12 Березня | 2018 | 09:36

«Тяо ань, мій сонячний В’єтнам…»

…З нами в Одеському «гідрометі» (гідрометеорологічному інституті) вчилось багато іноземців з «сонячних країн». Бо ж СРСР помагав їм будувати комунізм - треба ж було йому скрізь всунути свого носа…

Разом зі студентами з усіх республік Союзу вчилися африканці, китайці, кубинці, монголи, вєтнамці - на метеорологів, синоптиків, кліматологів, океанологів. Ми з ними вчилися в одних групах, жили разом в гуртожитку. Ясно, що навчання велося російською мовою…

Особливо «весело» було, коли в гуртожитку вєтнамці починали готувати свої страви. Вони в кімнатах і на кухні натягували мотузки і сушили тараньку, смажили копчені оселедці. Уявляєш, який аромат стояв! А ще вони дуже цікаво готували за своїм рецептом одеські креветки. Оце куплять на базарі свіжих креветок, натовчуть їх в трилітрові банки, доливають трохи води - і на вікно на сонечко. Воно там пару днів бухтить, бродить, аж піна зверху виступає. Смерди-и-ить… І вже як ті креветки самі від себе стають червоними, то вони їх тоді смажать зі спеціями…

Добре, що при нас вони не готували і не їли свої знамениті качині яйця. Тільки розказували. О-о-о-о, це капєц!  Беруться засидяні яйця - такі, щоб всередині каченя вже було майже сформоване, але щоб коло нього ще був жовток. І вони їх якось там варять, маринують, їдять з соусами всякими, хрумають це каченя… Кажуть, дуже смачно і корисно, особливо помагає для «чоловічої сили».

* * *

Був у нас один вєтнамець, звався Муй. Ну от такі в них імена… То він єдиний з іноземних студентів на літні канікули їздив з нами на Північ в будівельні загони. Хотів грошей заробити. А решта з їхніх або їхали додому, або просиджували на всяких партійних зборах і інструктажах. Вони ж усі до нас поступали не просто комсомольцями, а вже навіть партєйними. І з ними були всякі їхні особісти, які за ними дивилися і проводили з ними збори. А Муй якось домовлявся і їздив у «стройотряд» разом з нами. Дуже хотів зібрати грошей, щоб купити собі мопед і портативний магнітофон або радіо на транзисторах типу «Спідола». У них же у Вєтнамі тоді мопед був розкіш - вони всі в синіх робах ходили і жили бідненько. Там купити легкову машину прості люди не мали ні можливості, ні права. Автомобіль міг бути тільки в членів політбюро.

Муй працював на рівні з нами, відкладав, і до випускного таки купив собі мопед і магнітофон. А його якраз дівчина не дочекалась, за другого заміж вийшла. Журився: «Ти плєдставляєс - плєдала, нє даздалась!». Ну нічо, каже, як я приїду додому, та як проїду під її вікном на мопеді, та як врубаю на всю котушку музику - хай вона тоді лікті кусає, хай жаліє, що такого жениха втратила!

Питаємо його якось: «Слухай, Муй, чого це ваші дівчата такі страшні? От на фото, на календарях, в фільмах бачимо, що є у ж вас там гарні дівчата. А сюди приїжджають такі… - нема на що подивитися». А він сміється: «Та є у нас дівчата дуже гарні. Але після того, як сталась одна історія…».

…Були собі вєтнамські хлопець і дівчина, і була в них любов. І вступили вони обоє в інститути в Радянський Союз. Але він в Одесу, а вона в Москву. І була та дівчина дуже гарна, просто картинка і моделька. І от як вирвалась вона в велике місто і відчула смак розкішного життя, то розгулялася. А він же далеко - ревнував, страждав, їздив до неї… Одного разу приїхав і застав її з кимось. І зарізав її… Після цього їхні партєйці, певно, вирішили запровадити фейсконтроль і відправляти сюди на навчання тільки таких дівчат, на яких би тут ніхто не клюнув. А красуні-модельки хай вчаться вдома…

Цікаво, до речі, що для нас вони сприймаються як «всі на одне лице», і так само вони сприймають нас. Була у нас в групі одна дівчина з В’єтнаму, яка казала нашим дівчатам: «Как ви сваїх пальнєй лазліцяєтє, ані зе всє на адно ліцо?!»

Непогані вони були хлопці й дівчата - вчилися, старалися, дружили з нашими. Правда, тяжко їм давалась мова, бо ж їхня зовсім інакша. Але один, що перевівся до нас з якогось львівського інституту, так гарно копіював українські фрази, які чув по радіо, - майже без акценту. Казав, що йому легше українською говорити…

А з одним вєтнамцем я в кімнаті жив. От той був казьол… Я тоді саме підпрацьовував двірником - вночі замітаю, під ранок приходжу і хочу перед парами хоч трохи поспати. А він наводить будильник, той будильник тарабанить, а він не чує - спить дальше, не виключає. Я раз його попросив не наводити, другий раз - йому по барабану. Якось я такий втомлений сплю, і знов цей будильник дзвонить! Я беру будильник і в вікно його. Кажу: «Я ж просив!». Вєтнамець щось до мене скаче: «Да ти, да я тебе!...» Я беру його за барки і викидаю в вікно вслід за будильником... Та нічо йому не сталося - там поверх був перший чи другий, клумба… Але пішов пожалівся, і в деканаті мене тоді через нього попросили на заочне перевестися…

* * *

Такі історії зі свого студентського життя розказував мій вітчим Олег Михайлович Ігнатов. А якось в 90-х роках ми з ним у містечку Липовець на базарі побачили вєтнамця, що приїхав продавати якийсь вєтнамський чи китайський одяг. Михайлович зразу підійшов до нього, вітається по-їхньому: «Тяо ань!О, мой солнечный Вьетнам!» (однокашники ж колись навчили кількох фраз). Розпитує, як там тепер у Вєтнамі, чи давно живе в Україні, де вчився… Поговорили, потім прощаються: «Там бєт ань!». Вєтнамець радий…До речі, якщо вєтнамською мовою вітаєшся з чоловіком до сорока років, то маєш казати «тяо ань», а якщо з жінкою такого ж віку, то «тяо ті» (приголосний звук середній між «ть» і «ч»). Для інших вікових категорій є інші форми вітань і прощань…

Згодом Олег Михайлович дізнавався з телепередач, що Вєтнам уже не той - не так там народ бідує, як раніше. Розвивається бізнес, туризм (там же прекрасні морські пляжі, тепло, повно фруктів і морепродуктів). На вулицях побільшало автомобілів, світяться неонові вивіски, деякі з них навіть англомовні… Адже вкінці 80-х у них теж почалась «перебудова» (називається «Дой мой»), і життя перестало бути таким «казарменим», як у Північній Кореї. Хоча в конституції досі закріплена провідна роль компартії, але держава дуже змінилась.

- Ти ба, як Вєтнам вилюднів! От би поїхати, подивитись, як живуть. До Муя зайти. Він, певно, вже й машину купив, - жартома казав Олег Михайлович…

Читайте в газеті "Вінниччина" за 9 березня 2018 р.

Автор: Юрій Сегеда
Розповісти друзям: