23 Серпня | 2018 | 10:27

«Ні - і крапка!»

Його, здається, ніхто не любив. Сусіди сторонилися, а рідний син старався зайвий раз не попадатися на очі. Бо очі в Михайла були особливі - темні, як вуглини й пронизливі, мов леза. Зиркне - ніби наказ віддає. А коли ще скаже «Ні – і крапка», - хочеш, не хочеш, а робиш по його.

Ігор добре пам’ятає той осінній вечір. Йому було вісім років, він робив завдання з української мови, але заважали голоси у сусідній, великій кімнаті. Тато намагався говорити тихо, проте він нервував, тож хлопчик чув його добре.

- А ти з малим повертайся до своїх, - уривчасто казав батько. - Це ж моя хата, ти тут навіть не прописана. Не бійся, аліменти платитиму вчасно. Розійдемося по-тихому, цивілізовано….

Мама мовчала. Тільки по тому, як дзенькнула чи то чашка, чи тарілка, можна було зрозуміти, що вона в одній кімнаті з батьком. Що слухає його. І, здається, також нервує…

Й раптом до кімнати зайшов дід. 

- Що, сину, хатою моєю розпоряджаєшся? - почувся його голос. - Не житимеш ти тут. Йди до своєї полюбовниці.

- Іра мені дружина! - скрикнув батько. - Майбутня, але дружина! Ніяка не полюбовниця… Іра житиме зі мною, тут.

- Ні - і крапка, - буркнув у відповідь дід.

Доки батько знаходив потрібні слова, а Ігор знав, як важко це робити після дідової «крапки», старий заговорив до мами, своєї невістки. 

- Збери, Галю, його речі. Він від нас іде. А ви з онуком залишаєтесь. 

Так і вийшло. Далі вони жили втрьох - мама, дід і з ними Ігор...

 

/Історія повністю - в газеті

 
Автор: Інна Медведєва
Розповісти друзям: