23 Серпня | 2018 | 10:25

Бути українцями. Уроки Другої світової війни

В книзі, яка вийшла невеликим накладом у Хмільнику, немає філософії та лірики. В ній просто спогади людей, які пережили війну. Записані вони скупими, без зайвих емоцій, словами. Однак читати цю книжку без валер’янки не можна.
Не можна, але треба. Бо вона багато чому вчить. Отже…

Урок перший – непокори

Люди, чия молодість припала на війну, згадують облави. Це було справжнє полювання на рабів, яких вагонами, без їжі та води відправляли до Рейху. Українці звикли зносити голод і надривати жили… Але до Німеччини все одно ніхто не хотів, ні за які обіцяні молочні ріки у кисільних берегах.

Хмільницькі дівчата обливали себе окропом, засипали очі тютюном, щоб їх залишили у спокої. А ті, кого впіймали й вивезли, – тікали, хоч за це загрожував концтабір.

Ольга Кучмар з села Березни втекла з подругами з поїзда, під час короткої зупинки. Скрадаючись, дівчата дійшли до якогось хутора, а там почули, що знаходяться у Польщі.

Місцеві жителі не видали українок. Поляки давали втікачкам їжу, ховали у клунях. Перелісками, ярами добралися дівчата в Україну. «Одного разу тільки рушили, а тут машина, повна солдатів. Ми зразу думали, то німці. Але форма в них не така й заговорили нашою мовою. Питають, звідки й куди йдемо. А що ми маємо казати? Стоїмо і гірко плачемо. Один зіскакує, в руках портфель, підходить і каже: бійтеся німців і совєтів. Поставив нам того портфеля до ніг, скочив у кузов і поїхали. А ми не знаємо, що робити. Котрась сміливіша відкрила сумку, а там яблука, грушки і хліб»...

 

/Текст повністю - в газеті

 
Автор: Інна Медведєва
Розповісти друзям: