7 Серпня | 2018 | 15:01

Разом - сила, а поодинці нічого не варті

 

У Василівці Тульчинського району мешкає багатодітна родинна династія педагогів Юзько. Якщо поглянути зі сторони, то здається, що то звичайна сім’я, зі своїми радощами й смутами, веселощами й негараздами, але, занурившись у внутрішню атмосферу родини, розумієш, що не все цим людям дається так просто, а живеться безхмарно…

Наталя та Олег Юзько щасливо прожили в шлюбі майже 30 років, народили та виховали трьох доньок. Найстарша Вікторія - лікар-масажист, закінчила Київський  медичний університет ім. Богомольця, Уляна інвалід з народження та найменша Лія, яка професійно займається вокальним співом та є переможцем численних пісенних конкурсів.

У великій громаді Заозерного та Василівки цю сімю вважають зразковою. Втім, Наталя Григорівна запевняє, що до ідеалу їм далеко, а враховуючи інвалідність середульшої доньки, в нашої героїні не один раз з відчаю «опускалися руки», і хвала Богу, що саме в цей момент на допомогу приходив люблячий чоловік пані Наталі або шанована свекруха Раїса Дмитрівна. Жінка вважає, що труднощі лише загартували, здружили та ще більше зблизили їхню сімю, адже разом вони - сила, а поодинці нічого не варті.

- Про хворобу Улянки ми дізналися не одразу, - пригадує жінка найважчі часи. – Донька народилася без щитовидної залози, й до восьмимісячного віку потрібні для себе гормони дитя отримувало з материнського молока. Доки Улянці не виповнилося 14 років, ми з чоловіком не втрачали надії на її чарівне зцілення, та вроджена вада запустила незворотний механізм, який спричинив ураження кори головного мозку. Незважаючи на всі наші старання, дива не сталося, і прийшло розуміння того, що з такою особливістю доньки нам потрібно навчитися жити і з гідністю приймати цей виклик. Маючи таку дитину, на вихід з декрету можна було б і не сподіватися та завдяки підтримці бабусі-свекрухи, також педагога з майже півстолітнім стажем роботи, особисте життя для нас з чоловіком не обірвалося.

Минуло трохи часу, і доля винагородила цю сімю щасливим лотерейним квиточком на ім’я Лія. Батьки не можуть нахвалитися донькою, адже вона гарно вчиться, має хорошу пам'ять, навчається в музичній школі та від природи наділена сильним й гарним голосом. Уляна фанатіє від співу молодшої сестрички, майже до дір затирає диски з її вокальними композиціями, намагається по-своєму підспівувати (адже взагалі не розмовляє) та підтанцьовувати під них. Незважаючи на хворобу Уляни, сестри між собою дуже дружні. Старша Вікторія свого часу фактично вибавила Улю. Буває, кличуть її подруги на прогулянку чи до клубу, а вона усім відмовляє, бо сестра залишалася одна без її, такої потрібної, уваги й присутності. Власне, тому й професію Вікторія обрала медичну, аби знати, як допомогти й зарадити сестрі в майбутньому. Загалом Уляна дуже щира і безпосередня дівчина, любить візити гостей і шаленіє від звуку розбитого посуду.

Три десятки років подружжя Юзько трудиться в місцевій Заозерненській загальноосвітній школі, вона - вчителем початкових класів та образотворчого мистецтва, він – біологом. Обоє досягли в обраній професії значних успіхів, мають чимало заслужених нагород та перемог. Вільний від роботи та щоденних турбот час Наталя Григорівна присвячує своєму палкому захопленню поезією. Освітянка є членом літературно-мистецького об’єднання «Оберіг» та автором поетичних збірок «Найважливішого я все ще не сказала», «Стараюсь у майбутнє не дивитись», «Притчі». Пропонуємо вашій увазі найкраще, на думку автора статті, з її поетичного доробку.

Найцінніший мій дар

Я втомилася жити, я втомилась від болю,

Того болю, що груди розрива на шматки…

Я не можу радіти, і у серці поволі

Наскладалося горя за роки, як віки.

 

Я не хочу ділитись ні словами-думками,

Ні бідою-нещастям, що не всім по плечу.

Лише крається серце, коли лине до мами,

Лиш вона про все знає, якщо навіть мовчу…

 

Хочу щось пригадати, та дитинство в тумані –

Чи таке вже далеке, чи таке незначне?

І забулися мрії та дитячі бажання,

Тільки знаю, й не снилось, що чекає мене.

 

Та воно, мабуть, краще, що напевне не знаєш

Ні всього, ні частково про своє майбуття,

Бо ніколи ти точно своїх сил не вгадаєш,

Вони з часом приходять – такий принцип життя.

 

Адже кожному стільки в цьому світі дається,

Щоб могли ми тримати ношу цю на плечах,

Скільки видержить тіло, скільки вміщує серце,

Коли горя є вдосталь, значить, сильний ти птах.

 

І, стріпнувши проблеми, не картаючи долю,

Йду стрічати буденність – так завжди, день при дні:

На обличчі – усмішка, очі ж сповнені болю,

Вони – дзеркало правди, тому завжди сумні…

 

Раптом думка проб'ється, що комусь, мабуть, важче,

Хто самотньо по світу несе долі тягар…

Вкотре прошу я Бога, щоб зберіг те найкраще –

Чоловіка й родину – найцінніший мій дар.

 

Українська хата

Українська славна біла хата…

Тиха пристань для стількох доріг…

Тут духмяний запах рути-мяти

І спориш, що пнеться на поріг.

 

За вікном – гаптовані фіранки,

В хаті – білена до свят велика піч.

Спів дзвінкоголосих півнів зранку

Й тепла солов’їна літня ніч.

 

На стіні – намолена ікона

Кутається бережно в рушник…

Наче скарб і захист, охорона,

Перший у нещасті рятівник.

 

А під нею – пожовтіле фото

Рідних, справжніх, дорогих облич –

Тих, що пронесли ознаку роду.

В літопис життя їх свій поклич.

 

В свято пахне хата пирогами,

Теплим хлібом, медом, молоком.

Й теплі, зашкарублі руки мами

Стомлено вмостились за столом.

Мамина, бабусина присутність…

Хтось, можливо, з них уже не тут.

Але саме тут – духовна сутність,

Головне в житті – молитва й труд.

 

Українська славна біла хата…

Скатерка, ослінчик, рушники…

Не забудь додому завітати,

Де живуть або жили батьки.

 

Де пройшло дитинство безтурботне

Росами босоніж по траві.

Де все справжнє, хоч тепер не модне,

Бо з’явились цінності нові.

 

Ти ж не забувай про рідну хату.

Час знайди, відвідай, погостюй,

Обніми рідненьких маму й тата,

І тепло в душі своїй відчуй.

 

Розбуди в ній щирість і довіру,

Справжність ту, що нам дали батьки…

І надію, і любов, і віру…

Не знімай з ікони рушники…

 

Автор: Вікторія Мельник
Розповісти друзям: