6 Лютого | 2015 | 10:30

Сповідь про війну без евфемізмів

Приватний підприємець, вінничанин Леонід Гуменний потрапив на війну з доброї волі. У вересні минулого року записався в батальйон «Донбас». Але наприкінці листопада перейшли в склад 93-ї бригади ЗСУ. В останні дні утримування Донецького аеропорту в руках Української армії підрозділ Леоніда опинився в зоні Пісків та аеропорту. 18 січня його поранили. Нині він лікується у Вінницькому медичному центрі ВПС.

- Рік тому під час Революції гідності я здобув країну. Не фікцію, а щиру віру у те, що у нашої держави є шанс вижити. Відповідно, коли з’явилася потреба захищати її, я вважав це своїм моральним обов’язком.

- Пам’ятаєте перші дні на службі?

- Пригадую, що все кардинально відрізнялося від уявних картин, а тим більше від попереднього життя. Там, наче кінь у шорах, дивишся тільки вперед. Бачиш проблему – вирішуєш її, тому що коли станеш роззиратися по боках, можна збожеволіти.

Під час проходження навчання ми жили в наметах серед поля, з усіма їхніми «перевагами». Побут був таким, який ми самі собі влаштовували. Все залежало від ставлення до тих умов. Але не складно було жити в грязюці, холоді й вологості. Мерзотно терпіти ось цей моральний бруд. На фронті вже, мабуть, кожен боєць готовий провідати Київ.

- Чому?

- Тому що аеропорт, як Південь і Схід нашої країни, був зданий ще до повномасштабного вторгнення, навесні минулого року. Але досі він тримається за рахунок тих хлопців, які кладуть там свої життя.

- Чи достатнім було забезпечення?

- В одному з сюжетів на центральних телеканалах Президент Порошенко заявив, що армія укомплектована стовідсотково. Але коли б військо і справді було оснащене, ні я, ні мої друзі не опинялись би в шпиталях по усій країні.

Я лиш недавно скинув камуфляж «зеленого чоловічка». Добротний матеріал, якісний крій… АТО-шної форми на мене чомусь забракло. Українська армія може забезпечити одягом, спорядженням. Але про їхню якість і говорити нічого. Коли отримав поранення, в аеропорту з мене залишилося амуніції тисяч на 30 гривень: американський бронежилет, хороший розвантажувальний жилет, британська каска… Все це забезпечили волонтери. Навіть автомобіль вони нам «підігнали». Без них наша армія не могла б існувати. Зброю рядовим бійцям держава надає, а снайперам купують волонтери.

У нашій країні нічого не змінилося. Коли я від’їжджав з Дніпропетровського госпіталю, наступного дня мав відбутися візит Президента. Мало того, що все фарбували й вибілювали, «зайвих» поранених стали поспіхом переводити в інші місця.

Нова техніка є, але вона стоїть будь де: у Києві, Харкові, тільки не на передовій. Чиновники можуть пояснити, що притримують її для страшного майбутнього удару сепаратистів. До речі, ніяких сепаратистів немає. Є регулярна російська армія. Всі сепаратисти, що розмахують прапорами ДНР – ті ж самі російські військові. Найманці, що їздять працювати.

Чим було оте третє перемир’я? Відбувалася звичайнісінька ротація ворожих військ. Противники отримали великі збитки, тому потрібен був час, щоб отримати нові сили. Заїхав черговий гуманітарний конвой, забезпечили нові боєкомплекти. І зразу почалася атака. Ще одне таке перемир’я - і піде мова про повну здачу Донбасу, а далі й решту того, чого забажає Путін. Пригадайте війну в Чечні та інших країнах, коли шляхом укладання подібного «перемир’я» Росія купувала можливість для проведення ротації. Будь-яка війна завжди вигідна невеликій групі людей. І чим більший її масштаб, тим більше вони зароблять грошей. Поки що це замкнуте коло, тому що підеш воювати – станеш заручником обставин. Не підеш – завтра почнуть бомбардувати твій дім.

- Як ви отримали поранення?

- Той бій, у якому я постраждав, не обійшовся без Божого провидіння. Співвідношення поранених і вбитих було неправдоподібним. Ми втратили двох товаришів. Міна розірвалася за півметра від нас, а серед 12 осіб не загинув ніхто, хоч і пошматувало хлопців нещадно. Але це одиничний випадок. Бог, мабуть, дійсно спостерігав за цією сутичкою.

- Кажуть, у руїнах аеропорту залишилося багато бійців?

- Коли я лежав у лікарні Мечнікова, моєму сусіду по палаті товариші телефонували просто з-під завалів. Кричали, прохаючи про допомогу. Але ніхто не прийшов. Всю ніч їх труїли газом і закидали гранатами, а вранці вони подзвонили і сказали: більше терпіти не можемо, будемо підривати себе. 

- Все нормально в побратимів по службі, які залишилися в небезпечній зоні?

- Я вже й не розумію, що в цьому житті нормально, а що – ні. Але «трьохсотих» не прибавилося, загиблих теж нема. Так що все чудово. Наших не так часто атакують, оскільки в нас зовсім інша специфіка завдань.

Люди на Сході повелися на цю казку про ДНР замість того, щоб завершити прекрасну ідею Майдану і вигнати тих, хто залишається при владі. Я вважаю, що кожна людина, незалежно від професії й роду занять, має викинути з голови думку, що від неї нічого не залежить. Повірити у себе, а не доброго князя, почати читати, а не дивитися телевізор. Тоді подібної біди більше не повториться.

 

Автор: Записала Антоніна БАСЕНКО
Розповісти друзям: