21 Листопада | 2018 | 14:44

Господь зберіг її для добрих справ

Питаю, як вдається залишатись активною, рухливою і мати не по роках «молодіжний» вигляд. Ніна Григорівна Тарасова з посмішкою відповідає: «Я двічі була на комп’ютерних тестах, які показали, що мій біологічний вік не збігався з паспортним. Насправді я вже «давня» - 1944 року народження. Всі мої однокласники теж такі молоді душею і тілом. Може, це такий рік Мавпи був, у який ми народилися…».

Моя співрозмовниця - лікарка. Три роки вже пенсіонерка, але ж колишніх лікарів не буває... Вона вірить і в науку, і в надприроднє. Каже, що ворожка ворожила і книга гороскопів підтвердила: у 20 років вона повинна була загинути. Але Бог милував… Певно, зберіг для добрих справ.

- Я ще повинна жити, у мене ще багато роботи. А в молодості два рази побувала під поїздом, за крок до смерті. І що цікаво: у школі хотіла бути провідницею на поїзді. Пізніше, як працювала у Вінниці, ходила вечорами на вокзал дивитись на поїзди, так їх любила…

Але спочатку про родину, про дитинство.

- Важко про це говорити. Моя мама була наймичкою. Так, це були радянські часи, але була війна… А почалося з того, що дідусь, батько моєї мами, лишився сам, бо його перша жінка втекла з паном. Дідусь, до речі, мав польське коріння. І він зустрічає мою бабусю Марію, мамину маму. Одружуються вони чи ні, але живуть, мають троє дітей... Але після 1917-го вертається та перша жінка, з дитиною (від кого - не знаю). Чи дідусь такий порядний був, чи такий безтолковий, але він ту жінку теж бере в свою хату. Уявляєте, яке то було життя...

І вже моїй бабусі треба було шукати житло. Неподалік у селі Тростянець знаходять чоловіка, що лишився без жінки, хочуть їх познайомити. А в бабусю ще й був закоханий «бандит з великої дороги». По дорозі до Тростянця перестрів їх, поїхав у село, хотів того чоловіка вбити… Це була холодна пора, бабуся попала в хурделицю, застудилась і через 3 дні померла.

Лишилися троє дітей з батьком і мачухою - тою жінкою, що від пана вернулася. Моя мама (в паспорті Євдокія, а хрещена як Антоніна) була найстарша, їй діставалось найбільше. І от жила вона в тих божевільних умовах, у 30-х роках її хрещена взяла в Вінницю, але мамі там було «дуже шумно», вона вернулась назад (в Шендерів), потім пішла наймичкою в Вороновицю. Наймитувала в одного з перших директорів школи.

Раз її послали до якоїсь жінки щось купити, а там мій майбутній батько був. Гарний, з гармошкою. Він грав на всіх інструментах. У них сталося кохання, я родилася. Закінчилась війна, Сталін робить радянськими людьми всіх на Західній Україні, і тата кинули туди кінооператором. Він маму кликав, а вона так і не наважилась поїхати, пішла працювати в лікарню...

- Тато звався Григорій Савчук, а моє дівоче прізвище Качанівська - це мамине, бо батьки не були одружені. Баба Єва, батькова мати, їм так і не дозволила. Аж потім, як тато помер, вона мене до себе покликала... Як я була маленька, батько провідував, а потім одружився, у нього там, під Ужгородом, родився хлопчик. А коли я закінчила 7 класів - приїжджає, хоче мене забрати. Прийшов до нас, я залізла до нього на руки. Але саме того року ввели 8-й клас, і мама каже: «Хай уже вдома восьмий закінчить». Це був травень, а в серпні тато помер - на футболі травму отримав. 38 років йому було...

З особливою теплотою розповідає Ніна Григорівна про шкільні роки. Не лише тому, що школа у її рідній Вороновиці була розташована в мальовничому палаці Грохольських-Можайських (зараз там Музей авіації та космонавтики), а й через особливу згуртованість учнів, родинні взаємини з учителями. Каже, вчителі мали порівняно кращу зарплату, перед ними, як і перед лікарями, при зустрічі з пошаною знімали капелюх. Ні вчителі, ні потім викладачі навіть квітів не брали… Школа не закривалась до 10-ї вечора, і ніхто за це додаткових грошей не отримував. Влаштовували вечори, співали, ставили вистави, збирали довгоносиків на колгоспному полі... А найцікавіше було, коли Гагарін полетів у космос - всією школою тоді вийшли слухати про це новину.

- Це був 1961 рік, ми закінчили 10-й клас і збирались їхати на будівництво. Тоді їздили освоювати цілину, а перед нами цілий клас поїхав будувати Криворізьку ТЕС. І ми хотіли. Я була головою учнівського комітету, ми такі активні, одностайні: їдемо всім класом! Але вже той не їде, той не може... Памятаю, в мене на горищі готовий новий чемодан, купила за 10 карбованців 50 копійок. Йду до подружки Галі, а вона плаче: не їдемо, мама не дозволила…

Довелось закінчити ще й 11-й. Потім я хочу в медицину, а подруга на вчительку. Обрали посерединці: на біологічний у Львівський університет. Вона вступила, а я… В мене була любовна історія. Ненормальні ми були... Стосунки з хлопцем, але, здається, він навіть за руку мене не тримав. Вінничанин, у Львові служив, я пішла в казарму його провідати, а його списують з армії, він вертається додому. І я не здавала останній екзамен, а теж приїхала додому і набрехала, що не пройшла за конкурсом.

Влаштувалась піонервожатою в школу за 7 км, у село Зарудинці (тепер Побережне). Кілька років щодня туди, назад, потім на танці, в театральну студію. Так, у Вороновиці була студія, будинок культури дуже славився... А мама робила в лікарні, запропонували і мені вчитись на медсестру. Я пішла в залізничну лікарню санітаркою, ввечері вчилася. Дуже подобалося. Прибирала операційну, хірургічний і гінекологічний кабінети. А гінеколог передавав досвід, кликав до пацієнток: «Іди сюди, дивись - ти ж будеш лікарем». Потім поїхала працювати медсестрою в Жмеринку, де відкрилась залізнична лікарня.

Отже, як медик Ніна починала свою карєру в залізничній лікарні, в дитинстві мріяла працювати на залізниці, а ще двічі ледь не загинула на залізниці. Коли була піонервожатою, повезли з учителями (вантажною машиною, в кузові) дітей в піонерський табір у Коло-Михайлівку. Назад дорога через Вороновицю, і дівчина вирішила проїхатися з водієм далі. На переїзді почала доводити йому, що зараз буде йти поїзд, бо ж добре знала розклад.

- А водій каже: «Не буде поїзда, бо не горить червоне». Виявляється, то черговий заґавився і не перемкнув світлофор. Переїжджаємо колію, і поїзд промчав у сантиметрах від нас...

Другий епізод - у 20 років. Коли я робила в Жмеринці, шестеро лікарів їздили туди поїздом на роботу з Вінниці. Підїжджаємо до станції, літо, я відкрила двері, а «лапка» не була затиснута, площадка відкрилась, і я «фіть!» з поїзда. Мені перед очима прокрутилися всі хворі, яких я бачила - без рук, без ніг. І я якось так перевернулась, ноги витягнула. Якби впала вкінці вагона, не встигла б, бо зразу йшли б наступні колеса… Побилась, і все літо пишу мамі, що не можу приїхати - як не комсомольські збори то ще щось. Потім приїхала, прибігає подружка: «Де Ніна? А як вона?». Мама питає: «А що з нею?» - «А ви хіба не знали, що Ніна з поїзда випала?». Мама аж сіла на стілець. Бо її в той день, як я випала, зустрічає на базарі циганка і каже: «Твоїй дочці смерть падає»...

А ще наполеглива медсестра Ніна 6 разів вступала до медінституту.

- Тоді вже й чоловіка свого першого зустріла, Анатолія, подали заяву в ЗАГС, здала знов екзамени в інститут. І поїхали з ним у весільну подорож: купили квиток до Сочі, приїхали поїздом, вийшли на вокзалі, сіли в автобус до озера Ріца, скупались, через годину вернулись і поїхали в Вінницю. Пішли взнати результати екзаменів. Я навіть не підходжу, а чоловік подивився і кричить: «Ти вступила!».

Розповідає Ніна Григорівна, як вчилася в інтернатурі, народилась дочка Наталя, не було квартири, жили з чоловіком в окремих гуртожитках, врешті розлучилися… І після того вона зустріла, як кажуть, справжню свою долю - теж колегу і теж Анатолія, який став її чоловіком.

- Анатолій Нестерович Мазур був лікарем-рентгенологом і викладачем у медінституті. Писав наукову роботу про вплив радіації ще в 70-х роках, задовго до аварії на ЧАЕС. Але якось його переводили на півроку на іншу кафедру, він образився і повернувся в Немирів, де працював раніше. Там ми й познайомились. Він теж був розлучений.

А родом Толя був із Жашківського району Черкащини. Закінчив медучилище, призвали в армію, і йому треба було прийти додому по паспорт. Холод, бідність (хоча батько його був директор школи, мама вчителька), одягнути нема що, 25 км туди і назад. І бабуся Текля дала йому фуфайку. Він все життя ту фуфайку згадував. В дорозі втомився, сів, змерз, отримав туберкульоз, і з туберкульозом іде в армію. А сил нема. У розпал хвороби лікувався там у медпункті, там і лишився, став медиком. Вночі під ковдрою вчив хімію і фізику, бо не дозволяли. Це тепер всі умови: вчись, ще й в ніжки тобі кланяються… Поїхав вступати в Красноярськ, паралельно працював на тракторі, а там же морози, аж шкіра рук до металу примерзала... Потім перевівся в Вінницький медінститут.

І от родину медиків запросили працювати до Сибіру, в Іркутську область, пообіцяли квартиру. Важко було, але враження від тих країв і людей Ніна Григорівна зберегла позитивні.

- Мамі моїй наворожили, що вона буде хворіти, а одна з її дочок поїде на край світу. Так і сталось - їй неправильно поставили діагноз, неправильно операцію зробили. Певно, потім мене Господь сюди послав, у Печерську лікарню відновного лікування, щоб я попрацювала з такими хворими, як мама була…

У Желєзногорську-Ілімському нам виділили на краю міста квартиру, а там одні вбивці жили після звільнення. Як я переживала! На роботу їхали в інший кінець міста, а поверталась іноді в 9 годин вечора. Бували морози за 50 градусів, то закутуєшся і перебіжками… Але я там бачила таку красу, пережила казку «Дванадцять місяців»!

Пригадую: 27 червня, в Наташі випуск, ще сніг лежить, зимовий одяг. Раптом за пару днів чуєш крик - птахи кричать. Через два дні снігу взагалі нема. Розтає, вода стікає, травичка дуже швидко росте, і от вже цвіте. Два місяці літа, а 1 вересня знов зима. І білі ночі були. Запросили колеги влітку на дачу, хотіли послухати українські пісні. Самовар, варення, ввечері газету читаю, надворі ще світло, а мені кажуть: «Пора спати, вже третя година ночі». А ще зелені хмари там бачила…

Ніна Григорівна розповідає, що люди в Сибіру були згуртовані, відповідальні, була чітка організація праці. Може, тому, що в екстремальних умовах. Вона їм, певно, теж запамяталася своєю принциповістю: дефіцитні книги від «Товариства книголюбів» розподіляла серед колег, беручи до уваги не посаду, а активність у громадській роботі; квартиру вимагала (так і не дали) не лише для себе, а одразу для всіх безквартирних лікарів того закладу...

- Три роки там прожили, два рази в рік літала до мами, яка вже була лежача. Потім ще й дочка почала хворіти. У 1990-му повернулись. Як поїхали туди «голі, босі, простоволосі», так і приїхали… Толя був на курсах у Києві, зустрів Сергія Степановича Кіфу, головного лікаря Печерської лікарні, і він запросив нас у село Печеру. Мама поруч, тому і погодилась. Тут не було моєї спеціальності, перекваліфікувалась на спеціаліста з лікувальної фізкультури. Сам Бог велів, бо робити аборти морально було дуже важко.

У Печерській обласній лікарні відновного лікування, що в Тульчинському районі, Ніна Григорівна пропрацювала 26 років. Каже, це ніби й багато, але мало. Час швидко пробіг. На роботу ходила з радістю і, як і в сибірській та інших лікарнях, проводила там набагато більше часу, ніж вимагав робочий розклад. Тому чоловік Анатолій Нестерович називав дружину «мати Тереза».

- А я собі думаю: колись лікарі й жили при лікарнях. Це була моя віддушина - робота. І Нестерович працював тут же. Він був рентгенолог від Бога. Ще й 17 років їздив у Брацлав, де теж працював рентгенологом на півставки. Він ніколи не помилився в діагнозі. Навіть у Києві ніхто під сумнів не ставив те, що написав Анатолій Мазур. До останнього читав фахову літературу, робив виписки, шукав нову інформацію в Інтернеті, роздруковував книги… Тепер он через дорогу дивиться з памятника на нашу хату. Певно, цю його бібліотеку треба буде подарувати колегам чи студентам, хай приносить користь.

У вже зрілому віці вона теж за власний кошт вивчала і вивчає новітні (або забуті) методики - лікувальну фізкультуру, гомеопатію, теорію харчування за групами крові, оздоровчі прилади Олексія Галагана, корейську методику су-джок (масажування точок на кисті та стопі) тощо.

«Треба вміти напружувати мязи, але і вміти їх розслабляти»; «Ми настільки молоді, наскільки молоді наші судини»; «Болять не кістки, а все, що навколо кісток»; «Амосов бігав, а хто не може бігати, хай ходить»; «Дуже шкодять зайва вага і неправильне харчування»; «Їж, коли хочеться. Їж те, що хочеться. Ніколи не переїдай»… За кожним із цих висловлювань лікаря Ніни Тарасової стоїть великий досвід і бажання допомогти - порадою та власним прикладом.

Газета "Вінниччина" за 21 листопада 2018 р.

Автор: Юрій Сегеда
Розповісти друзям: