26 Березня | 2015 | 14:06

Два житті бабусі Олі

Власне, це тепер вона бабуся. А тоді, у першому житті, була ще просто Олькою, веселою та працьовитою Ольгою Гарницькою.

- Ой, встидно розказувати! - сміється бабуся, прикриваючи обличчя фартушком. – У людей усе правильно, по-розумному… А я наче два, а не одне життя прожила.

Найстарша дочка у великій родині, Ольга вийшла заміж у розпал війни, в 42-ому році. Невдовзі молодого чоловіка забрали до Німеччини, й той період став… найщасливішим у шлюбному її житті.

- Пити й гуляти мій чоловічок почав, як тільки повернувся із Німеччини. По кілька днів удома не з’являвся, а як прийде – давай на мені злість зганяти. Не те наварено, не так прибрано… Сама дивуюся, чого терпіла?

Одного разу чоловік об’явився в момент, коли в Ольги гостювала матір. Прийшла провідати дитину – а тут зять, що три дні пропадав, присунувся додому чорний, ніби хмара. Ольга кашу варила, мішала ложкою в чавунчику.

- Я його лише спитала, де був, а він такі дурниці молоти почав, такі непристойності… Мені ой встидно, мамка ж поруч, я йому – цить!... А він ухопив казанка із кашею та по голові мене, по голові!.. Була б померла – лежала й дригала ногами, наче курка недорізана. Однак відійшла. Обтерла розбиту потилицю й пошкандибала до батьків... Залізла поміж діти, між менші брати й сестри, й сиджу. А він приходить через день, смик мене за руку – «додому гайда, я більше не буду».

- Й що, пішли?

- Пішла, - зітхає бабця. – Не хотілося добро, яке нажили, розпорошувати… А головне, тоді не тепер: жінки так просто чоловіків не кидали. Ну, п’є, ну, б’ється… Нічого страшного.

Ціле життя прожила Ольга зі своїм пияком навіженим: рівно тридцять років.

- Невже таки кинули?

- Де там… У 72 році задавило мого пияка комбайном, і почалося в мене інше життя.

Було Ользі Гнатівні 51 рік. Хоч сідай і плач уголос: тридцять років змарнувала, молодість дурно пройшла… Бо що для жінки молодість, що щастя, що сім’я, коли дітей не було і немає? Однолітки онуками хваляться, а їй, видать, доля старішати в самотності.

- Але Бог розсудив по-своєму. І дав мені все, чого я не мала. Достоту, як обіцяла колись ворожка-циганка.

Про Леоніда Цвірка можна було б написати книжку. Цілий роман, як пишуть їх про видатних учених, космонавтів, винахідників, хірургів… Хоча це був звичайний чоловік. І в той же час – ну дуже незвичайний.

Перша дружина (побралися якраз перед війною) покинула його тому, що в Льоні не згиналася рука після полону. Тверезо розсудила: такий сім’ю не прогодує. Рука відновилася, чоловік одружився вдруге, й знов пішов на війну… А повернуся без ноги, ледве душа тримається в тілі. Тоді його вже друга жінка кинула.

Ой, скільки було таких інвалідів… Милостиню просили, «давили» на жалість… Леонід Цвірко з іншого тіста. Працювати на тракторі чоловік вже не міг, але й жити від пенсії до пенсії, від пляшки до пляшки – теж не хотілося. Подумав-подумав і вирішив… копати по людях криниці. А що? Справа перспективна – села воскресають, з’являються нові садиби… А значить, потрібні криниці, багато криниць.

Він викопав їх, кажуть люди, півтисячі. У кожному селі району (що вже казати про Кіровку) є Цвіркові колодязі. Та й у сусідній області таких чимало. На честь Леоніда Цвірка у Кіровці свято навіть придумали – «500 криниць» називається. Ось такий він був, той чоловік… Який «заслав сватів» до 51-річної Ольги.

Й що вона? Вона поміркувала… Й дала згоду.

- Куди ти, казали мені, він без ноги і в нього п’ятеро дітей, нащо тобі хомут на шию?! А я відповідала, що без ноги – байдуже, нам польку вдвох не танцювати, а діти – це добре, я їх любитиму.

Так і сталося. Ба, навіть більше: не тільки Ольга Гнатівна полюбила дітей, але й вони її.

- У старших свої дітки були вже, ще трьох – Володю, Ваню й Надю - ми разом одружили, побавилася я і з онуками, і з правнуками. Встигла. Не обділив мене господь.

У селі дивуються: рідну матір, буває, так не шанують, як шанують прийомні діти свою мачуху, Ольгу Гнатівну. Горнуться до неї, догоджають, в усьому допомога і опора.

- З другим чоловіком, з Льонею, прожила стільки ж, скільки з першим, - каже бабуся. – Але було то зовсім, зовсім інше життя. Він добрий, поступливий… Діти – золоті, рідніше рідних. Тридцять років збігли, мов один, щасливий день.

Ольга Гнатівна (а вона у свої 84 – найстаріша жителька Кіровки) і сьогодні не сама. «Чужі» діти приїжджають до неї, привозять гостинці, тлумляться на городі, роблять роботу, яку вона робити вже не може.

- Зламала ногу та й потрапила в лікарню. Вже надвечір були коло мене діти, а син, що в Костромі живе, на другий день прилетів. Дочки підміняли одна одну, подавали, підносили… Дохтори дивувалися: тут рідних не докличешся, а за нею чужі доглядають… А які ж вони чужі? Мої, наші. Маша, що в Київській області, сама нездужає, цукор у неї. Дзвонить: мамо, я приїду. Не треба, кажу, лікуйся, на літо приїжджай… А менша дочка оце лиш поїхала – тиждень була коло мене разом з чоловіком.

 

Бабуся, за плечима якої два різних життя, проводжає нас до хвіртки. Й зупиняється біля криниці. Її викопав, звісно ж, Леонід Іванович. Чиста вода і чиста любов – от і все, що потрібно людині.

Автор: Інна МЕДВЕДЄВА
Розповісти друзям: