7 Лютого | 2018 | 16:23

«Своє. Рідне» луганчанина Єрмакова

Програміст та фахівець із радіоелектроніки з Луганська Андрій Єрмаков одного дня зрозумів, що абсолютно нічого не знає про історію та культуру української автентичної вишивки. Цей факт дуже засмутив чоловіка та змусив дослідити стоси спеціальної літератури, досконало розібратися у глибокій темі народних звичаїв та побуту, тим самим заповнивши велику білу пляму у власній свідомості. А згодом й самому взяти до рук голку з ниткою, вправно виводячи на тканині свої улюблені низинки, мережки та лиштву. Дитинство чоловіка проходило у звичайній середньостатистичній родині, яка мешкала в Олександрівці, невеличкому районному центі Донецької області. Цікаво, що саме в цьому населеному пункті сходяться три великі промислові області: Дніпропетровська, Донецька та Харківська, відкриваючи для молоді безліч можливостей для навчання та працевлаштування. Свій диплом про вищу освіту Андрій Єрмаков здобував довгих 15 років, спробувавши навчання у різних вишах Києва та Харкова. Вчився у три етапи і врешті отримав суто технічну освіту та диплом спеціаліста з радіоелектроніки. Пан Андрій - багатогранна натура, все йому цікаво та доступно. У різні роки чоловік робив кар’єру на освітянській ниві, у гідрошахті «Піонер», працював інженером-програмістом у банківській установі та інспектором у Державній податковій службі. З 2002 і до початку засилля «Руского міра» родина Єрмакових проживала на Луганщині. Дружина Інна, кардинально змінивши сферу діяльності вже у досить зрілому віці, працювала фотохудожником, паралельно обіймаючи декілька посад в управлінні національної спілки фотохудожників України та головуючи у такій же ж спілці на Луганщині. Мала багато друзів-однодумців по всій країні, і, власне, саме вони запропонували Вінницю як спокійне місце для порятунку від сусіда-агресора. Місто одразу сподобалося подружжю. Пані Інна швидко знайшла роботу в переміщеному на Вінниччину Донецькому національному університеті ім. В. Стуса, була обрана головою спілки фотохудожників Вінницької області, постійно організовувала фотовиставки та тематичні презентації робіт своїх спілчан і щодня думками й серцем переймалася буремними подіями на Сході України. - Нині ми живемо на дві резиденції, - жартує Андрій Єрмаков. – Дружина частіше перебуває у Вінниці, а я з сином Олександром все більше у столиці. Ідея створення клубу шанувальників народної української вишивки виникла досить спонтанно. На одній з фотовиставок, які організовувала моя Інна на базі 11-ї міської бібліотеки, у розмові з працівницями закладу я зізнався, що маю досить незвичне для чоловіка хобі – вишивання. Мені запропонували провести заняття для школярок, розказати теорію та приправити її практичним заняттям. Тоді на те перше заняття так ніхто й не прийшов, але коли ми створили Інтернет-спільноту та виклали фото моїх робіт і стислих розповідей про культуру та специфіку народної вишивки, з’явилося чимало бажаючих долучитися до занять «спілкування за вишиванням». До мого від’їзду в Київ заняття вихідного дня у клубі «Своє. Рідне» при бібліотеці проходили щотижня. Майстрині під моїм керівництвом навчалися, творили, ділилися цікавими історіями та життєвим досвідом, а опісля чаювали з принесеними із дому смаколиками. І все не могли наговоритися. Слухали, сперечалися, розмірковували… Нині зустрічі проходять раз на місяць, і мені дуже бракує цих вже рідних облич та нескінченних бесід із ними. Андрій Єрмаков пригадує, що мав одну старанну та відповідальну до навчання «ученицю», котра, перебуваючи в цікавому становищі, не пропустила жодного заняття через хворобу чи лінощі. І врешті подарувала своєму чоловіку здорову дитинку – третю донечку. Шанувальник вишивки каже, що на зустрічах вишивальниць акцент робиться передусім на спілкуванні, яке поєднується з навчальними блоками його, засновника клубу. Власних робіт у чоловіка не так уже й багато. Щось вишивав для себе, щось на подарунок. Щодо персональної виставки робіт, то пан Андрій відмовчується, каже, що непублічна людина й не готовий сприймати надмірну увагу до своєї персони. Цікаво, що подружжя Єрмакових своєю автобіографічною історією прикрасило документальний фільм «Спадок нації», який минулоріч успішно пройшов в українському прокаті. В центрі розповіді: Інна – фотохудожник і викладач фотографії та Андрій – інженер-програміст з нетиповим для чоловіка захопленням: він вишиває, причому не новомодно-гламурно, а традиційними українськими техніками. Єрмакови обоє, у доброму значенні слова, «повернуті» на всьому етнічному, цінують ручну роботу і українські традиції. Андрій на дозвіллі викладає вінничанкам мистецтво української вишивки, причому абсолютно безкоштовно, оскільки йому ніколи не спадало на думку комерціалізувати своє хобі. На Вінниччині Єрмакови почали ретельно досліджувати подільську вишивку. Влаштували кілька експедицій, знайшли однодумців і організували виставку «Код Всесвіту в узорах загадкових». Тоді подільські сорочки просто причарували Андрія, йому було дуже прикро, що така делікатна краса, така неймовірно тонка робота майстринь втрачається, бо всюдисущий «хрестик» (як найпоширеніша техніка вишивки) буквально «з’їдає» низь, мережки, лиштву та інші традиційні, але рідкісні техніки. Особливо боліло йому незаслужене забуття, яке торкнулося подільської низі (низинки), тому на заняттях він агітує своїх вінницьких послідовниць вишивати першу свою сорочку саме цією технікою. В одному з сюжетів документального фільму розповідається про те, що техніка низинка потрохи зникає, і нею на Вінниччині майже ніхто не вишиває. На захист волонтерської роботи Андрія Єрмакова стала вінничанка Наталя Сентемон, яка тривалий час проводила етнографічні дослідження цієї тематики, і взялася відновити справедливість, написавши знімальній групі фільму про те, що не лише майстриня Марія Савчинська (про яку йдеться у «Спадку нації») з Ямпільського району досі вишиває низзю, а є людина, яка навчає цього всіх охочих – «донбасянин», як називає себе сам чоловік, а нині вже столичний мешканець - Андрій Єрмаков.
Автор: Вікторія Мельник
Розповісти друзям: