29 Серпня | 2019 | 12:07

Впевнений, завжди врівноважений, спокійний і доброзичливий - таким запам’ятала я свого колегу Олександра Петровича. В журналістику, в газету люди приходять із різних професій та різними стежками - хтось одразу після профільного вузу, трапляються й колишні вчителі, банкіри, агрономи, економісти… Олександр Петрович від інших відрізнявся тим, що взагалі не мав вищої освіти, а до газети працював кваліфікованим робітником.

Незважаючи на цей «недолік», вирізнявся він також талантом. Писав Олександр Петрович просто, влучно й переконливо, за «красивими» словами не ганявся, однак його тексти завжди викликали емоції, спонукали до роздумів і запитань.

А ще Олександр Петрович умів розговорити будь-яку людину, зайти у будь-який кабінет, інстанцію та службу. «Мене не пустили», «ніхто не відповів», «не дали коментар» - таких перепон для нього не існувало.

Іноді, коли ми удвох із Олександром Петровичем їхали у віддалений район, в якесь Богом забуте село чи загублений хутір, він розказував про себе - де працював, що бачив, яких людей зустрічав. Ці нехитрі історії справляли таке ж глибоке враження, як його публікації - змушували думати і співпереживати. Ось, наприклад, що він розказав одного разу…

- Я був тоді молодий і працював водієм, - говорив Олександр Петрович, коли ми проїжджали курним шляхом через руде, післяжнивне поле. - І яким водієм! Незважаючи на вік, мав уже всі категорії, розряди й регалії, а до них авторитет та високу зарплату. Бо я не пив (до спиртного досі байдужий), не лінувався, роботу знав і любив… А ще міг виступити на зборах трудового колективу, проявити ініціативу, запропонувати щось новаторське, раціоналізаторське, щось таке, що було на користь нашому транспортному підприємству. Коротше кажучи, начальство мене любило та хвалило, колеги шанували, а парторг ходив по п’ятах і вмовляв вступати в партію.

Роботу мені все частіше давали найбільш вигідну, яку я виконував з легкістю та ще й отримував за неї премії. Склалася традиція: коли я заходив у диспетчерську та йшов до спеціального віконця за черговим нарядом, усі водії розступалися, пропускаючи мене без черги. А диспетчерка пропонувала одразу кілька завдань на вибір - куди хочеш, туди їдь, що хочеш, те й вези… Таким чином мені показували, що цінують мене, поважають.

 

Якось до нас на роботу поступив новачок. Ну, не зовсім новенький, до цього він також працював водієм… Миршавий, безбарвний чоловічок з непропорційно великою, рано облисілою головою. Його вигляд, схожий на карикатуру, викликав у мене огиду і роздратування: йому би десь охоронцем працювати, причому нічним, а він лізе до нашої водійської братії…


/Текст повністю - у паперовій версії газети

Автор: Інна Медведєва
Розповісти друзям: