6 Лютого | 2015 | 10:26

Лікарі дістали Федора... з того світу

Зупинка серця - вісім хвилин. Вісім символічних нескінченних хвилин. Жодного світла в кінці тунелю і голосів із потойбіччя. Тільки непроглядна тьма, як у тому триклятому аеропорту, який зламав стільки доль і життів. За такий час встигають згаснути двоє. Та лікар не міг змиритися. Стискав між долонями оголене серце… і так оживив бездиханне тіло.

Федір Мисюра працював у Рівненському міському виконавчому комітеті і, як державний службовець, мав броню. Та коли прийшла повістка, відмовлятися від захисту країни не став.

- Я одразу пояснив дружині, що мушу служити, тому не буду відкуплятися чи шукати інших способів уникнути армії. Мене мобілізували 15 серпня. Пройшовши бойове злагодження, з жовтня почав виконувати бойові завдання в Донецькій області у складі 3 батальйону 80 бригади.

За три місяці йому не раз довелося понюхати пороху, рятуватися від вибухів артилерії й побачити усі чудовиська війни. Та янгол оберігав від небезпеки. До певного часу.

- 13 січня на МТ-ЛБ під обстрілом нас доставили в аеропорт з одного із сіл. Ми не хотіли проїжджати через блокпост, щоб сепаратисти могли перевірити, що і скільки ми веземо.

Нещадні обстріли почалися 15 січня. Удень чи вночі відпочинок в аеропорту відмінявся, коли противники починали штурмувати. Всі мусили ставати на підкріплення й підсилення постів. Навіть коли наставала пітьма, а навколо все було начебто тихо, один з тепловізором, два з автоматами сторожували сон побратимів.

15 січня Федір Мисюра отримав мінно-зривне осколкове й кульове поранення. З аеропорту в Дніпропетровськ його доправили вертольотом у тяжкому стані. Пригадує лиш окремі кадри з того, що з ним відбувалося. Опинившись у госпіталі, усвідомлював, що шансів мало. Але не хотів передчасно лякати рідних. Подзвонив до чоловіка сестри, мовляв, поранений, перебуваю в Дніпропетровську. Щоб коли що, знали, де шукати. Ще попросив нічого поки не казати мамі і дружині. А сам подумав: передзвоню, коли виживу.

Лікарі в прямому розумінні дістали Федора з того світу. Йому зробили дві операції. Видалили частину легені, частину печінки й селезінку. Ситуацію ускладнювали посічені ребра і величезна втрата крові, влили її 7 літрів. Тільки додали – кровотеча знову, додали – кровотеча. На хірургічному столі його серце зупинилося на вісім хвилин. Але лікар, який проводив операцію, зробив прямий масаж серця, і воно знову забилося.

Врятував життя багатьом, а свого не вберіг

Своїм порятунком Федір завдячує ще одній людині. Службу в роті ніс військовий медик, про здібності якого поміж бійців ходили легенди.

- Його звали Ігор Віннич. Він теж з Рівненської області, м. Ракитне. Коли мене поранили, професіонал правильно надав першу медичну допомогу. Ситуація була критична. В мене почався пневмоторакс: це коли повітря з пошкодженої порожнини легенів проникає у внутрішні органи. Спеціальною трубкою він проколов біля ключиці, щоб повітря могло виходити назовні.

Вивезти поранених із поля бою часто бувало непросто. Ворожі кулі не щадили й МТ-ЛБ, прострілювали їх не менше, ніж позиції українських військових. Деколи перед заїздом воєнної «швидкої» треба було підготувати грунт: приструнити бойовиків артилерійськими обстрілами.

Ігор багато допомагав не лише своїм, а й постраждалим з 93 бригади, яка відстоювала аеропорт. Федір пригадує, як якось у кімнату, де відпочивали солдати, влетів снаряд. Одному хлопчині не пощастило: йому відірвало руку і нижню щелепу. Два дні парамедик протримав пораненого, не допустив кровотечі. Юнак вижив, і тепер лікується десь за кордоном. А цей врятував ще багато хлопців. Та сам загинув під завалами аеропорту.

Без Божої волі жодна волосина з моєї голови не впаде

Від тої головної операції минуло 18 днів. Бійцю вже познімали всі шви, він навіть може виходити на вулицю. Від пострілу у спину в легені Федора засіла куля. Поки що лікарі не ризикують її діставати. Вона роздразнює дихальний орган, що постійно рухається, й викликає болючий кашель. Але треба, щоб пройшов певний період після попередньої операції. Тому стороннє піклування ще знадобиться. Спершу біля пораненого чергували мама Марія з дружиною Марією. Остання тільки за тиждень до події повернулася до праці з декретної відпустки. Тож мусила на певний час поїхати. Зараз від Федорового ліжка не відходить мама Марія. Кажуть, у дитини заболить палець, а у матері – серце. А коли з сином трапилося таке? Ще в серпні, вирушаючи в дорогу, він заспокоював: мамо, без Божої волі жодна волосина з моєї голови не впаде.

- Того ранку мені подзвонила стурбована невістка. Федір перестав відповідати на дзвінки. Зазвичай вони вимикають телефони, щоб економити енергію. А тут гудки ідуть, а відповіді нема. Я спробувала зателефонувати йому сама. Лікарі побачили, що на мобільному висвітився контакт «Мама», і підняли слухавку. Тільки й сказали: «Ваш син тяжко поранений. Він зараз в операційній. Лікарі борються за його життя».

Ці декілька слів перевернули життя з ніг на голову. Мати кричала, плакала й молилася. Чекати дальших вісток удома не стали. Уже ввечері дружина, тато і мама були в Дніпропетровську.

- Надії нам ніхто не давав, і, зважаючи на це, зранку нас пустили в палату реанімації, - втираючи сльози, перебирає свіжі спогади жінка. - Федір то приходив до тями, то знову губився в небутті. Але нас упізнавав.

Після операції на певний час втратив зір. Лікарі зробили МРТ й заспокоїли, що це внаслідок втрати крові, і з часом він знову зможе читати.

Федір Мисюра ще не знає, що буде робити, коли видужає. Після того, як випишуть з госпіталю, пораненим бійцям дають відпустку.

- Потім відправлять на військово-лікарську комісію, щоб визначити, придатний я ще, чи ні. Та який я вже придатний? Мені вже, мабуть, групу дадуть.

Без жодної звістки

Поки ми розмовляли, до палати зайшов чоловік.

- Це батько Діми, - пояснив матері Федір, і вона стала щось стиха сумно обговорювати з гостем.

Виявилося, що вінничанин Сергій Скляров розшукує свого сина, зв'язок з яким пропав після захоплення аеропорту. Показує фото юнака і жадібно ловить кожне Федорове слово. Вони служили в одній роті, тому батькові дуже важливо, де і коли він востаннє бачив Дмитра. Замучені від невідомості батьки звернулися до волонтерів, переглянули списки поранених, вже й на картах розкидали.

- Я знаю, як тяжко вам ідуть дні. Ще тяжче, ніж мені, - співчутливо дивиться на чоловіка. - Там залишалися живі під завалами, дехто потрапив у полон. Інші з пораненими руками, ногами, проповзали через злітну смугу, поля і так пробували рятуватися. Так що, може, і ваш серед них? У когось з місцевих заховався. Чи у полоні?

Федір підтримує зв'язок з іншими бійцями. Майже всі, кого знає, опинилися в шпиталях. Душа терпне щоразу, коли чує про ще одного назавжди втраченого товариша. І не один такий батько з розпачем в очах шукає загубленого сина. Хто б міг подумати, що страшне криваве випробування несподівано й безглуздо ляже на наші плечі? Ох, недаремно бабусі все життя так болісно оплакували воєнні рани, а діди до зриву голосів закликали берегти мир. Відтепер і ми знаємо його справжню ціну.

 

Автор: Антоніна БАСЕНКО
Розповісти друзям: