15 Березня | 2018 | 12:24

Рік і вічність

В липні б йому виповнилося 80 літ. Але його не стало рік тому: 14 березня серце Івана Степановича Волошенюка раптово зупинилося. Справді раптово - вважайте, у розпал роботи.
Наш товариш-газетяр, автор, якого знали в усій Україні, безмежно поважали читачі, перед яким схиляли голови колеги, рік тому пішов у кращий світ. Напевне, туди, де значно більше правди, справедливості, де не потрібно когось захищати, де ніщо не роз’ятрює серце.

Про Івана Степановича згадувати можна довго і багато. Не тому, що так годиться й не тому, що він чимало років відпрацював поряд, у нашій газеті. А тому, що такі, як він особистості, на жаль, не часто приходять на землю. Іван Степанович, здається, мав чарівну призму, крізь яку дивився на природу й людей. Усе, про що писав Волошенюк, він щиро та захоплено любив: кожну людину, пташку, билину, кожну долю і кожний характер. 

Є люди, чий письменницький дар - прояв тільки розуму, холодні вправи інтелекту. А талант Івана Степановича, як криниця джерелом, живився любов’ю. Це любов давала йому сили їхати у глушину, щоб побалакати то з дядьком-лісником, то з майстром народних промислів, то з бабусею-вдовою…  Втім, хіба можна перерахувати всіх його героїв? Тих, про кого він писав, але, передовсім, любив?..

- Волошенюк збудував у собі церкву, в якій поклонявся людям, природі, літературі, - сказав про нього на вечорі пам’яті його маститий колега, видатний сучасний поет Михайло Каменюк.

- Талант не завжди дорівнює душі людини, - говорив іще один його товариш, екс-редактор «Вінниччини» та очільник обласної Спілки журналістів Василь Паламарчук. - А у Івана Степановича і талант, і душа були однаково великими.

- Він в усьому бачив прекрасне, нетлінне, Боже. І не помічав, не міг бачити поганого в людях, - згадували про Волошенюка його друзі, колишні співробітники та герої його публікацій.

І в цих словах - ні граму перебільшення. Досить відкрити будь-яку книгу будь-яке оповідання Волошенюка… Прочитати кілька рядків, пірнути з головою у сюжет, у вимір, де пахне травами, де перегукуються одуди та половіють вишиті рушники… А прочитавши до кінця, отямитись і тихо, подумки сказати: дякую, що ви, Степановичу, були на цьому світі.

 
Автор: "Вінниччина"
Розповісти друзям: