20 Червня | 2018 | 10:10

Три історії про пам’ять

«Я була маленька і смутно памятаю роки війни. Батька я зовсім не знала, нас із сестрою років до шести виховувала мама, а потім ми потрапили в інтернат… Памятаю, як ми звідкись довго йшли пішки додому, як ночували на полі десь у соломі, як у нашому селі ходили німці, румуни і поліцаї. Як ми боялися і вкривались на ліжку з головою. Як мама весь час шепотіла: «Тихо, дітки, тихо…».

То сиділи в хаті, то ховались у льох. А найяскравіший мій дитячий спогад - це темрява. Дуже рідко мама запалювала свічку, і ми чекали тої свічки, як великого свята. Тоді ми могли бачити одна одну, могли бачити, як молиться мама. Бачили цікаві рухомі тіні на стінах, невеличке дзеркало на столі…

У документах, виданих мені після закінчення інтернату, писалось «русская», хоча я думала, що насправді я українка, бо ж родом з українського села. Спілкувалась я тільки з сестрою, про решту своєї родини нічого не знала. А дізнаватись почала, випадково прочитавши книжку про Іспанію.

Ні, я не іспанка, - посміхається Лідія Наумівна. - Просто в книжці йшлося про те, як інквізиція переслідувала іспанських євреїв. Їх примусово охрещували, а тих, хто відмовлявся, виганяли або знищували. Писалось там, до речі, про те, що з родини вихрещених євреїв походив Христофор (Крістобаль) Колумб… І деякі євреї приймали християнство, але продовжували таємно дотримуватись звичаїв юдаїзму. Так от, був у тій книзі епізод про свічки. За єврейською заповіддю, ввечері перед настанням суботи треба запалити, як мінімум, дві свічки. І тому одна жінка, що приховувала своє єврейство, ставила свічку перед дзеркалом. Так виходило, що свічки ніби дві - одна на столі, друга в дзеркалі. А коли в дім зайдуть іспанці, побачать одну свічку і нічого не запідозрять…

Але ж саме так робила моя мама під час нацистської окупації! Горіла свічка, було дзеркало, а коли заходив хтось чужий, мама швидко клала дзеркало на стіл донизу склом. І ще я пригадала: мама молилась, але ікони в хаті не було.

Після довгих пошуків завдяки Одеському музею Холокосту та дослідникам-архівістам з Ізраїлю я змогла хоча б дізнатися своє справжнє прізвище…».

* * *

- Я бував у Греції, в Італії, в Єгипті. Там теж мальовничі краєвиди, але ніде я не відчував того, що відчув там, у тому маленькому селі на Прикарпатті, - каже Марян Федорук, хлопець зі США, що приїхав як волонтер в Україну викладати англійську. - Бо стежками того села, тими горами ходили мої предки сотні і сотні років. У тому селі народився мій дід, якого зовсім малим його батьки привезли до Америки…

Марян каже, що коли готувався до поїздки, відчував лише цікавість, але подумати не міг, що приїзд у якесь далеке село - де ніколи в житті не був, де нема ні доріг, ні теплої води, ні Інтернету - викличе сльози на його очах.

- У мене є ще двоє братів, і в кожен із нас в підлітковому віці пройшов через конфлікт із батьками. Бо вони змушували нас ходити в суботню українську школу і на народні танці. Я американець, для друзів я Марк, моя рідна мова - англійська. Я вважав, що мені вистачить бейсболу чи баскетболу на вихідних. Навіщо мені ця українська, цей «Гопак», ці старі пісні, ці виступи у вишитих сорочках і дивних широких штанях? Чому два дні на тиждень ми вдома всі повинні говорити українською? Так розмова виходить удвічі важчою і повільнішою… «Ми ходили, і ви будете ходити!», - казав тато. А мама просила: «Ну заради нас, заради дідуся і бабусі - для них це дуже важливо».

Я ходив, я вчився, хоча не дуже старанно (ти ж чуєш, який у мене акцент). І з часом я почав усвідомлювати: я і моя родина - багатші, ніж ті, хто говорить лише англійською. Бо ми знаємо і вміємо більше, ніж вони. У нас є ще одна історія, ще одна література, ще одне мистецтво, ще один народ, ще одна рідна земля. І тепер я приїхав, щоб не тільки викладати англійську, а добре вивчити українську. Моя дівчина - американка ірландського походження, але ми з нею вже домовилися: якщо одружимось, наші діти будуть ходити в українську суботню школу і на «Гопак».

* * *

Жила колись на сусідній вулиці баба Калачова. Але ніхто з сусідів не називав її ні на імя, ні на прізвище...

Детальніше - в наступному номері газети "Вінниччина". 

Автор: Юрій Сегеда
Розповісти друзям: