30 Січня | 2019 | 12:02

«Що про мене, краще напишіть про моїх дівчат»

- такими словами буквально приголомшила журналіста «Вінниччини» Тетяна Степанівна Ковальчук, педагог музики, громадський діяч, кореспондент-збирач Інституту фольклору та етнографії при Академії наук України, учасниця хору ветеранів та голова клубу для людей похилого віку «Неспокійні серця».

 

Дитя війни. Вінничанці Тетяні Степанівні 77 років - пройдений чималий життєвий шлях. Її дитинство припало на війну та важкі повоєнні часи. З юних років найприємнішим спогадом у серці жінки залишилися літні місячні вечори, проведені з мамою в Липовці. Тоді ненька розстеляла на траві ряднину і разом з маленькою Тетянкою розглядала зоряне небо та співала малій пісень – голос у мами був дивовижний. Батька під час війни забрали на примусові роботи до Німеччини, тож мати з донькою намагалися самотужки давати собі раду.

Повернення голови сімейства, на жаль, не полегшило життя родини. Переїзд з Липовця до розбомбленої Вінниці спочатку здавався Ковальчукам рятівною соломинкою, але в підсумку остаточно розвів подружжя по різні боки. Ні, Тетяна Степанівна не звинувачує батька, що залишив їх, що забув про неї, зосередивши увагу на новій дружині й новій родині. З роками зрозуміла і прийняла його вибір. Вважає, що винна тодішня система, невлаштованість людей і невизначеність у майбутньому. Коли ж, через багато років, батьку була необхідна її допомога – не відвернулася від рідної людини, підтримувала як морально, так і матеріально.

Поринаючи думками в дитинство, Тетяна Ковальчук найперше згадує свою несамовиту допитливість, бойову вдачу та задиристий характер. Хлопчаки охоче брали її до свого гурту: ганяли у футбол, лазили по деревах, бешкетували.

- Добре пам’ятаю голодні роки, коли, аби вижити, разом із мамою збирали мерзлу і гнилу картоплю, сушили її, перетирали й пекли млинці. Варили суп з кропиви чи лободи. Збирали на полях дикий квасок, об’їдали кущі шипшини, глоду, квіти акації та молоді пагони липи, - розповідає бабуся. – Восени, коли на плодоовочевий завод возили з колгоспів овочі, ми, діти, сідали край дороги в очікуванні бурячка або моркви, що впаде з машини, і як дорогоцінний трофей принесемо його додому. Пам’ятаю, як нам дали окрему кімнатку в сімейному гуртожитку барачного типу, що колись слугувала стайнею для заводських коней. В манюсіньких кімнатках по 5мІ тут мешкали від двох до шести людей, переважно жінки з дітьми. Всі діти з нашого бараку добре вчилися. Разом читали, вишивали, гралися – жили великою дружною родиною.

Кликало небо. Тетяна Степанівна в юності була активісткою заводської художньої самодіяльності, співала в хорі, виступала із сольними номерами, читала вірші, грала у спектаклях і мріяла стати пілотом.

- До секції парашутистів при аероклубі записатися не змогла (групу вже набрали), тож пішла до планеристів, - пригадує Тетяна Ковальчук. – Захопилася астрономією, а наприкінці весни розпочалися перші польоти на аеродромі в Сутисках. Тоді почувалася птахом у небі, з висоти земля була такою дорогою, рідною і надзвичайно гарною.

Окрім захвату, польоти принесли жінці велике розчарування. Виявилося, що відхилення в нормі зору не дозволять початкуючій планеристці продовжувати польоти, але розлучатися з небом молода жінка вперто не бажала. Закінчила курси радистів – телеграфістів, але в небо більше так і не потрапила.

Нещасний випадок, який трапився на заводі з найріднішою людиною – матір’ю, змусив Тетяну Степанівну полишити мрії і сповна відчути «радощі» трудових буднів на заводі. Молода жінка розривалася між навчанням у школі, важкою роботою та відвідинами мами у лікарні, виживаючи на 5 карбованців у місяць. Спала три години на добу, тож дівчині було не до навчання, але покинути школу їй не дозволили вчителі.

Із «заводських» у педагоги. Коли матір підлікувалася й повернулася додому, Тетяна Ковальчук також вирішила змінити своє життя. В райкомі партії попросила про направлення на роботу в село. А оскільки вона вміла грати на декількох музичних інструментах, гарно співала та знала нотну грамоту - її скерували до Майданівської восьмирічки вчителем музики.

- Я завжди була до себе занадто критичною та прискіпливою, - каже бабуся. – Розуміла, що для того, аби носити горде звання вчителя, мала досить скромні знання. З особистим життям тоді не складалося, тож я з головою поринула в самоосвіту. Закінчила курси баяністів при музучилищі, Тульчинське культосвітнє училище по класу хормейстерів, Київський державний інститут культури та театральний факультет при Московському університеті мистецтв (заочно).

Тетяна Ковальчук за життя спробувала дуже багато: служила в армії командиром відділення, працювала художнім керівником в навчальних закладах, директором районного будинку піонерів, викладала в Браїлівській музичній школі і завжди прагнула бути корисною людям.

Один на віки. Перше кохання прийшло до неї в 21 рік – це були чисті, красиві стосунки. Пара вже планувала майбутнє життя, але доля розпорядилася інакше. З чоловіком стався нещасний випадок, який на довгі роки закрив для інших

серце нашої героїні повішавши на ньому важкого замка.

- Виявилося, що я однолюб, - з розпачем в голосі стверджує Тетяна Степанівна. – Більше ніхто не привертав моєї уваги. Я присвятила себе роботі, почала писати любовну лірику і таким чином ніби продовжувала розмову з коханим. Але йшли роки, я дуже любила дітей і мріяла мати своїх. Згодом наважилася і таки вийшла заміж, як тоді мені здавалося, за надійну й порядну людину. Швидко стало відомо, що новий чоловік має психічні розлади, до того ще й безплідний. Підтримувати ці стосунки не було сенсу.

Своїм першим власним житлом Тетяна Ковальчук обзавелася лише в 42 роки, а вже за шість років залишилася одна в цілому світі – поховала всіх рідних. Хотіла всиновити дитину, але одиноким дітей не давали. Прописала до себе в помешкання племінницю, мріяла показати їй цілий світ, навчити всього, що знала сама, але дівчину цікавили зовсім інші речі.

«Неспокійні серця». Маючи поважний вік, Тетяна Степанівна, як сама каже: «Не сидить склавши додолу лапки в очікування тої, що з косою», а після смерті засновниці клубу «Неспокійні серця» Галини Приходської, актив якого раніше формувався з педагогів-пенсіонерів, взяла керівництво та організацію зустрічей активу на себе.

- В 1999 році в нашому клубі нараховувалося майже 80 членів, серед яких було й багато чоловіків. Тоді збиралися на базі клубу «Дружба», який діяв при будинку вчителя. А коли нас звідтіля делікатно попросили, то довго поневірялися по різних кутках. Нині наші зустрічі проходять раз на місяць в міській бібліотеці №13. Там затишно, комфортно й тепло - ми задоволені. Жодні чергові збори не обходяться без привітання іменинників місяця: даруємо вітальну листівку та квітку, на більше немає грошей. Влаштовуємо літературні читання, обговорюємо книги та найважливіші події місяця. Хочеться, коли потеплішає, збиратися на вулиці, наприклад, в парку чи біля річки. Хоча нашим «дівчатам» такі прогулянки даються не просто. Сьогодні активних учасників клубу залишилося трохи більше 20. Наймолодшій - 65, а найстаршій  - 98 років. І з кожним роком наші лави лише рідшають, нових членів не додається. Молодше за нас покоління не цікавить таке дозвілля, вони більше зосереджені на городах, болячках, дітях.., - розповідає голова клубу.

Силами  Тетяни Ковальчук вдалося видати 11 книг. Аби надрукувати деякі з них, вона відмовляла собі в найнеобхіднішому і відкладала кожну зайву копійчину для справи.

Засновниця і перша голова клубу Галина Едуардівна започаткувала ведення альбому під назвою «Жіночі долі», де кожна історія уособлювала в собі одне важке жіноче життя, інших тоді й не траплялося. Тетяна Степанівна не могла дозволити, аби ці реальні біографії канули в нескінченність, адже більшість з героїнь вона знала особисто, товаришувала й глибоко поважала цих жінок.

Поступово, одна за одною, побачили світ «вистраждані» нею книги про педагогів, членів клубу («Жіночі долі»), талановитих та працьовитих жінок Вінниччини («Гордість землі подільської»), поезія («Тобі, мій барвінковий краю», «Роздуми», «Ілюзії» тощо), дитяча література («Веселка», «Колиска», «Котячі історії», «Весела абетка» та інші).

Нині жінка живе сама, віддалено опікується сиротою, допомагаючи тій, чим тільки може. Не скаржиться на життя, каже, що в кожного своя доля і свої біди. Щоправда, відчувши на собі багато несправедливості, не вірить ні в що, і нікому. Шкодує, що не померла разом із матірю, бо та, залишивши цей світ, забрала з собою і її життя.

І як би там не було, Тетяна Ковальчук не одинока в цьому великому світі. Вона має родичів та добрих друзів. Одні підтримують її починання в друкарській справі, допомагаючи знайти спонсорів для виходу в світ її нових книг, інші - елементарно, підтримують продуктами харчування, адже вижити людині похилого віку в місті на одну лише пенсію, ще те випробування.

Автор: Вікторія Мельник
Розповісти друзям: