4 Липня | 2018 | 13:18

Роздрай у Польовому – зруйнували все, а ще недавно це було велелюдне і життєдайне село…

Того дня над Польовим клубочилися густі дощові хмари, навіваючи і без того смуток від побаченого. Ми проїхали півсела і жодної живої душі не зустріли, аж на вигоні, біля магазину, вгледіли двох жінок під парасольками. Вони, як виявилось, чекали череду худоби з пасовища. Розмова спочатку не в’язалася. Раїса та Інна, як вони представилися, насторожено «прощупували» словами кореспондента: «А для чого? А нащо писати? Все ж бо нічого на краще не зміниться – одні тільки спогади залишилися…». Потім Раїсу «прорвало» на відвертість.

– Ну навіщо, скажіть, тут народжувати дітей, коли немає ні дитсадка, ні школи, ані клубу… Останні учні села вчилися в початковій школі ще років десять тому – невигідно стало її утримувати, то взяли й закрили. Тепер возять автобусом четверо малюків у Лісове і стільки ж старшокласників у Копайгород. Не всі батьки хочуть, щоб залишалися в селі їхні діти – ні роботи, ні дозвілля…

Коли зайшла мова про сільську череду, до розмови долучився Лісівський сільський голова Павло Вітик:

– Ще років три тому в Польовому було більше шістдесяти голів худоби, а зараз – лише тридцять дві корови. Причина на виду – за літр молока платять менше, аніж за пляшку води. А це ж ні в яке порівняння не йде – скільки труда треба докласти, щоб надоїти той літр! І сіна заготовити, і пійла дати, і буряки виростити, і жому привезти… Одним словом – обдирання. Але з безвиході люди вимушені хоч таким чином заробляти на прожиття…

– Ось погляньте на руїни нашого клубу, що стирчать за пам’ятником загиблим в роки війни землякам, – продовжила Раїса. – Клуб був одним з кращих в районі – у ньому вирувало життя. А зараз – пустка. Звідси, пригадую, в останню путь проводжали знатного керівника Івана Павловича Гуменюка, який головував у нас і в Каришкові, а коли помер, то рідні виконали його останню волю – поховали на цвинтарі в Польовому. Тоді говорили слізливі слова і клялися, що продовжать добрі справи голови для блага людей. А що вийшло на ділі? Боляче дивитися, як повільно, але невідворотно село зникає: підривається прабатьківське коріння, і руйнуються традиції сільських родин… А що залишилося від ферм, то словами не передати, всю жахливу картину треба бачити самому. Обов’язково поїдьте туди, поїдьте…

Не скористатися цією порадою – був би гріх. А тим паче, що я пам’ятаю, якою в Польовому була тваринницька галузь. Тодішній колгосп імені Куйбишева тримався в середняках, а десятки людей мали роботу біля корів, телят, свиней, овець, курей плюс дві тракторних бригади механізаторів…

Роздрай на колишньому господарському дворі вразив до глибини душі – жодного вцілілого приміщення не залишилося! Замість них – бузина стіною і дикі зарості чагарників! Під руйнівні жорна потрапили і ферми, і кормоцех, і обори, і сінажно-силосні траншеї. Навіть контору колгоспу на окраїні не залишили в «живих» – розтрощили все, що попадало під руки, та забрали те, чим можна було поживитися.

– І що найстрашніше, що це плюндрування вчинили не зайди-пришельці, а свої ж, тутешні люди, – не стримує обурення Павло Вітик. – Коли на зламі тисячоліть почалася епоха знищення колективних господарств, селяни, наче їм хтось поробив чи очі засліпив і відібрав розум, пожадливо, один поперед одного, суспільне майно розтягнули по закутках. Дарма, що офіційно працювала спеціальна ліквідаційна комісія, на неї, виходить, ніхто уваги не звертав – хапальний ажіотаж взяв гору над логічним питанням: а що далі буде? По цеглині, по камінчику, по кроквині, все розкрали, пропили і залишилися ні з чим – ніхто не став мільйонером. А навпаки – селяни опинились біля розбитого корита… Святотатство у ставленні до поколіннями нажитого важкою працею добра наразилося на загальновідоме явище – після нас хоч потоп… Польове занепадає, кругом – суцільне безробіття, бо тут немає ніякого місцевого виробництва. У пошуках кращої долі молоді сім’ї виїжджають туди, де є робота, зарплата, житло. Кожен третій працездатний мешканець приробляє на шматок хліба у закордонних наймах. Молодь до тридцяти років можна порахувати на пальцях. Така наша сьогодні правда життя з поневірянням-стражданням та гіркою статистикою…

Бібліотеку в Польовому закрили «по-живому», коли ще стояв клуб. І це зробили не хто інший, як депутати сільради, тобто «слуги народу» прийняли рішення на догоду тодішньому районному начальству повісити на її дверях замок. Книги вивезли, а приміщення клубу продовжувало чахнути, поки зовсім не обвалилося під тяжкістю снігу і від постійного протікання даху. За відновлення «вогнища культури» ніхто не брався, бо легше його стерти з лиця землі, аніж відновити. Ось у сусідньому Копайгороді та ж картина вийшла з будинком культури, то чиновники від влади пішли шляхом найменшого опору – купили за бюджетні кошти невеликий колишній заклад громадського харчування і сказали: «Хлопці-дівчата, веселіться тут…».

Тиша в Польовому така дзвінка, що аж ріже вухо. Не чутно гуркоту машин, не видно людей. Жвавішає село тільки кожного четверга зранку, коли з боку Супівки сюди заїжджає рейсовий автобус, забирає пасажирів і вертається на Бар. Потім в обід робить зворотний рейс.

– Оце й вся наша розрада, хоча я рідко користуюся послугами громадського транспорту, – каже 82-річний Йосип Скалов. – Є у мене повний набір власної виїзної техніки: трактор ЮМЗ-6, «Волинець», мотоцикл МТ-12 і все, зверніть увагу, на ходу! Щоправда, давно вже я «запрягав» її в роботу. До минулого року тримали з дружиною Надією Прокопівною корову, то від весни до осені «Волинець» з причепом не вистигав у нас – косили і возили сіно, а от на тракторі вже вправляється молодший син Олег. Він у Вінниці живе, та коли навідується в село, то завжди знаходить собі заняття з технікою…

Цього року Скалови вже не садили самі город – діти з’їхалися і допомогли. А дітей у них троє: двоє синів і донька. А ще – п’ятеро внуків. Їхня сім’я в селі особлива. У далеких вже сімдесятих шість років головував Йосип Петрович у Польовому. Це надзвичайно добродушна і порядна людина. До цього часу він зберіг добрі спомини про колектив, з яким працював.

– Ми вирощували зернові і мали прибутки від тваринництва, а зараз нічого з того не залишилося. Мені земельних паїв не дали, добре, що хоч дружині дісталося три гектари. Я – не місцевий, моє коріння з Козарівки, середню школу закінчив на Хмельниччині, бухгалтерську освіту здобув у тодішньому Шаргородському сільгосптехнікумі. Працював у Чемериському головним бухгалтером колгоспу, головою сільради, був заступником голови колгоспу, а після головування в Польовому трудився в ревізійному відділі Барського районного управління сільського господарства. Надія – моя друга дружина, бо перша не захотіла переїжджати зі мною на нове місце роботи. Так і розійшлися. У Надії вже було двоє малолітніх дітей Іван і Лариса, а Олег – наш спільний син…

– Мої діти люблять Йосипа Петровича, як рідного тата, – додає Надія Прокопівна. – Я працювала на фермі обліковцем, лаборантом і навіть ветфельдшером. А він їх виховував за своїми мірками, ніколи на них не підвищив голос і не вдарив… Коли чоловікові відзначали сімдесятиліття, то син Іван сказав слова, які я пам’ятаю до сьогодні: «Що погане я взяв з вулиці, то – відкинув, а що дав мені батько, то залишив на все життя…».

Далі зайшла у нас мова про теперішні ціни на продукцію селян, яку вони вирощують на своїх городах. З обуренням говорили мої співрозмовники про «безбожне знущання над людьми».

– Ну де ж це бачено, щоб буханець хліба коштував дванадцять гривень, а за кілограм вишень заготівельники-перекупники давали втричі менше! А ще ми чули, що в Копайгороді ті ж самі вишні вже брали за безцінь – по півтори гривні. Де ж правда? Хто захистить людей і зупинить таку вакханалію? Державі ми непотрібні, вона кинула нас під ноги, а жирні коти наживаються – колись такого не було, повірте…

З покоління Йосипа Скалова у Польовому ще живе Василь Григорович Литвинюк. Шістнадцять років трудився він бригадиром тракторної бригади. Недавно овдовів і свою тугу за дружиною Ніною гасить… курінням. Палить цигарку за цигаркою…

– Я знаю, що це дуже шкідливо, та нічого вдіяти на можу. Буває, що вночі встаю закурити і плачу – так одиноко, що аж душа рветься, немає до кого заговорити і слова сказати. Тоді перебираю в думках прожиті роки. Ой, нелегко нам працювалося… Не було і близько тієї техніки, що зараз мають люди. Ми гартовані були злиднями і дуже вірили, що настануть кращі часи – природний ентузіазм аж вихлюпувався з кожного. Йосип Петрович дуже строгим головою був – вимагав, але й сам не ледачкував. Якби можна повернути роки назад, то б легшої роботи я не шукав…

Василь Литвинюк виріс безбатченком. У п’ятирічному віці запам’ятав тата, якого з мамою проводжав на залізничну станцію Копай.

– З вікна поїзда він крикнув мамі: «Дивися за сином, ми скоро розіб’ємо німців, і я повернуся…». Не прийшов, згинув на війні, і я не знаю, де його могила…

Кличе син Анатолій Василя Григоровича до себе, в сусіднє Лісове, то не хоче вісімдесятилітній чоловік стати тягарем для синової сім’ї.

– Якось я вже дотягну, скільки мені відкрає Господь Бог. У своїй хаті, куди не гляну, – все рідне й дороге. І те робив, і друге, а тепер і здоров’я немає, і смуток душить. Одну втіху маю – чотири курки і півня. Вони мені по два яйця на день дають, так що з голоду не пропаду, а за хлібом ще сам в магазин ходжу…

У центрі Польового, біля розваленого клубу і пам’ятника загиблим землякам, встановили сельчани православного хреста, де збираються на свята. Це – єдине місце в селі, де можна громадою зустрітися, бо й весіль тут не гуляють. Останнє було два роки тому, коли Тамара Базь видала дочку Наталю заміж.

 

 Барський район

Автор: Віктор Зеленюк
Розповісти друзям: