6 Липня | 2016 | 10:08

Сто разів у зоні АТО

Юрій Данилюк (ліворуч) під час однієї зі своїх поїздок
Волонтер із Вапнярки Юрій Данилюк побував на Донбасі близько сотні разів

 

Сто разів у зоні АТО

впродовж двох із половиною років україно-російської війни побував на Донбасі волонтер із Вапнярки Юрій Данилюк

Юрію Олексійовичу 52 роки. Військовий пенсіонер. У відставку вийшов у чині підполковника. Свого часу довелось служити в кількох гарячих точках. Брав участь у подіях на Майдані. Тож коли в Україні розпочались бойові дії на Донбасі, активно зайнявся волонтерською роботою, доправляючи на передову власним бусом найнеобхідніше.

- У перші місяці війни Українське військо було дуже бідним, - наголошує співрозмовник. – Особливо малозабезпеченими були добровольчі батальйони. Для прикладу, в добровольчих батальйонах був один автомат, приблизно, на чотирьох бійців. Тому возити доводилось все, починаючи від шкарпеток, продуктів харчування, води і закінчуючи касками й бронежилетами. Допомогу збирали, без перебільшення, усім миром: люди зносили все, хто що мав, за власні кошти купували спорядження.

- Спочатку ми їздили на Попасну, Дебальцеве, допомагали тільки нашим землякам, - продовжує Юрій Данилюк. – Возили воду, форму, взуття, сигарети, каву, медикаменти – привозили все, що вони замовляли. А звідти везли відпускників, а часом і поранених до Дніпропетровська, Харкова чи Києва. А потім переключились на всіх військових, а не лише вінницьких. І тепер мій телефон на передовій знають всі.

- Які ваші враження від поїздок, що «чіпляє» там найбільше?

- Постійна нервова напруга. Особливо після проходження «крайнього мирного блокпоста» зі сторони передової. Ти один на один із невідомістю. Ніколи не вгадаєш, що попереду – нарвешся на ворожих диверсантів, чи як то кажуть, пронесе. Волонтери, як правило, не озброєні. Захистити себе їм нічим. Я ж намагався весь час заїжджати прямо на передову, тож іноді, особливо у нічний час, потрапляв під обстріли. А ще місцеве населення… О, це окрема тема -  ну, прямо, вовками дивляться… Втішає, однак те, що за оці два з половиною роки забезпечення війська значно покращилось. Хлопці озброєні, одягнуті, нагодовані і взуті. Тому на сьогодні попит, в основному, на засоби особистої гігієни, чисту воду і щось із домашнього: закрутки, випічку. Словом, якісь лакоминки, бо армійські макарони з консервами приїдаються.

- А як із озброєнням?

- Стрілецької зброї вистачає, а от із тепловізорами та приладами нічного бачення проблему так до кінця і не вирішено. Вони є, але мало і не у всіх підрозділах.

- Які настрої в наших бійців?

- Хлопці сидять в окопах і бліндажах злі. І тут не зрозуміло, на кого вони більше сердяться на сепаратистів чи на «рідне» командування. Кажуть: «Дайте наказ - і за тиждень-другий Донбас буде українським». А наказу нема. Тому саме оця бездіяльність їх і деморалізує: коли доводиться стояти півроку на одній лінії.

- Ви вже згадували про місцеве населення, як воно ставиться до України, наших солдатів і волонтерів?

- Люди, котрі живуть на Донбасі, – доволі своєрідні. Почну з того, що вони там зібрані з усіх кінців колишнього Радянського Союзу: засланці, колишні кримінальники, політв'язні, розкуркулені селяни – всіх їх було зібрано з однією метою – розбудовувати шахти. Тому говорити про їхню суто українську національну ідентичність було б неправильно. Вони все життя дивились більше на Росію, ніж Україну. Для них всі, хто живе західніше Донецька, – «бандери». А тепер, то й поготів. Якщо з них хтось кудись і виїжджав, то хіба що у сусідню Ростовську область знову ж таки Російської Федерації. А тут ще й телевізор, відповідним чином спрямована пропаганда, «полоскання» мізків. Відтак, місцеві мешканці, котрі повернулись з окупованих територій на «український» бік, продовжують «тягнути» за Росією і сепаратистами. На мою думку, таких набирається десь відсотків 70. Зрозуміло, що до всього українського вони ставляться якщо не відкрито вороже, то з видимою неприязню. «Чого ви тут? Це наша земля! Ми самі розберемось!» і так далі. Але коли ми привозили допомогу для школи-інтернату у Щасті чи тамтешнім дитсадкам, то половина людей плакала і дякувала, а решта продовжувала дивитись з-під лоба – отака свідомість. Хоча якось спілкувався з працівниками вагоноремонтного заводу у Попасній. Так вони мало не в один голос запевняли, що зовсім не хотіли війни. Натомість бажали «автономію у складі України». Оскільки щиро вірили, що саме Донбас «годує» всю країну, а Київ їх «обкрадає». Мовляв, метал і вугілля – це основне, а хліб, цукор, молоко і м'ясо – побіжне. Ось так «телевізор» обробив людей.

- Що найбільше запам’яталось у дорозі?

- Кожна поїздка по-своєму унікальна. Одного разу, пригадую, збились із дороги і мало не виїхали на ворожий блокпост. Залишилось якихось кількасот метрів, і якби не величезний прапор «Новоросії», то так би й потрапили їм до рук. Але вчасно розвернулись і по «газах». Вони, очевидно, теж дуже здивувались, бо навіть не стріляли вслід. Але ж як потім повитріщали очі наші (сміється), коли до них на повному ходу з «того» боку вилетів «бусик». Але все обійшлось.

- Або інший випадок, - пригадує Юрій Олексійович. - Одного разу під час звільнення Станиці Луганської довелось підвозити патрони на передній край. Був сильний бій, і в наших десантників закінчувався боєкомплект. Їхній транспорт, як на зло, зіпсувався. То все повантажили до мого «буса», яким я під'їхав якомога ближче до переднього краю, а звідти вже підійшов БТР. Швидко все перевантажили і таким чином виплутались із халепи.

- Але найбільше запам’яталось наступне, - після нетривалої паузи продовжує Юрій Данилюк. – Десь два роки тому проїжджаю через блокпост і бачу: стоять два наших бійці і з обох боків обіймають прив’язаними руками один до одного величезного стовпа. Поряд стояла пляшка і закуска. Запитали, що це таке. Виявилось, що це командир таким чином покарав двох любителів хильнути під час несення служби. Вони заступили на чергування на блокпосту, добряче випили, а в цей час решта бійців, нічого не підозрюючи, відпочивала. Якби нагодилась ворожа диверсійно-розвідувальна група, то вирізала б усіх. На щастя, випадки вживання алкоголю у бойових умовах тепер зведені до мінімуму. Та й людина на війні розкривається дуже швидко. Проходить тиждень-другий, і ти, немов на рентгені, перед товаришами. Всі знають, чого ти вартий і чого від тебе чекати.

- Знаю, що ви знову збираєтесь в зону АТО. Що повезете цього разу?

- Свіжі овочі й воду…Все решта нібито є. Але я не хочу, щоб люди в тилу думали, що їхня допомога й підтримка вже не потрібні нашим хлопцям. Повірте, там дуже і дуже важко. Мені однаково, з якої області солдат. Головне, щоб він знав – тут за нього пам’ятають.

Розмовляв Олег КРИВОНІС

Томашпільський район

Фото з архіву Юрія Данилюка

Автор: Олег КРИВОНІС
Розповісти друзям: