27 Вересня | 2017 | 16:52

Частину евакуйованих прийняли вінницькі школи

Жителів населених пунктів, що прилеглі до палаючих складів, прихистили, зокрема, у 5-й, 6-й, 29-й та 31-й школах міста Вінниці (було обрано заклади, наближені до лікарні швидкої допомоги та до шляху, що веде на Калинівку). Так, за словами директора Вінницької школи-гімназії №6 Наталі Тітової, у першу ніч після початку пожежі в очолюваному нею закладі розмістили 134 особи.

- Ми цілу ніч працювали, приймали людей з зони Калинівки і сіл, які навколо неї розташовані. Організовано було, на мій погляд, все те, що на даному етапі може зняти і нервове напруження, душевний біль, моральну травму, - розповідає Наталя Тітова. - Вночі ми прибули до школи, працівники їдальні забезпечили гарячий чай, різне печиво, булочки… Представники МНС привезли маленькі килимки, щоб можна було постелити їх на певний час у спортивній залі. Потім почали привозити ковдри, пледи. Потім батьки наших учнів побачили, що в школі світяться вікна, почали телефонувати, приходити, допомагати. Батьки з дітьми теж з нами були всю ніч. Приймали евакуйованих людей, намагались їх розважити. Важливо було дати їм можливість виговоритись… До години 5-ї ми з ними в їдальні за чаєм говорили. Потім вони, стомлені, перебрались до спортивної зали і там відпочивали. Вранці був готовий сніданок, о 8-й ранку погодували, на 13-у годину обід приготували…

Вобід 27 вересня дехто, відпочивши у школі, пішов до родичів чи знайомих, проте до Вінниці продовжували прибувати нові жителі постраждалих місцевостей. А небайдужі земляки та працівники ДСНС продовжували постачати до цієї та трьох інших шкіл харчі, засоби гігієни, ковдри, теплий одяг тощо.

- Місто до цього поставилось серйозно, - продовжує Наталя Анатоліївна. - Людей спочатку доставляли в лікарню швидкої допомоги, ця лікарня обстежила кожну людину, надавали, за потреби, допомогу. А потім привозили сюди. І якщо були такі, хто потребував медичної допомоги (переважно через стрес), вони залишались у лікарні. У школі теж працюють медики, шкільна медична сестра, міський департамент охорони здоровя прислав двох лікарів, плюс волонтери, також годині о третій прийшли молоденькі хлопці, сказали: «Вважайте, що ми волонтери. Ми студенти медичного університету, хочемо теж допомогти». Навчання у нас сьогодні немає за наказом департаменту освіти у звязку з надзвичайною ситуацією. Чи завтра також - питання буде вирішуватися після 18-ї години. Зараз головне завдання - розселити людей, а потім буде видно…

Кількадесят осіб - переважно з Сальника, Калинівки, Павлівки - відпочивали у шкільному спортзалі, ще кількадесят пили чай і спілкувались у їдальні. Більшість із них - люди старшого віку.

- Ми, фактично, коло військової частини живемо, - каже Віра Сергіївна з Сальника. - В селі не було ніякої інформації, ні сигналу тривоги ніякого. Снаряд летить над головою, а ти падаєш на землю і просиш Бога, щоб жива лишилася. Дуже тяжко, дуже страшно, ми такого не бачили. Я 1948 року народження, це мені наступного року буде 70, але в мене в моєму житті такого не було, я ніякої війни не знаю. Але мені здається, за розповідями старших людей, що це ще страшніше, ніж та війна, що була в 1942-1945 роках… Ми в підвал тікали з сусідами, сиділи там. А тоді сестричка до мене подзвонила, яка живе в другому кінці села. Але їх евакуювали раніше - до сільради підїхали автобуси, машини, і їх вивезли. А нам ще інформації не було. Сестричка менша передзвонила до голови сільради, щоб він дав знати, що на Карєрній вулиці треба людей забрати…

За словами Віри Сергіївни, не всі сусіди захотіли евакуюватись. Хто тримає по кілька корів, відмовились, бо переживали за господарство…

- Я хазяйства не маю, сама живу, і страшно дуже. А хочу жити. Хочу бачити правнуків. У мене старенька хата. Боюсь, щоб не застати купу глини… Внук живе в Вінниці, запросив мене. Але я хочу бути тут, бо тут доходить кожна інформація. Я хочу знати, коли можна буде вернутися додому. А онукові не хочу клопоту завдавати, та й нема у нього часу новини дивитися в Інтернеті - у нього синочок в лікарні дуже тяжко хворий, велика проблема з дитиною - крововиливи під шкірою, лопаються пухирчики, дуже рідкісна хвороба. То вони з жінкою по черзі коло нього чергують…

Віталій Борисович, 76-річний житель Калинівки, розказав, що в ту страшну ніч «ніхто по хатах не ходив, нікого не попереджав, кожен тікав, як міг».

- Дочка сусідки робить в лікарні, то я стрибнув до них в машину, і поїхали в лікарню. Там ми пробули години дві, в підвалі. Потім після опівночі сказали підніматися наверх - евакуація. Автобусами вивозили і нас, і хворих з відділень лікарні. Вінниця дала автобуси, і через Турбів нас привезли. Хтось автобусами, когось атовці возили бусиком… Документи встиг взяли, а телефон забув. Бо як почало довбати, то в нашому мікрорайоні не стало світла. А діти в Росії живуть, побачили новини, за мене переживають, додзвонитись не могли... То я тут попросив учительку, вона помогла через вайбер з дочкою поговорити - заспокоїв її, що я живий-здоровий…

Також пан Андрій із Сальника розповів таку деталь: хати на його вулиці, поруч зі складами, не ушкоджені, бо снаряди через них перелітали. А більше дісталося протилежній частині Сальника, Павлівці, Медвідці...

Детальніше - в наступному номері газети "Вінниччина".

Автор: Юрій Сегеда
Розповісти друзям: