7 Серпня | 2018 | 14:37

«Мене завжди тягнуло небо» -

стверджує військовослужбовець та учасник АТО вінничанин з позивним «Комісар», за плечима якого авіаційно-інженерне училище, польоти на планерах та спортивних літаках, майже два десятиліття нелегкої служби в міліції та спроба «відпочинку» як охоронця в приватній структурі.

 

Батько «Комісара» все життя присвятив армії. І спроба піти завданим шляхом не була для військовослужбовця бажанням догодити татові, швидше, дотягнутися до високо встановленої планки і самому стати гідним поваги вже власних дітей. Зробивши успішну кар’єру військового, чоловік таки домігся свого: обидві донечки безмежно гордяться батьком, а розуміючи всю складність обраної ним професії, хвилюються і живуть в постійних очікуваннях довгожданих зустрічей.

- Мене завжди тягнуло небо, тому й мріяв вступити до льотного училища, та, на жаль, не пройшов за станом здоров’я, - почав розповідь атовець. – Вивчився на авіаційного інженера, але з моїм випуском збігся повний занепад у країні і фахівці, так як на той час стали незатребуваними. Подальша робота в поліції та в бізнес-структурі не приносили відчуття задоволеності та професійної впевненості. Початок антитерористичної операції я, обурюючись, «вилежував на дивані». Роздуми про майбутнє України не давали вдень жити, а вночі спати і, врешті, таки підвели мене до доленосного рішення. Маючи нормальну пенсію та стабільну цивільну роботу, я знову пішов служити.

Спершу «відновлений» військовий потрапив до 59 мотопіхотної бригади. Втім, швидко виявилося, що його знання тут не знадобляться, і чоловік попросився до 131 батальйону, звідки й додому було значно ближче. З першого візиту до військової частини тут все здалося «Комісару» своїм, рідним: і керівництво, і побратими, і навіть стіни «гріли» душу. Після успішного проходження медкомісії та виснажливих навчань на полігоні чоловіка направили до сектора (так між собою атовці називали зону проведення операції). Час прибуття «Комісара» на місце збігся із задумом керівництва сформувати роту авіаційних безпілотних комплексів. А прочувши про спецосвіту новоприбулого, саме на день народження чоловіка, запропонували йому очолити та доформувати спецроту.

- Свій перший захід в секторі я пам’ятаю дуже добре, - каже «Комісар». – З групою поїхали обдивлятися територію. До виїзду поставився з усією обережністю та відповідальністю: одягнувся в захисну екіпіровку від і до, а вже на наступний день обмежився лише бронежилетом, каску лиш захопив із собою.             В наші обов’язки входило здійснювати цілодобовий нагляд за лінією розмежування та територією, окупованою противником всіма наявними засобами (тепловізорами, безпілотниками тощо), виявляти переміщення противника та повідомляти про них керівництву.

Коли розмова торкнулася матеріального та продуктового забезпечення військових в зоні бойових дій, то чоловік зазначив, що з кінця минулого року діє нова система продовольчого забезпечення відряджених на завдання. На зміну консервам, а в кращому випадку гречці в жирній підливці, прийшли сухпайки, розроблені за натовськими стандартами. Об’ємний пакет захисного зеленого кольору вміщує повноцінний та поживний денний раціон для забезпечення дорослого чоловіка усіма необхідними вітамінами та мікроелементами. Автору статті пощастило на власному досвіді спробувати їжу із сухпайка, поласувати чорним шоколадом та випити армійського чайку. Було досить смачно, а головне - відчувався натуральний смак запакованих продуктів.

- Наразі очікуємо чергового від’їзду на полігон, який знаходиться у Львівській області, - розповідає атовець. – Умови перебування там максимально наближені до бойових, стріляють навіть частіше, ніж у реальному секторі. Підйом о шостій ранку, інтенсивні фізичні навантаження та безперервне бойове злагодження змушують хлопців майже «стогнати» і проситися в сектор.

Пригадуючи дні перебування в зоні, «Комісару» врізалися в пам’ять гектари поля, засіяного соняшниками, урожай з якого так і не встигли зібрати. Море штурпаків, що понуро стирчать із землі, таблички «міни» і прохідний коридор, обвішаний червоними стрічками по обидва безпечні боки. Спілкування з мирними жителями Донецька завжди зводилося до докорів «Чому ви нас покинули? Коли вже прийдете й будете бомбити ворога?».

- Пам’ятаю жінку з Донецька, яка три роки не залишала рідного міста, - розповідає військовий. – Зустрів її у Волновасі, де вона очікувала на потяг до Києва, наважившись нарешті відвідати доньку, що мешкала у столиці. Її розповіді про донецьке життя були наче списаними з фільмів жахів. Першою справою, яку вона зробила, перетнувши пропускний пункт, – побігла до магазину за молочною продукцією українського виробництва. А покуштувавши йогурт, щаслива сказала: «Він тут такий смачний, а на прилавках донецьких магазинів продають якусь кольорову гидоту російського виробництва. Все дуже дорого. Навіть м’ясо й сир не можу собі дозволити. Був час, коли в аптеках продавалася сама лише вата. Спробуй виживи!».

На службі «Комісар» отримав нагороди «За жертовність та любов до України», «За службу в розвідці». Чоловік переконаний, що війна змінила свідомість багатьох українців не лише на окупованій території, а й всередині самої держави. Зняла маски та проявила жадібну суть людського єства, виявила справжніх патріотів, багатьох привернула до вивчення рідної культури й мови. Втім, з будь-якого правила існують винятки. Такі ж справи і з цією неоголошеною війною. По іншу сторону розмежувальної лінії й досі живе багато тих, кому Україна ніколи не була й, мабуть, вже ніколи не стане своєю, рідною…

Вікторія МЕЛЬНИК

Автор: Вікторія Мельник
Розповісти друзям: