28 Лютого | 2018 | 17:09

«Він звався Герман…»

Давненько ми не згадували нашу землячку бабу Сіму, тобто липівчанку Юхимію Назарівну Святеньку, яка народилась далекого 1911-го і прожила майже сто років. Її розповіді були готовими оповіданнями з народного життя - цікавими, колоритними, комічними і трагічними водночас. Як-от про її заробітки «в Лугінах на маслозаводі» на початку голодних тридцятих років.

Сільська дівчина (бо родилася в селі Скакунка, яке стало частиною Липівця аж у 1957 році) мусила їхати працювати до далекого міста, аби врятуватись від голоду… До речі, саме там, серед робітничої молоді, вона навчилася співати так звані міські романси, які дещо відрізнялися від звичних народних пісень - більш старовинних і селянських за тематикою. І я, студент-філолог, записуючи від баби Сіми «фольклор» у 90-х роках, трохи дивувався, що деякі її пісні «якісь не такі».

…Мій милий виїхав

Тай залізницею,

А я лишилася

Тай розвідницею.

Мій милий виїхав

Заводи будувать,

А я лишилася

Дитину годувать…

Ця пісня («Ой, розвівай, вітре…») співалась на мотив «Ой, чий то кінь стоїть». А інша, теж почута нею в 30-х роках, стала, як виявилось пізніше, прототипом для написаної В. Левашовим у 1951 р. російської «буцім народної» - «Вот кто-то с горочки спустился»:

У моїм саду айстри білі

Спустили голови в траву.

У моїм серці гаснуть сили -

Чужою стала я йому.

Як ти проходив біля хати,

Я задивилась на твій стан.

Стояла довго під вербою,

Аж поки згас нічний туман…

Баба Сіма розказувала, що вона, коли працювала на молокозаводі, жила на квартирі «в їдної старої єврейки». Правда, назву цієї національності вживала іншу - таку, на яку тепер євреї ображаються…

- Ця хазайка квартири дуже добра була жінка, - згадувала баба Сіма. - Ми з нею разом їсти варили і весь час ділилися: як в мене шось є - я її дам, як в неї є - вона мені дасть… А на заводі я ніколи нічо додому не брала. Ну бо як же це я буду красти?!.. Другі робочі, бувало, понабирают і торби, і повні кишені - тащат. А я нє, я боялася. То начальнік, бувало, каже до мене: «Святенька, ви шо сьогодні будете вечерати?» - «А знаю, шо? Шось буду…» А він каже: «То возьміт осьо кусочок сиру, кусочок масла. Самі ззісте, хазяйку вгостите…» То вже як він мені сам в кишеню покладе, то я мусіла брати.

Розказувала, як ішла з заводу вночі через ліс боса, як зустріла змію, злякалась і вилізла на дерево. Бо змія «отакаго здоровенна, голова - як в коня, і плює ядом». Як «прийшов лєснічий, змію нагнав і яд чобітьми потоптав…». А ще розказувала про принцип роботи сепаратора. І про «їдного хлопця».

- А там же ж в селах коло Лугінів жили німці. Вони колись як пішли на нас войною, то наші їх як зайняли, та як погнали… Тай гобкружили, і так ті німці там поселилися. Це звеця колонія. І от ті німці вже балакали по-нашому, тримали корови і приносили до нас на завод молоко на сєпаратор. І був там їден хлопець, він був німець, звався Герман. Це по-нашому Гандрей. Я йому сільно понаравилася (а я замолоду славна була - можеш піти подивитися в комнаті на портреті). Він приносив до нас на завод молоко в відрах і казав мені: «Сіма, ви мені сільно понаравилися. Давайте я вам поможу крутити сєпаратор». А я собі думаю: нашо ж він мені - він же ж ні-і-імець!

А сєпаратор треба було тако крутити, а там була така кнопка, звеця собачка. І як вона клямцає, то значить, шо вже сметана відділилася і тра спиняти сєпаратор… То я йому кажу: «Ну як хочте, то покрутіт». Він крутит-крутит, а я кажу: «Хватит уже, спиняйте, бо гондо вже собачка гавкає». А він дивиться в вікно: «Де ви бачите собачку?» Кажу: «То в сєпараторі собачка, дає сігнал, шо тра перестати крутити».

І цей Герман весь час приходив і казав мені: «Сіма, ви мені сільно понаравилися». Але я собі думаю: нашо ж він мені - він же ж ні-і-імець! Пишу мамі письмо, шо єсть тут їден хлопець, звеця Герман, по-нашому це значить Гандрей. І я йому сільно понаравилася. Але нашо ж він мені - він же ж ні-і-імець!». А мама мені відписує: «Доню, нашо ж він тобі - він же ж ні-і-імець!».

А як я вже мала їхати додому, то були танці. І він мене пригласив на танець і каже: «Сіма, я за вами буду дуже скучати, бо ви мені сільно понаравилися». Але нашо ж він мені - він же ж ні-і-імець!

Насправді німці-колоністи не «йшли на нас войною», а мирно селились на Волині ще з XVIII століття… Хто зна, чи був той Герман разом з іншими одноплемінниками депортований у 1935-му до Казахстану? І чи вижив при депортації? Чи, може, був репресований перед початком війни? Чи лишився вдома і отримував допомогу від Третього Рейху як «фольксдойче»? Чи був вивезений до Німеччини перед поверненням радянської влади?.. Цього Сіма знати не могла, не знаємо цього й ми.

А вдома ходив до неї інший хлопець, «Іван Алєксєєвич», який загинув у Києві під поїздом. Він встиг подарувати Сімі «колєчко», яке вона, так і не вийшовши заміж, усе життя берегла в скрині.

Газета "Вінниччина".

Автор: Юрій Сегеда
Розповісти друзям: