26 Вересня | 2018 | 11:16

Допомагати захисникам, і не лише на передовій

Таку місію взяла на себе волонтерська група «Бойові бджоли». Про різнопланову діяльність цієї групи говоримо з її координаторкою та лідеркою Громадської організації «А-ВЕСТА» Ларисою Полулях.

 

- У 2014 році ми почали допомагати Майдану, потім фронту. І постала необхідність продовжити те, чим наша громадська організація займалась завжди - правозахистом, правовими консультаціями, правовою освітою. У нас зявились інші клієнти - військові, добровольці. Ми підключали багатьох партнерів, друзів-юристів, для консультування, супроводу справ. Так народилась, до речі, Школа ветеранів. Адже ми дотримуємося думки, що людину не потрібно все життя супроводжувати, її можна навчити, і вона сама успішно захищатиме свої права, - каже Лариса Полулях.

Школа ветеранів почалася зі школи інструкторів. Для хлопців, які поверталися (повернувся, і нема куди себе подіти), знаходили курси домедичної допомоги, тактичної підготовки, відправляли ветеранів, щоб вони потім могли навчати інших. Потім доєдналась Правова школа ветеранів. Здавалось би, навіщо, адвокати можуть консультувати? Але треба знати хоча б, як сформулювати своє питання, що належить за законом. Бо ж не будеш весь час ходити до адвоката. Почали з елементарного - прав людини, соціальних прав, гарантій українського законодавства, порядку отримання тої пільги, яку закон обіцяє.

Для нас було дивно, коли на тренінгові заняття при запланованих 15-20 учасниках записувались до ста. Ми запрошували також ветеранів, які є юристами, соціальними працівниками - щоб допомагати за принципом «рівний рівному». Консультували адвокати, паралельно відкрилась так звана правова приймальня - телефонна або особиста.

- Можна оприлюднити телефон цієї приймальні?

- Так, це мій особистий номер: 067-700-50-76. Людина з будь-якої точки України може подзвонити, і я перенаправляю за тематикою. Ми також працюємо з ГО «Юридична сотня», дуже їм вдячні за розробку посібника для воїнів АТО, який витримав тираж 17 тисяч, розлетівся, і знов його просять. Люди відгукуються: коли посібник у кишені - все нормально, ходиш «по інстанціях» більш впевнено… Завдяки тому, що в минулому році нас підтримало Посольство США, надало грант, ми змогли видати підручник, провести тренінги.

- На які теми надходить найбільше звернень?

- За день у нас відбувається 20-30 консультацій. Моя спеціалізація - медичне право, також «Юридична сотня» спрямовує за спеціалізацією. Коли ми почали Правову школу ветеранів, на старті вважали, що найбільше питань стосуватиметься виділення землі. Але коли почали підбивати перші підсумки, вийшло, що найбільше питань стосуються здоров’я. Скажімо, з частини телефонують: я погано почуваюся, куди мені звернутися, бо начмед не направляє? Або після поранення - які подальші дії? Чи щось не внесли до висновку Військово-лікарської комісії. Також багато ветеранів, які після поранення чи демобілізації закінчили служити, і є питання подальшої інвалідизації, погіршення стану здоров’я, непідтвердження інвалідності; питання, куди далі поїхати лікуватися, що робити, якщо не дають безкоштовні ліки…

Постійно говоримо про диспансеризацію демобілізованих ветеранів. Радимо: приїхав - обовязково стань на облік до сімейного лікаря, уклади з ним угоду. Щодо всього, що стосується твого здоровя, маєш контактувати з сімейним лікарем. Тому що я переконана: практично всі, хто був у бойових діях, отримали контузії, в усіх відбулися зміни, повязані зі шлунком, дуже багато людей мають травми, але не зважають до певної пори... Скажімо, не продовжують інвалідність. Питаю, коли демобілізувався. У 2015-му. Далі МСЕК, інвалідність дали... Далі що було? Раз в рік лягав у госпіталь. А весь період до «раз в рік» чистий. Як лікарі можуть все описати за тиждень, поки ти лежиш в госпіталі? Напишуть: «не звертався». Якщо погано, викликається швидка. А в декого ставлення до свого здоров’я таке песимістичне, мовляв, краще вже не буде. Всі ці захворювання потрібно лікувати, з ними потрібно вчитися жити. От маємо ситуацію з гепатитами, з туберкульозом (і це не лише ветеранів стосується), кожен має багато контактів вдома, на роботі, і має бути відповідальність - лікуватися, щоб не нашкодити іншим.

Багато телефонують стосовно виплат. Випадок: невиправдано, як вважає військовослужбовець, зняли виплати після закінчення контракту. Виявляється, був наказ, який він, не читаючи, підписав. Також консультуються щодо контракту, кажемо: уважно читайте документи, які підписуєте. У нас є «гасло», ще довоєнне, яке ми постійно повторюємо: «З державою не спілкуються ротом». Каже: я пішов, мені сказали, я буду судитись. А яка, питаю, доказова база у тебе буде в суді? Давай напишемо запит, здати його в канцелярію, зареєструвати, або, як не можеш туди доїхати, відправити поштою рекомендованим листом з повідомленням про вручення, далі, якщо в зазначений час немає відповіді, - можна судитися… Тобто вчимося читати закони, переповідати їх «людською мовою», складати для себе таку дорожню карту: що за чим, яка логіка подій. І тоді знімається напруга. Тому що є люди, які не отримали пільг тільки на тій підставі, що просто «не подалися», не принесли папірці.

- Тобто ветеран демобілізується, приїжджає додому, і не з ним звяжеться соціальний працівник, а він повинен йти по кабінетах і шукати…

- І це велика проблема, бо держава має інформувати про порядок дій. І потрібно міняти стандарти надання державою правової допомоги. Багато хто каже: це йому потрібно, він має це зробити. Але, з іншого боку, коли йому прийшла повістка або він сам прийшов у військкомат, він був активний. Згадаймо 2014-2015 рік, тоді ніхто з них не чекав «дякую» від держави. А потім держава вчинила досить благородно - придумала цілий блок гарантій, як ми, суспільство і держава, маємо віддячити цим людям. І виходить: «самі ходіть». А хтось не може, хтось не знає. При звільненні, чи коли людина стає на облік в військкомат, вона повинна отримати повну інформацію. Має бути єдине вікно, де ветеран залишає свої запити, документи, і з ними працюють.

- Та ж настворювали таких служб…

- Може бути купа магазинів без вивісок, в яких усе дуже дешево і класно. Але куди йти - у тебе немає інформації. І ця книжечка - «Памятка учасникам АТО. Права, обовязки та гарантії соціального захисту» - доступно, в картинках підказує, як написати рапорт, яка форма заяви… Бо послуг багато, а стандартів надання цих послуг, інформації про ці послуги бракує. Посібник, до речі, можна знайти і в Інтернеті.

- Можете навести приклади гострих проблем, які вдалось допомогти вирішити?

- Є успішні судові справи щодо розірвання контракту, щодо соціальних виплат. Часто намагаємося не доводити до суду, бо це довго і затратно. Намагаємося вирішити на адміністративному рівні. Приклад: є жінка з Іллінецького району, в неї загинув син у 2014 році, і вона не отримала пенсію у звязку з втратою годувальника. Разом з військовими і соціальними службами вирішили це питання. Також щодо безкоштовного лікування ветеранів чи членів їх родин. Теж питання браку інформації. Добре, якщо в лікарні є інструкція, і вони її дотримуються…

Також доводилось вирішувати конфліктні ситуації з перевізниками. Що стосується пільг, зокрема на проїзд, - на мою думку, це вирівнювання соціальних гарантій. Ці люди більше потребують консультацій правників, соціальної та медичної допомоги, і коли вона потрібна, він може сісти і поїхати, не чекаючи, поки в нього зявляться гроші. Людина стає більш мобільна, отримує рівний доступ. Це те, що ми можемо заробити і купити, але не всі можуть… Держава не завжди відшкодовує перевізникам проїзд пільгових категорій, і перевізники не завжди погоджуються возити пільговиків. Хоча вони, коли вигравали тендери і підписували угоди, знали, що держава не відшкодовує... А закон обіцяє пільгу. І перевізники разом зі споживачами послуг мали б разом відстоювати свої права. Не вирішує питання звільнення одного водія, який відмовився везти. Має бути загальна комунікація і вирішення проблеми. До речі, це також рівень безпеки. Зараз модно лякати атовцями, що вони, мовляв, нервові. Але ми давно працюємо з такими людьми, і можу сказати, що завдяки комунікації, завдяки дотриманню протоколу вдається вирішувати всі питання. Я була в таких конфліктних ситуаціях, і це не виходило за межі закону.

- Йдеться не лише про юридичну, а й про психологічну допомогу?

- У нас на супроводі більше 2 тисяч родин загиблих, важко поранених, кризових родин. Багато могли б вирішити соціальні служби - врегулюванням правової грамотності і просто людською комунікацією. Так, є таке поняття - посттравматичний синдром. Ми жили в мирі і були переконані, що нас це не торкнеться. Ніхто нікого всерйоз не вчив виживати у війні. Війна була або раніше, або десь. Нас не вчили активно захищатися і результативно берегти своє життя, надавати допомогу. І тут раптом почалась війна, і купа хлопців та дівчат, які були абсолютно мирними, пішли воювати, захищати…

         - Але насправді їх не купа, а менша частина, тому їх не розуміє більшість, бо більшості це не торкнулося.

        - Це як ти сидиш вдома і дивишся по телевізору балет у кімнаті, а в тебе кухня горить. А тебе не стосується, ти думаєш про прекрасне. Але ж кухня горить, і загориться в кімнаті… Мене часто питали, коли це закінчиться? Відповідала, що це нам на все життя. Згадаймо, кожне покоління мало свою війну. В моєму дитинстві були дідусі з Другої світової війни. Потім був Афганістан. Зараз у нас є хлопці і дівчата, які повертаються з війни, переселенці, які були у війні. І зараз їх ігнорувати - це як «кухня горить». Вони - частина суспільства. От покійна Рая Панасюк навчила нас бачити людей на візках. Хоча не всіх навчила… Зараз потрібно також навчитися бачити ветеранів, тому що в березні 2014 р. Рада Федерації Росії прийняла рішення ввести війська не в Донецьку і Луганську області, а в Україну. Це рішення ворожої країни. І маємо зрозуміти, що нам зберегли цей мир, і що люди, які мають бойовий досвід, поруч. Їм болить, вони травмовані. У них такі реакції, дуже бурхливі. Я вважаю, що бурхлива реакція - це нормальна реакція на ненормальні події. Тому що ти приходиш, тобі належить отримати допомогу, а тобі хамлять. І ти або опустив голову і дозволив хамити наступному, або ти встановив справедливість і не дозволив далі творити «беспредєл».

        Їх порівнюють з афганцями. Але та війна була десь далеко, то була пропаганда, «інтернаціональний борг». А тут є розуміння, що борониш свою землю. Афганці все ж були там 2 роки або певний період і поверталися в мирну країну. Ці ж хлопці, більшість, лишаються в стані готовності: «Я знову можу піти». А ми погано це розуміємо. От часто кажуть: «Мій дідусь мало розказував про війну». А коли тепер у нас виникають такі розмови, я думаю: бо дідусь бачив, що ми неготові слухати. Вони мають говорити, ми маємо знати цю війну, щоб не було фальсифікацій і міфів, як у Другій світовій, про панфіловців… Коли ти чуєш, через що пройшла ця людина, то розумієш, що це круто. І ці їхні травмування досить сильні...

         Детальніше - в газеті "Вінниччина" за 26 вересня 2018 р.

Автор: Юрій Сегеда
Розповісти друзям: