12 Квітня | 2018 | 09:29

«А вони й родичаються…»

- Віктор Павлович приїжджає щороку. А йому вже ж, слава Богу, під вісімдесят... - А хто ж у нього тут? Щось я не знаю його родичів. Хіба він родом тутешній? - Мама його тут на старому цвинтарі похована. Ну так він думає… - В смислі?

- Це довга історія. Він 1940-го року народження. І в той же рік його мати померла. То він її, понятно, і не знав. Батько з ним маленьким десь виїхав, там другий раз женився, і Віктор вже з мачухою ріс. Якось ми після провід обідали в його родичів, то він розказував. Каже, як малим був, то пару разів приїжджав сюди - до баби якоїсь чи бабиної сестри. І знав, що материна могилка десь тут є. А де саме - не знав…

А жили вони з батьком і з мачухою в Кіровоградській області. Там він і школу кінчив. І десь в 60-х роках батько теж помирає, і його там хоронять. Віктор тоді вже вчився в якомусь фабричному училищі. І от як було йому років 17, то людей з тих сіл, де батько похований, виселили, а села затопили.

Це ж будувалась ГЕС на Дніпрі. Каже, сотні сіл тоді під воду пішли, і навіть містечко якесь. Перед тим, як затопити, людям дали команду самим свої хати розібрати, садки повирізати. Такі страхи розказував: один сусід їхній, каже, поліз на свою хату верха скидати, то так там на горищі й повішався…

Якусь там компенсацію людям давали, але що ж та компенсація поможе, як треба все забрати і на нове місце перебратись. Таке було, каже, як висилка в Сибір. Чи як евакуація з Чорнобильської зони. Але ж партія дала клич - країні треба електростанцію… Давали вантажну машину, щоб перевезтися, давали на новому місці хату чи квартиру або матеріали, щоб самому строїтися. Як хто не хтів переселятися, то тих примусово перевозили, з міліцією… І ти подумай: це ж не німці робили, це ж свої!

І от виходить, що на батькову могилку поїхати він не може, бо той цвинтар під водою разом із селом…

- Мдааа… А мачуха?

- А мачуха не захтіла зі своїм селом переселятись, а поїхала до сестри на Донбас. Там жила, робила, він до неї часто приїжджав. Розказує, що дуже хороша була жінка, замінила йому рідну маму, він її змалечку мамою і називав. Там на Донбасі вона і похована, десь коло Донецька. То він щороку на проводи їздив, а тепер вже й туди не можна - там же «деенери».

Каже, якось уже з дочкою зібралися були, і машину найняли, а як підїхали під той пропускний пункт, як побачили ту чергу, тих автоматчиків… Каже Віктор Павлович: «Не для моїх нервів, не для мого серця такі поїздки». Тай вернулися. І добре зробили, бо потім дочка в Інтернеті прочитала, що там не на всі цвинтарі пускають. Їхні главарі навіть список склали - на який цвинтар можна, а на який не можна. Кажуть, що не можна туди, де снаряди нерозірвані валяються… Тай Віктор тепер журиться, що могилка другої мами буряном заросла.

- А сам він де живе?

- А він в Києві. Якось був приїхав сюди і став шукати, де його рідна мама похована. Казали тільки, що десь на старому цвинтарі. І що коло могили клен росте. А там повно тих кленів. Ходив, розпитував старших людей. Але хто там знає - це ж 70 років пройшло. Тоді ж не такі були памятники гранітні з іменами, а просто деревяний хрест ставили. Хрести зогнили, лишились горбочки…

Але тут баба Маріка Присяжнючка йому й каже: «А чо ж не помню? Помню! Отуто моя баба, а туто твоя мати. І клен у неї в головах». Але нам потім баба Маріка розказувала: «Може, ця могилка, а може й не ця. Яка різниця? Багато там тих кленів росло... А йому треба на могилу матері приїжджати, то хай думає, що ця…».

Він те місце розчистив, памятник поставив, квітки посадив. І тепер щороку приїжджає. Каже: «Тут моє коріння. Тут моя мама в корінні клена лежить. Тут і я хочу лежати». Заповів дочці, щоб, як він помре, привезла його з Києва і тут похоронила.

- Бач, як людина до свого коріння тягнеться…

- От і правильно. От і хай собі має чоловік куди пасочку на проводи покласти, має де поклонитися, помолитися. Ніхто ж не буде викопувати і перевіряти, чи це точно та могила. Це ж тобі не Англія… О, про Англію зараз розкажу. Бо це ще ж не вся історія.

Розказали йому, що в його матері був старший брат. Десь він тут жив, потім загинув чи пропав, лишилися діти… І Віктор Павлович загорівся розшукати своїх двоюрідних чи їхніх дітей. Знайшов тут сімю з такою фамілією, а вони кажуть: «Був у нас такий дід, але чи була в нього сестра - не знаємо». Можна було б через архіви пошукати, але треба знати роки народження, де родились, де хрестились… От як взнати - родичі чи не родичі?

І тут його дочка знаходить статтю про жіночку в Англії, яка шукала своїх родичів. Там пишеться, що її мати маленькою покинула, підкинула кудись, потім її вдочерили. Коли вона виросла, прийомні батьки цю історію розказали, вона захтіла знайти родину по матері. А у них там є така лабораторія, куди всі, хто шукає родичів, здають аналізи, і там по компютеру гени звіряють. І видається результат: ваші родичі на 99 і 9 десятих процента такі-то і такі-то…

І от та англійська жіночка знайшла родичів свого покійного брата чи дядька таким способом: взяли на аналіз марку з конверта, яку він колись давно наслинив, як писав додому з армії. І в неї взяли аналіз, і звірили. Отака в них наука - можуть ті гени роздивитися навіть в сухій слині, і кров здавати не треба.

Віктор Павлович це почув і знов іде в ту сімю. Питає, чи є в них листи від діда. Каже: «Якби був конверт з маркою, то я не пожалів би грошей і відправив би його в Англію на аналіз. Там син одного мого товариша живе, він би мені поміг…». І що ти думаєш?! Були, кажуть, і листи, і фотографії. Дід був фронтовик, герой війни, і все те внучка здала в шкільний музей. Віктор зрадів, їде в ту школу, знаходять там ті листи. А вони - трикутнички, без конвертів і без марок. Польовою поштою тоді з війни писали - просто складали листок трикутником і писали на ньому адресу. Так йому і не вдалося той аналіз зробити…

- От жалко. Хай би мав родичів по мамі.

- А вони й родичаються. Кожен раз після провід кличуть його до себе обідати. Кажуть на нього дядя Вітя. І яка різниця - точно родичі, чи не точно…

Автор: Юрій Сегеда
Розповісти друзям: