19 Липня | 2019 | 16:38

«Не вбивайте її талант..»

«Доля моєї мами могла скластися зовсім інакше. Її дядько був письменником і казав, що вона може стати видатною людиною, бо в неї великий талант… Але, на жаль, не судилося. Такі тоді були часи…». Так про свою покійну маму Парасковію Теодорівну говорить жителька села Олександрівка Вінницького району Лілія Перещук. Розповідає вона також про того маминого дядька, доля якого була і видатною, і трагічною.

Народилась Параска на Тернопільщині в селищі Скала-Подільська (тоді Скала-над-Збручем), у 1927 році або й раніше - точно невідомо, бо церква згоріла, а з нею документи про народження та хрещення. Казала, що йшла до школи з тими, хто родився 1927-го, хоча була молодша за однокласників. Але вже гарно читала й була готова до навчання.

Вчилась добре, в першому класі їй навіть було нецікаво, бо все знала. Тому зразу після першого перейшла в третій клас. А після третього батьки сказали, що вміє вже писати і читати, то нема чого далі вчитися - треба йди пасти вівці. У їхньої родини було багато овець, корови, свині, коні, поле. Батько працював столяром, робив меблі з дерева, навчав цьому ремеслу інших. Господарювали, заробляли й жили досить забезпечено.

«Здібності своєї племінниці Парасі помітив Дмитро Николишин - двоюрідний брат моєї бабці. Він родився в сусідньому селі Іванків, закінчив інститут, був письменником. Його мама рано померла, батько женився на іншій, була друга родина. Але зі своєю кузиною Марією він завжди родичався. Часто приїжджав до них на машині (машина тоді мало в кого була), привозив дітям гостинці. «Бувало, біжимо до нього в одних сорочечках, - згадувала мама. - Радіємо, що дядько приїхав. Він брав нас на руки, піднімав догори, завжди привозив нам рафінований цукор, з яким ми пили чай»…

Ходили на город, дядько рвав квітки і казав: «Ану намалюй. Ану тепер намалюй хату». Вона дуже гарно малювала. Він привозив їй папір і олівці, це тоді був дефіцит. Мама, бувало, цукерка не купить, а купить трохи паперу і одного олівця. А дядько привозив багато паперу і олівців, це для неї був найкращий подарунок.

Дядько тоді вже жив у Коломиї. Якось він каже до бабки: «Віддай цю свою дочку мені. Вона в мене буде як рідна, я її вирощу з моїми дітьми, я її вивчу. Вона буде приїжджати до вас. У неї ж великий талант від Бога». А бабуня відказує: «А хто буде вівці пасти?» - «Марійко, віддай, не пожалієш. Вона вивчиться, буде заробляти й буде помагати вам усе життя. Хай вона в мене до школи ходить, бо ж тут вона її не закінчить. Потім я в інститут її віддам. Вона буде видатною людиною. Не вбивайте її талант». А бабця все про вівці. «Та ж у вас підростає молодша дочка, вона буде пасти». Бабця категорично відмовилась. «Вона ж усе життя буде вам дорікати, що не віддали», - каже дядько. - «А я її наб’ю, то й не буде дорікати»…

До речі, подібна ситуація була і в долі знаменитої художниці Катерини Білокур, яку в дитинстві батьки теж не пускали до школи і забороняли їй малювати.

Так і не відпустили Парасю до дядька. Потім він ще приїжджав, а згодом десь його не стало. Дівчинка закінчила тільки три класи.

У 1939 році прийшла радянська влада, почалась війна, а після війни - голод. Не було його на тих землях у 1933-му, то настав у середині сорокових.

«У мами були сестри - старша і молодша на три роки, - далі розказує Лілія. - Треба було йти заробляти хліба. Молодшу не пускали на заробітки, бо ніби ще маленька, а старша була вже заміжня, в неї була дитина маленька. Мама пішла сама. Було їй приблизно років вісімнадцять. Її мама, моя бабуся, спекла їй в дорогу хлібину, маленьку паляничку. А батько голодний був. Пухли тоді люди з голоду. Він так дивився жадібно на той хліб, що вона витягнула з торби і йому віддала. Бабуся каже: «А що ж ти будеш їсти?» - «Я по дорозі щось знайду». І побігла з хати. А тато двома руками почав їсти, і сльози стали капати на той хліб. Він ще довго дивився їй услід і сказав до дружини: «Я вже її більше не побачу». Вона питає: «Чого ти таке кажеш? Вона ж приїде» - «Але я вже жити не буду»... Так і сталося - він незабаром помер.

На заробітки Парася їхала поїздом на даху вагона. Згадувала потім, як коло неї якийсь чоловік їхав, послизнувся, упав з поїзда і вбився. То мама прив’язалась до чогось там на вагоні, і так їхала… Мама плела гарно, шила, вишивала, картини малювала. Брала це з собою і везла продавати - міняти на зерно. Одного разу зустріла якусь жінку, і та запропонувала в неї працювати. Мама погодилася. Це була Івано-Франківська область (тоді Станіславська) - не близько, бо мама жила коло Збруча, де зразу Хмельниччина, а то було далі на Захід… Вона працювала, корови пасла, хліб заробляла і передавала додому. А в тих людей дітей не було, і вони прийняли її за свою»…

А як же склалась доля дядька? Лілія Перещук чула з родинних переказів, що Дмитро Николишин був відомим письменником, написав багато книжок. «Він «пішов за Україну», як казали тоді. Десь був за кордоном, потім повернувся. При радянській владі його «взяли». Був арештований, і дехто з родини від нього відмовився - боялися. А оця його двоюрідна сестра Марійка - моя бабуня - з ним спілкувалася. Він дуже її любив».

Також у родині його племінниці, яка так і не стала художницею, знають, що Дмитро Николишин сидів у в’язниці, що його катували, повиривали нігті, що на межі 40-х і 50-х років кадебісти його вбили десь у тюрмі, і ніхто з родини не міг знайти його могилу… «З родиною Дмитра Николишина ми переписувалися, - каже дочка Параски. - Але потім мій батько щось їм написав (чи ревнував, чи не хотів спілкуватися з сім’єю репресованого), після того вони перестали писати... Знаю, що одна його внучка живе у Львові».

Параска так і жила на Тернопільщині. Її старший брат виїхав до Канади і кликав до себе, але теж не судилося… Вийшла заміж, працювала в радгоспі ланковою. Але іноді малювала - якісь стенди для радгоспу, також красиві картини, які дарувала рідним чи друзям на весілля.

Потім її старша дочка Леся вийшла заміж у Вінницю, до Лесі приїхала молодша дочка Ліля (лікувалась у Вінницькому інституті реабілітації інвалідів), тут і школу закінчила, вивчилась на кухаря, працювала, доки могла…

«І брат сюди приїхав, з Вінниці в армію йшов. Батько помер, мама сама не могла жити, в неї було хворе серце. Їй сказали поміняти клімат, і ми купили хату в Олександрівці. Тут ми з мамою поселилися з 1987 року. Якось і в Олександрівці мама намалювала на килимку дуже красиві дерева і голубів - усі дивувались і думали, що це куплена картина», - каже Лілія Перещук. До речі, вона теж людина творча - вишиває картини і з дитинства пише вірші та оповідання.

* * *

Літературознавці та краєзнавці, особливо на Тернопільщині, у Львові та в Коломиї, знають про письменника, видавця і педагога Дмитра Васильовича Николишина. Він народився 1884 року, закінчив філософський факультет Чернівецького університету, вчителював у Вижниці та Коломиї. Автор збірок поезій «Хвилини» (1919 р.), «Світання й сутінки» (1936), «Листопадова симфонія» (1937); драматичних творів «Розладдя» (1911), «Маєві акорди» (1919), «Розвіяне щастє» (1922), «Тайна» (1923), «Артисти» (1924), «Самсон» (1928), «Ірод Великий» (1936), «Підводні скелі» (1940) тощо; лібрето до опери «Синя квітка», наукових праць і перекладів з латини, старогрецької, німецької та французької.

Був одружений з учителькою і активісткою «Союзу українок» Наталею Молодіївною, у 1915 р. брав участь у Першій світовій як ополченець, згодом був співзасновником видавництва «Загальна книгозбірня», викладав у гімназіях, багато писав і друкувався. З липня 1941 р. працював технічним редактором часопису «Воля Покуття» (Коломия), згодом був на еміграції (чи в евакуації?), працював разом із дружиною в Німеччині на примусових фабричних роботах. Там вони розлучилися з дочкою, яку зустріли аж через рік. За два роки повернулися в Україну. Николишин змушений був шукати житло й роботу - викладав іноземні мови в інститутах Львова і Дрогобича, на певний час його з сім’єю прихистила в одній кімнаті своєї квартири письменниця Ірина Вільде…

10 грудня 1950 року Дмитро Николишин був заарештований за звинуваченнями в «українському буржуазному націоналізмі». Родичі не знали, куди його було забрано. Дочка Оксана згадувала, що з львівської тюрми від батька передали записку, за яку мати віддала останнього родинного перстня. Здогадувались, що батька закатували ще в січні 1951 року, але звістка про «кончину в связи с заболеванием сердца» прийшла їм аж у 1952-му. Згодом Дмитра Николишина було реабілітовано посмертно.

Автор: Юрій Сегеда
Розповісти друзям: