15 Березня | 2018 | 14:08

Молодість душі роки не забирають

Незручно і невиховано запитувати у жінки про вік. Навіть коли їй – трішки за 90… Вінничанка Клавдія Іллівна Левкович своїх років не приховує і не кокетує. «Я 1926 року народження, - розповідає. – Самій не віриться, що маю за плечима 92 роки. Коли вони збігли, де поділися?.. Але щаслива, що прожила недаремно і цікаво. Маю чималий стаж сімейного життя: у мирі і злагоді з покійним нині чоловіком Миколою Павловичем (пішов за межу півтора роки тому) прожили 63 роки! Дай Бог, щоб всі так жили», - сплескує у долоні і змахує сльозу…

Попри роки, Клавдію Іллівну не полишає ні почуття гумору, ні самоіронія. Як не полишає цікавість до життя і бажання не відставати від нього. Приміром, в її руках можна побачити не лише газету, а й… планшет, з яким вона майже на «ти». Із задоволенням демонструє на ньому фото картини-натюрморту, який вишила багато років тому разом із чоловіком. Так-так, вони були і друзями, і помічниками, і однодумцями. І готували, і вишивали – все разом.

З родичами, які мешкають в інших містах, Клавдія Іллівна регулярно спілкується по скайпу, а обід полюбляє готувати у мультиварці. Так і каже: «Дякую тому, хто її вигадав. Дуже зручно – бо вже не маю сил довго стояти, посмажити щось важко, а в мультиварку закинув все – і готово!». Язик не повертається називати цю елегантну, іронічну жінку «бабцею» чи «бабусею». Хоча вона вже давно і бабуся, і прабабуся: має двох доньок, чотири онуки та 7 правнуків! Про нащадків говорить: «Це моє головне багатство і найбільша радість!».

Народилась маленька Клава у давньому Гранові Гайсинського району і була наймолодшою з шістьох дітей родини Акунькіних. Колись її предки прийшли у ці місця пішки, в постолах із Тамбовської губернії! Їх запросив власник вінницького «Савою», який займався і розробкою лісового промислу. Тож батько, колісних справ майстер Ілля Данилович, був легендарним на всю округу ремісником із «золотими руками». Навіть мав власну візитівку – вона збереглась і досі: на цупкому пожовклому квадратику паперу вишуканим шрифтом зазначено «Илья Акунькин, колесная мастерская, м.Гранов».

Працелюбність, майстровитість батька порятувала чималу сім’ю у голодні роки – зміг прогодувати рідних, поміг вийти в люди. Хтось з дітей став педагогом, хтось – фельдшером, хтось – лісником, а Клавдія надумала здобути вищу освіту. Пригадує, що в тому, повоєнному 46-му, знову-таки голодному році всі мріяли опинитись на Західній України, де було не так сутужно. Тож компанія їх випускників (а середню школу закінчувала вже у Гайсині) вирушала підкоряти Львів. І здібній, наполегливій дівчині він підкорився з першого разу: успішно вступила і закінчила місцевий політех за фахом «хімік».

Згодом юного хіміка направили на роботу до Вінниці. Тоді наш промисловий гігант - хімічний завод – ще тільки набирав потужностей, працювало кілька цехів. Спочатку працювала хіміком-аналітиком, потім – майстром, а згодом, 13 років, – начальником ОТК заводу. Продукція комбінату йшла на експорт, промисловий гігант ріс і розвивався, навантаження та відповідальність були величезні. Можна навіть сказати, що Клавдія Іллівна стояла біля витоків хімічної промисловості нашого міста. І як боляче, нестерпно їй було дивитися на занепад і руйнацію рідного підприємства у 90-ті. Досі не може повірити, що колишній хімічний велетень майже лежить у руїнах, а багато цехів порізали на металобрухт.

Тут, на підприємстві, зустріла і свою долю – Микола Павлович, колишній партизан, працював енергетиком. Коли молоді побралися і почали подружнє життя в маленькій квартирці – радості їх не було меж.

«Згодом і квартиру більшу отримали, і матеріально почали жити краще – але тоді задовольнялись малим, цінували людські стосунки, щирість – не гналися за грошима. Часто збиралися в гості, відзначали свята. Звісно, молодими були, тому й спогади радісні. А зараз у людей на першому місці – гроші». 

Енергії у завзятої жінки вистачало на все: вона встигала працювати на відповідальній посаді, виховувала доньок, дбала про сімейне вогнище, а у вільний час шила собі і сестрам, в’язала, вишивала… Причому в останньому, як вже зазначалося, їй охоче допомагав і чоловік – навіть придбав спеціальну в’язальну машинку. «Секрет нашого сімейного довголіття – порозуміння і велика дружба. Усі обов’язки і труднощі ми ділили разом, нам цікаво було долати життєвий шлях вкупі, без боротьби за лідерство». А потім, посміхаючись, додає: «Хоча я, напевне, була тією «шиєю», що крутила «головою»… 

В цій родині шанували книгу – чимала бібліотека може потішити зір і задовольнити цікавість навіть вибагливих ерудитів. Багато років дружби пов’язує родину Левовичів із колишнім головним редактором «Віниччини» Василем Паламарчуком. Дружні стосунки зав’язалися ще з тих часів, коли Василь Миколайович починав газетярську працю у багатотиражці хімзаводу. Теплими словами згадує Клавдія Іллівна і творчі зустрічі із незвичними людьми, популяризаторами здорового способу життя, які організовувала журналіст Тамара Вишталюк. Звісно роки беруть своє, і вже нема такого насиченого спілкування, до якого Клавдія Іллівна звикла – іноді з дому важко вийти. В минулому залишилась і робота на дачі, а розраду сьогодення знаходить у радості від успіхів дітей, онуків, правнуків. 

І спогади у моменти самотності та роздумів наповнюють душу. А яскравих, незабутніх вражень в житті Клавдії Іллівни вистачало. І це були не лише моменти тихого сімейного щастя або ж виробничі досягнення. Мала ця непересічна жінка одну пристрасть і захоплення, яка не зовсім вписувалась у стандарти звичайної радянської жінки. Ні, до коштовностей та до шуб вона була байдужа. А от подорожувати полюбляла. На це відкладала гроші, і попри всі «стіни» та «залізні завіси» ще за тоталітарних часів побувала в Болгарії, Німеччині, Єгипті, Непалі та Індії. Погодьтесь, таким списком в ті часи міг похизуватися і не кожен партійний діяч. «Справа то була непроста. Закордонні туристичні путівки можна було придбати лише раз на три роки, за купи умов, але я ж змогла! І побачила світ», - пригадує Клавдія Іллівна. Правду кажуть, багато чого залежить саме від людини. Цілеспрямованість, енергійність та цікавість до подорожей успадкували і її нащадки. Всі, як один – освічені, енергійні, успішні, талановиті. А одна онучка знайшла свою долю в Барселоні - тепер разом з чоловіком-іспанцем провідують улюблену бабусю на свята в рідній Україні. І зичать бабуні ще багато-багато років в теплому затишку сімейного вогнища, яке створила, яке усе життя оберігала і гріла теплом свого серця. А ось у Клавдії Іллівни свої вимоги: вимагає ще правнуків! Миру і щастя гарній родині.

Автор: Юлія Разанова
Розповісти друзям: