27 Жовтня | 2017 | 18:54

Сергійко вже виріс

Кілька років тому «Вінниччина» розповідала цю зворушливу історію, яка розпочалась іще в 1997-му. Тоді липівчанка Марія Йосипівна Скоцька лежала в районній лікарні, де зустріла маленького хлопчика Сергійка. Невдовзі він став сиротою - при живих батьках…

- Я була після операції, а в відділенні лежали і дорослі, і діти, бо там якісь ремонти робили, - розказує Марія Йосипівна. - А Сергійко був там з мамою. Вони родом з Білої Липовецького району. Сімя неблагополучна: у мами були психічні відхилення, обидві бабусі пили… Одного разу в лікарні йому принесли суп в сосці. А воно кричить, заходиться, не хоче їсти. Як я покушала той суп, а його їсти неможливо (то був такий рік, що в льохах бараболя померзла). Я попросила свого чоловіка принести трохи манки, медсестра Іра цю манку варила, і хлопчик став їсти. І так ця дитина прикипіла до мене, а я до неї…

Коли Сергійка з мамою врешті відправили додому, Марія Скоцька не раз їздила його провідувати. Разом з подругою возили продукти, речі, бо умови, в яких росло дитя, були жахливими. Ще народився молодший братик Михайло, а потім маму позбавили батьківських прав.

- Ми з Ольгою Федоренко, їхньою родичкою, поїхали і забрали обох хлопчиків, вона хотіла залишити їх в себе. Але виявилося, що старший - Сергійко - глухонімий, і його відправили в Вінницю в «дім малютки». Я і туди до нього їздила. Одного разу приїхала на Паску, а він захворів, працівники інтернату викликали «швидку», щоб везти його в лікарню на Старе місто. І я з ним сідаю в ту «швидку», потім в палату з ним іду. Питають мене: «А ви йому хто?» - «Я чужа…», - кажу. Дивувалися, що якась чужа жінка прийшла до дитини.

Коли Сергійкові йшов третій рік, його перевели до Піщанської спеціалізованої школи-інтернату для дітей з вадами слуху. А Марії Йосипівні хтось розказав, що там погані умови, і вона поїхала дізнаватися, як там живеться хлопчикові.

- Добираюся, допитуюся, - згадує. - Виявилось, що туди аж 207 кілометрів, під Одещиною. Приїхала, подивилася: там зовсім інші умови, хороший догляд, все у них є, поруч лісок. Привезла діткам сосисок - не хочуть їсти, всього їм вистачає…

Так і навідувалась Марія Йосипівна до свого названого онука півтора десятки років - то сама, то з жінкою, яка оформила опікунство над Сергієвим братом, то з соціальними працівниками з Липовеччини. І власні гостинці возила, і від добрих людей передавала. Пишалася не лише своїми чотирма рідними онуками, які обрали карєру військових, а й пятим хлопчаком, який став ніби названим онуком.

А він старанно вчився, займався спортом і розказував бабусі Марії, хоч і мовою жестів, про свої успіхи. Показував призи та грамоти, на одній з яких, від Піщанської райдержадміністрації, було написано: «Нагороджується Дащенко Сергій, кандидат в майстри спорту з бадмінтону, член національної збірної команди України, багаторазовий переможець Всеукраїнських та обласних змагань з бадмінтону, учасник Дефлімпійських ігор в м. Софія (Болгарія) - за особистий внесок в розвиток фізичної культури та спорту серед учнівської молоді…».

Нечасто вдавалось бачитися, то спілкувались листами. «Люба бабусю, доброго дня! - писав Сергійко, старанно виводячи літери. - Велике спасибі Вам за подарунки. У мене справи йдуть добре. Завдань задають багато, але я дуже люблю їх сам виконувати. Навчаюсь добре, отримую гарні оцінки. Вранці роблю зарядку, в неділю допомагаю ліпити вареники. У школі проводиться багато свят. Нещодавно було свято осені, і я там приймав участь. Я дуже люблю танцювати, також займаюсь спортом. Мені подобається баскетбол… Швидко приїзди, бабусю. Буду чекати. На все добре. Твій Сергій».

А потім у їхньому спілкуванні була вимушена перерва - Сергій закінчив спецшколу і вступив до вінницького вузу. І бабуся Марія певний час не знала, де він тепер вчиться, де живе. Дізналася, звісно, аби знову поїхати до нього в гості. Хоча самотужки зробити це вже не так легко - нещодавно Марія Йосипівна відзначила 80-річний ювілей.

- Вже зо три роки я Сергійка не бачила. Але моя подруга Таня Гавриленко - липівчанка, яка живе в Вінниці - розшукала його, він вже вчиться на другому курсі в інституті Університету «Україна». І мій син Сергій з невісткою Людою відвезли мене туди. Гостинців привезли, одягу. Він такий радий, як побачив мене! Дівчата, викладачки університету, перекладали йому все мовою жестів, ми фотографувалися. Я йому набрала і давніших фотографій, він киває, каже: «Так, памятаю!». Обіймає мене... Вже обмінялися адресами, телефонами, обіцяв приїхати в гості, - каже Марія Йосипівна.

- Сергій Дащенко вже другий рік здобуває вищу освіту у Вінницькому інституті Університету «Україна» за спеціальністю «Здоров’я людини», - розповіла директор інституту професор Ганна Давиденко. - До інституту його привели наставники з Піщанської школи-інтернату - директор школи та тренер. Попри те, що Сергій має значний відсоток утрати слуху, хлопець гарно володіє словесною мовою, вміє працювати з інформацією. Він здібний студент, працює на кожному занятті, намагається якомога глибше вивчити усе, що стосується реабілітології. Попри інтенсивні тренування і постійну участь у спортивних змаганнях, не залишає жодного заняття невідпрацьованим, відповідально ставиться до навчання. Сергія люблять однокурсники, він веселий, товариський, приязний, завжди усміхнений, ніколи не скаржиться, завжди готовий прийти на допомогу…

Отже, Сергійко виріс і, попри всі труднощі, впевнено йде по життю, робить успішну спортивну карєру, невдовзі матиме вищу освіту і зможе працювати вчителем предмету «Здоров’я людини», реабілітологом, масажистом, тренером тощо.

До речі, на нещодавніх ХХІІІ літніх Дефлімпійських іграх (серед спортсменів з порушеннями слуху) в Туреччині у складі команди нашої держави був і Сергій Дащенко, який грає в бадмінтон, і ще один липівчанин - дзюдоїст Антон Слушний, вже випускник-магістр Вінницького інституту Університету «Україна».

Автор: Юрій Сегеда
Розповісти друзям: