6 Грудня | 2017 | 15:32

«Доки ті жінки тебе цілуватимуть», -

не витримавши півгодинного чекання, сказав своїй дружині зморений чоловік.

 

Рідко коли побачиш таку уважну та люблячу пару. Постійно разом плечем до плеча, або попід ручку. На людях вона звертається до нього не інакше як Микола Іванович, а вдома дозволяє собі трішки фамільярності - кличе Папусінькою. Коли запропонувала про них написати, почула: «Та ми звичайні, прості, що на нас папір витрачати». Відверта розмова відкрила усі карти і показала, наскільки не прості ці Магдаченки…

Анна та Микола Магдаченки вже декілька років, як перебралися до обласного центру. Подружжя змушене було за станом здоровя полишити Ямпіль Вінницької області, якому віддали багато років професійного і особистого життя. Вихідці з простих робочих сімей змогли започаткувати власну лікарську династію з працьовитими нащадками, що рівняються на старше покоління, бажають наслідувати, а можливо, навіть перевершити їхні здобутки.

- Я з Львівської області, Папусінька (так ласкаво величають голову сімейства) - з Хмельниччини, - почала розповідь Анна Іллівна. – Історія наших стосунків почалася чи не з перших днів мого перебування в інституті. Микола підійшов до мене на вечорі танців. Казав, що зацікавився моїм зовнішнім виглядом, який згодом виявився дещо оманливим. Чоловік прийняв мене за студентку педагогічного, бо моє платтячко, на його переконання, свідчило про суворість та неприступність майбутньої вчительки. Мабуть, вирішив здолати цю неприступну вершину: запрошував на побачення та до кінотеатру, кликав на прогулянки. Скоро зрозуміла, що кращого варіанту мені не знайти. Жених був у всіх відношеннях завидний.

- Так, тепер не ті хлопці, що колись, - підхоплює розмову Микола Іванович. - З раннього дитинства я сам давав собі раду. Без сторонньої допомоги вступив до Одеського медичного училища, де за відсутності житла, разом із декількома товаришами, фактично жив на вулиці. Коли почалися холоди, ми доведені до відчаю, написали листа Хрущову. І, не сподіваючись на відповідь, благополучно про нього забули. Але пошта тоді працювала справно. Того листа переадресували керівництву училища. На нас, «безхозних», одразу звернули увагу. Під бідних студентів переобладнали коридор у гуртожитку, і таким чином змогли викроїти зайві квадратні метри на койко-місця для хлопців. А як мені було добре в армії… Годували досхочу. За 19 км я з друзями-солдатами щодня ходив до вечірньої школи. В казарми поверталися о другій-третій ночі втомлені і щасливі.

Солдати так завзято працювали на вечірніх уроках, що кожен з них без особливих труднощів вступив до бажаних вишів. Микола Іванович справою всього життя обрав медицину. А до Вапнярки потрапив за волею випадку. Молода дружина відмовилася їхати до російської глибинки, хоча запропоноване університетом місце роботи надавало досить перспектив для розвитку та становлення у професії військового терапевта. Запасним варіантом для подружжя виявилася Вапнярка. Та коли Магдаченки відвідали містечко, то вирішили, що ноги їхньої там не буде. Але, як кажуть, не зарікайся…

- Приходжу в деканат і кажу, що погоджуюся на російський «Капусний яр», - каже пан Микола. – А мені у відповідь: «Пізно, всі місця вже розподілили». З важким серцем я поїхав назад до Вапнярки. Попервах був у пригніченому стані, адже рахувався найкращим студентом на курсі, отримував підвищену стипендію, всі пророкували мені велике майбутнє, а за фактом, опинився у маленькому містечку з мінімальним медичним забезпеченням і з мізерною на той час заробітною платою.

З майже депресивного стану пана Миколу вивело справжнє чоловіче захоплення: рибальство, мисливство, піші прогулянки лісовими масивами. Він фактично «віджив», і зрозумів, що кожному своє, але й тут він зуміє реалізуватися у професії.

Я довго слухала розповіді Миколи Магдаченка про випадки з його медичної практики, як одному солдату він врятував життя, вчасно діагностувавши внутрішню кровотечу. Не менш цікавими виявилися життєві історії породіль, випадки народження матерями-зозулями малюків та холоднокровного залишення їх на «щедре» забезпечення держави - цим зі своєї багаторічної практики акушера-гінеколога поділилася Анна Іллівна.

- Я понад усе люблю вагітних і новонароджених, - з вогником в очах розповідає пані Анна. - Сама не розумію, як так виходить, але пам’ятаю імена майже усіх свої пацієнток. Коли виходила з чоловіком у місто, то вільно не могла пройтися вулицями. Весь час хтось зі знайомих жіночок підходив, дякував, обнімав, розповідав про своє життя після пологів. Чоловік страшенно злився. І я його певною мірою розумію. Потім чекав-чекав і повертався без мене назад. Мені дуже добре жилося у Вапнярці, я ніколи не стояла у чергах, мала хороших знайомих в усіх установах. Коли до людей ставишся з добром, то й вони тобі віддячують тією ж монетою.

- З такою жінкою жити не просто, - підсумовує Микола Іванович. - Пологовий будинок був поруч із нашою квартирою. І вдень, і вночі ми не мали спокою. Дружина жила на два будинки, для неї : «Роддом – родной дом». Я займався закрутками, варив варення, робив соління – мені ця справа подобалася, та й жінку трохи розвантажував із домашніми клопотами.

Найбільшою гордістю подружжя Магдаченків, беззаперечно, є їхня єдина донька Уляна. Про неї та своїх двох хлопців-онуків вони можуть розповідати годинами. Донька пішла прокладеною батьківською стежкою – обрала медичний фах. Проживає з родиною в Хмельницькій області і часто навідується до стареньких батьків, які вже 47 років разом. Молодший внук теж планує продовжити лікарську династію, щоправда. не визначився з майбутнім медичним напрямком. Головне, почати мріяти і працювати, а результат не забариться.

Автор: Мельник Вікторія
Розповісти друзям: