25 Жовтня | 2018 | 11:03

«Війна забрала у мене сина…»

Вона живе на тихій наддністрянській вулиці імені свого сина. З цієї хати її п’ятнадцятирічний Сергійко пішов у доросле життя, самотужки підкорив його висоти, піднявся у небо і… у цинковій труні повернувся до мами. На останній земний спочинок приютила його земля Книшовського меморіально-паркового комплексу в Борисполі, на Київщині, а Галині Михайлівні залишилися спомини і ось ця, дорога серцю фотографія.

«Одне горе саме не ходить…» 

– Ця війна осиротила мене на одного сина, вона забрала Сергія, а йому б жити й жити, доньок заміж віддати, внуків дочекатися, мою старість доглянути… 30 квітня 2014 року ми його вітали з іменинами – тридцять дев’ять виповнилося. Тоді ще живим був тато Сергія, Василь, а сьогодні немає ні сина, ні чоловіка… Одне горе саме не ходить – не витримало скалічене бідою серце чоловіка і через десять місяців після загибелі синочка, полетіла його душа у засвіти вслід за ним.  Один Бог знає, як я все  витримала! Словами це не передати… Немає й дня, щоб я не лила сліз, смуток в хаті, самотність  на подвір’ї, одинокість на городі… Єдина розрада, що мене підтримують сусіди, однокласники і друзі сина, а найбільше допомагає директор сільгосппідприємства «Феодосія-Агро» Микола Олександрович Пивовар. Він не пропускає нагоди щоб не заїхати до мене, погомоніти хвилину-другу, а на всі свята я отримую від цієї щирої людини продуктові подарунки. За все я йому глибоко вдячна, нехай Господь береже його на довгі роки…

 
/Продовження - в найближчому випуску "Вінниччини"
Автор: Віктор Зеленюк
Розповісти друзям: