7 Серпня | 2018 | 14:50

Був парк, була й молодь

 

Випробовуючи на міцність дороги Вінниччини, не раз «чіпляєшся» оком за рештки бувалої слави. Старі обдерті будівлі з яскравою мозаїкою (чи то недіючі сільські будинки культури, чи клуби) нагадують нащадкам, що колись тут було весело та гамірно, вирувало життя, утворювалися пари, розбивалися серця…

В селі Білоусівка Тульчинського району над самісінькою дорогою, поблизу школи, нависає, наче куточок Химер, закинуте й давно занедбане ціле розважальне містечко. Колись одну з будівель тут ділили бібліотека з більярдною кімнатою, довге, наче потяг, приміщення обіймав критий клуб з кінозалом, а  праворуч «вписалась» літня танцювальна площадка з невеличкою компактною сценою. І складається враження, ніби усім байдуже, валиться, то й нехай. Але є одна людина на селі, Андрій Сокиринський, якій найдужче болить серце за зруйноване й покинуте на поталу природи й часу його дітище.

Андрій Васильович за натурою альтруїст. Все життя поклав на служіння людям, а понад усе боявся не виправдати їхню довіру та втратити повагу. Здобувши вищу освіту та закінчивши найкращу на той час Ірпінську школу бухгалтерів, він повернувся до рідної Білоусівки, аби саме тут піднімати економіку, а згодом й культуру на селі.

Чверть століття чоловік пропрацював на посаді голови колгоспу, який тоді об’єднував три села (Василівку, Паланку, Білоусівку). Будучи при посаді, пан Сокиринський ніколи не дозволяв собі зневажливого ставлення до підлеглих, звертався до людей винятково на «Ви», а на звітних зборах настирливо просив задавати йому запитання та критикувати виконану роботу, аби було куди керівнику рости. Натомість отримував лише схвальні відгуки та запевнення в цілковитій людській довірі та його визнаній компетентності. Андрій Васильович, маючи право на службовий автомобіль, на роботу й додому використовував одного єдиного коня. Вважаючи, що такий транспорт і в обслуговуванні дешевший, і екологічніший, і «на заправку» економніший.

Коли від’єдналися села, то розділився й колгосп-гігант. Маючи більш вигідні пропозиції, Андрій Сокиринський  все ж залишився хазяйнувати в Білоусівці, адже тверезо бачив прорахунки, не боявся робити сам й надихав інших – все заради того, щоб місцевий люд був задоволений і не полишав рідних домівок в пошуках оманливих небокраїв. Найперші зміни почалися з доріг.

- Наш колгосп стояв на корисних копалинах, і цю перевагу можна було використати на користь громади - розповідає колишній голова. – Мій товариш тоді працював охоронцем на кар’єрі, і саме він звів мене зі своїм керівництвом. Там нас проконсультували й порадили виробити документи на розробку нашого гранітного кар’єра. І все закрутилося… Привезли дробильне устаткування з Гайсина, а потужний екскаватор вже був на балансі колгоспу. Тоді ж зустрівся з одним начальником й кажу: «Ми хочемо будувати дороги. Грошей нема, але є щебінь». А той мені: «Міняємося. Ви нам щебінь, а ми вам асфальт».

На тому й порішили. Заасфальтували все село, от тільки докласти частину дороги до власного будинку руки в Андрія Васильовича так і не дійшли.

Наступним етапом в розвитку села став соціально-культурний. Простіше кажучи: будівництво будинку культури.

Старий клуб завалився, і молодь просила щось придумати. Сокиринський не змусив себе довго вмовляти і таки надумав. Відродженням культури в Білоусівці, заручившись підтримкою управління сільського господарства, займалися місцеві трудівники з допомогою запрошених будівельних бригад, які в найшвидші терміни забезпечили цікаве дозвілля білоусівчанам. Нині такий відпочинковий куточок назвали б культурно-розважальним центром, а тоді під своїм дахом новенький БК легко вміщував понад 300 осіб. Село цвіло й розросталося, налічуючи близько двох тисяч населення. За рік збудували школу, де навчалося майже чотири сотні учнів, припинилася трудова міграція, й ніби всі були задоволені, але посада Андрія Сокиринського багатьом  не давала спокійно спати.

Після знайденої в бухгалтерській документації колгоспу нібито кредиторської заборгованості, як стверджує чоловік, - сфабрикованої, його позбавили посади. Численні звернення до суду в пошуках правди нічого не дали, натомість на вакантне місце, не дочекавшись вироку суду, швиденько призначили іншу «зручну» людину, яка протрималася лише рік. Після цього керівники мінялися, наче день і ніч, і ніхто нічим особливо не відзначився. Про парк, розвиток культури й підтримку доріг ніхто не дбав. Село впало в глибоку депресію, в якій перебуває й донині.

 

Автор: Вікторія Мельник
Розповісти друзям: