2 Травня | 2018 | 14:18

«Я Марі-Франс, дочка українки…»

Майже сто років тому її бабусю Марію Добровольську з містечка Липовець та дідуся Зиновія Ямкового з села Синарна Оратівського району революція і більшовицька окупація закинули аж до Франції. Про нелегку долю сім’ї, про історичну пам’ять та про пошуки родинного коріння французька викладачка і письменниця Марі-Франс Клер розповіла у своїй книзі.

А коли після випадкового інтернет-знайомства дізналась, що я теж з Липівця, - попросила допомогти зясувати деякі відомості, пошукати можливих родичів на Вінниччині. Це виявилось непростою, проте цікавою справою…

Почнімо розповідь так: жив собі Тит Добровольський. І в книзі реєстрації шлюбів Липовецького кафедрального собору, що височів колись у центрі міста, є запис за 30 січня 1884 р.: «жених - Тит Григорович Добровольський, 27 років, дрібний міщанин з міста Липовець, православний, перший шлюб; наречена - Ірина Григорівна Максимович, 20 років, дворянського роду, з села Ситківці, православна, перший шлюб». Ці дати Марі-Франс Клер дізналася, звернувшись до держархіву Вінницької області. Як і про те, що у Тита й Ірини народились сини Григорій (1885 чи 1886 року) та Іван (1887 р.), дочка Марія (1890 р.) і ще одна дочка (1898 року), яку, як не дивно, теж назвали Марією. Тому, певно, що старша Марія померла маленькою. А молодша Марія - це і є бабуся мадам Марі-Франс.

Марія Добровольська вийшла заміж за Зиновія Ямкового, але жити в Україні (планували - в Києві) подружжю не судилось. «У 1918 році в Липівці 30-річний офіцер поєднав своє життя з 19-річною українкою Марусею. Хіба могли вони тоді уявити, що їхнє нове щастя залежатиме від бурхливих подій у Російській імперії, яку було зруйновано після закінчення війни 1914 року? Погроми в Україні, революційний рух майже повсюди, зокрема незалежницькі настрої в Україні. Втечі, арешти і, нарешті, створення Української Народної Республіки, чого усі так прагнули. Наступ та остаточна перемога Червоної армії, яка змусила відступити нову армію Петлюри до самої Польщі…», - розповість згодом Лідія - дочка Марії та Зиновія, матір Марі-Франс.

Отже, після перемоги більшовиків частина армії УНР опинилася в польських таборах для інтернованих. Марія певний час лишалася з батьками в Липівці, але згодом вирішила пробиратись до чоловіка в Польщу. Без документів, ризикуючи життям… Там, у таборі з вошами і тифом (Зиновій поборов цю хворобу, але втратив пишну чуприну, лишились тільки вуса) навесні 1921-го народилась маленька Ліда. Її мама Марія вишивала сорочки і продавала шляхетним полькам, аби якось прогодуватись. А тато Зиновій не погоджувався на пропозицію служити у Війську Польському - не хотів «переходити під інший прапор». До речі, тоді до них навчати «збірну» польську армію приїздив французький офіцер де Голль, який пізніше очолив Францію.

У таборі до подружжя приєднався і брат Марії Іван - він стане хрещеним батьком малої Ліди, а згодом у Франції працюватиме в редакції українського часопису «Тризуб», заснованого з ініціативи Симона Петлюри. А от старший брат Григорій Добровольський, морський офіцер, був убитий в Одесі на кораблі під час бунту матросів…

Марія плакала, коли новонароджену доню довелося класти спати не в ліжечко, а в коробку з-під мила. Продали всі коштовності, крім обручок. Втративши надію на швидке повернення в Україну, вирішили врешті залишати табір (у місті Каліш) та шукати роботу.

«Виживати у таборі ставало все складніше. Треба було зважитися на важливий крок. Щодня на дошці оголошень вивішували список країн, відкритих для еміграції: Сполучені Штати, Бразилія, Канада, Чехословаччина… І Франція - чудова країна для всіх пригнічених. Країна свободи, країна Марсельєзи. Тато, не маючи жодної кваліфікації, вибрав цю прекрасну країну, мови якої він не знав; прекрасну країну, яка стала нашою новою батьківщиною», - згадувала Лідія Ямкова.

Спочатку з порту Ґданська відплив до Франції Зиновій, влаштувався в шахті, вислав гроші на дорогу дружині й доньці. І от улітку 1924 р. родина воззєдналась. Оселились у шахтарському містечку французької Лотарингії, Зиновій пішов працювати на завод з виробництва каустичної соди. «Переодягнувся в робітника» - з сумом казала Марія, вихованка київського пансіону, дворянка, дружина офіцера, яка й на чужині зберігала вишукані манери та одягала себе й доньку в мережива й капелюшки. Це вдавалось важко - шила і вишивала для себе й на продаж, навчилась куховарити, обробляти город і навіть розводити курей. Хоча доводилось мешкати в орендованому житлі, селились не в квартирах, а в будиночках з садом. А ще Марія любила квіти - садила троянди і сіяла цинії (майорці).

«Ми вибрали маленький деревяний будинок, як в Україні, що потопав у зелені дерев, на лоні природи… - читаємо у спогадах Лідії. -  Як тільки вперше побачили це місце, відразу ж вирішили назвати нашу нову скромну оселю «Січ», як козацький острів на Дніпрі. Вона була розташована на зеленому пагорбі, далеко від міського гомону». А ще в їхній оселі висіла репродукція картини Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Зиновій розказував доньці, що козаки відмовились від султанової пропозиції здатися, бо козаки ніколи не здавались. А ще розказував, яке піднесення і велелюддя було в Києві у січні 1918-го, коли проголошували незалежну Українську Народну Республіку…

Ліда пішла до французької школи, швидко вивчила мову і за успіхи в навчанні отримувала похвальних грамот більше, ніж місцеві діти. Франція стала для їхньої сімї рідною, але весь час жили Україною, ловили щонайменшу інформацію звідти, відзначали православні свята, співали українських пісень, декламували вірші Тараса Шевченка. З болем пережили визнання Францією Радянською Союзу, вбивство в Парижі Петлюри підісланим радянським агентом… Не раз писали рідним в Україну, але листи весь час верталися, згадувала Лідія:

«І лише в 1938 році, невідомо якими шляхами, ми отримали звістку від моєї бабусі, маминої матері: вона жила на дачі у Липівці, де нові господарі, комуністи, залишили їй в користування одну кімнату. Пізніше ми отримали фото, і мама переконалася на власні очі, що з елегантної дами її мати перетворилася на схудлу стару жінку, на плечах замість шалі - шерстяна килимова скатертина з їхньої їдальні. Я памятаю, яку печаль принесли ці кілька листів з України. Я стала боятися цих листів, навіть вважала для себе за краще не знати нічого, ніж бачити, як горювали мої батьки від цих звісток: моїх дядьків, татових братів депортували до Сибіру - за листування з емігрантами, скоріше за все, з нами. Моя бабуся просила прислати їй цукру та аспірину. Всі посилки поверталися; у країні з такими багатими ресурсами лютував голод…».

Їм у Франції теж жилось нелегко. У 1939-му прийшли німці, і родина з острахом спалила фотографії, на яких Зиновій в українському мундирі. Вся ж Європа тоді знала, що Гітлер - союзник Сталіна… У 1942-му Зиновій переплавив свою обручку, аби зробити дві менших і одну продати…

Марія не любила згадувати про важкі часи, про виїзд з України, але все одно родинних розповідей, записаних її дочкою та онучкою, вистачило на дві книги. Перша - рукописний щоденник спогадів Лідії, народженої в польському таборі для воїнів УНР. Друга книга - її дочки Марі-Франс Клер, онучки Марії та Зиновія - вийшла друком у Франції. Тепер Марі-Франс мріє перекласти та видати свою книгу українською. Хто зна, чи візьметься за це якесь видавництво.

Французькою книга називається «Cinq zinnias pour mon inconnu», а україномовна назва могла би бути «Пять циній для мого незнайомця» або «Пять квіток-майорців для мого незнайомця». Авторка взяла за символ квіти, які так любила бабуся Марія. Марі-Франс, тепер уже й сама бабуся, відтворила у книзі, як розповідає онукам про історію родини, як шукає інформацію про долі рідних людей, як мріє хоча б покласти квіти на їхні могили. А ще мріє знайти нащадків своїх родичів в Україні.

У 1987 р. до СРСР приїздила Лідія. Це була екскурсія від Асоціації дружин французьких офіцерів з нагоди 1000-ліття хрещення Русі. Французька українка побувала тоді і в Києві, де вчилась мати і служив батько, і в Одесі, де вбили дядька, і в Москві, звідки керували всіма тими жахіттями. У Ленінграді бачила оригінал картини, знайомої з дитинства - як нескорені запорожці пишуть листа ворогу…

А Марі-Франс розповідає, що свій роман вона почала писати під впливом подій на Майдані. Адже за незалежну Україну боровся і її дідусь Зиновій Ямковий. Вона досі зберігає подарований ним перстень із тризубом…

«Св. памяті сотник Ямковий помер 1 січня 1955 р. Походив він із с. Синарні Липовецького повіту на Київщині. В 1915 р. скінчив Військову школу на Кавказі. Перебуваючи на Румунському фронті, брав активну участь в українізації військових частин. Був делегатом на 1-й Військовий зїзд у Києві. Наприкінці 1917 р. Урядом Центральної Ради був призначений на становище Високого комісара при штабі Румунського фронту і мав обовязок направляти зукраїнізовані частини до Києва. У часи Директорії займав становище начальника повітової міліції в м. Липовець. Був учасником Зимового походу. У 1920 р. перебував у 1-му Залізничому курені при Штабі Дієвої армії…», - так згадувала нашого земляка газета Ліги українських ветеранів Канади. Теплі слова читаємо в ній і про Марію Титівну, що померла 1964 року, і про її брата Івана Добровольського, який «за часів Української влади був головою Повітової народньої управи в м. Липовці, виеміґрував з Урядом УНР до Польщі, а в 1924 р. переїхав до Франції, де брав активну участь в організації українського національно-громадського життя. Помер в 1941 р. біля Парижа»…

- У 2016 році я відвідала Україну. Під час цієї поїздки відкрила для себе своє коріння, свою родину. Це було неймовірно! - каже Марі-Франс Клер. - У селі Синарна біля Оратова я знайшла імена дідових братів Івана і Костянтина Ямкових, вирізьблені на монументі памяті жертв терору. А ще зустріла мого кузена Славика Кисіля - його бабуся Тетяна була сестрою мого дідуся Зиновія…

Та лишилось іще чимало білих плям, чимало квіток-майорців ще не знайшли своїх адресатів. Тит Добровольський помер у Липівці 1922 року в 75-річному віці, але де його могила? Його дружина Ірина, як уже згадувалось, прожила трохи довше і навіть писала доньці у 1938-му... Нічого не було відомо і про пятьох братів Зиновія Ямкового, яких, кажуть, увязнили в радянських таборах ГУЛАГу…

А нещодавно в обласному архіві мені вдалося зясувати, що в Марії був ще один брат - Костянтин. Є запис, що він народився у Тита й Ірини Добровольських у 1906 році. Мадам Марі-Франс дуже здивувалась, бо про його існування досі не чула. Чи не помер він у дитинстві? Чи вижив у 20-30-і роки? Якби жив, то, певно, згадала б про нього у своєму листі прабабуся Ірина… Але раптом таки живуть на світі нащадки Костянтина Добровольського? Або нащадки племінників Тита чи його дружини Ірини Максимович-Бірецької? Їхні французьку родичі дуже хочуть дізнатись про це.

- Україна з її багатою землею та історією повинна стати сильною державою. Але майбутнє батьківщини в руках української молоді, - переконана Марі-Франс, яка продовжує свої пошуки і пише нову книгу оповідань про Україну.

Газета "Вінниччина" за 25 квітня 2018 р.

Автор: Юрій Сегеда
Розповісти друзям: