29 Жовтня | 2019 | 16:38

Художник з пелюшок, а не за фахом

Ми завітали до майстерні молодої вінницької художниці Анни Борачук. У студії, де Анна малює та проводить майстер-класи з живопису для дорослих, багато мольбертів з картинами учнів, фарби, палітри. На кількох - власні роботи Анни, які ведуться паралельно. Дерев’яні різьблені стільці ручної роботи - їх створив тато, він зробив і мольберти. Не маючи художньої освіти, вона малює з ранніх літ під наставництвом батька, авторка оригінальних портретів, у яких казка переплелася з дійсністю. На правій стіні в майстерні - його роботи, на лівій - Анни. Стилі дещо схожі. Батько - майстер на всі руки і художник-самоучка Антолій Борачук перадав художню майстерність дочкам. Анна - переможниця художніх конкурсів, побувала з роботами на художньому пленері в Польщі та на виставці у Мюнхені.

- Опишіть ваш звичайний робочий день.

- Я приходжу до майстерні зранку і працюю інколи до 22-23 вечора. Можливо, потрібно прибрати й підготуватися до приходу учнів. Розкладаю матеріали. Індивідуальні заняття бувають о 9-10 ранку. Між уроками можу помалювати олівцем. Після обіду вже працюю над своїми картинами, в мене продуктивний для творчості час. Групи частіше бувають ввечері. Розслаблятися, робити перерви надовго не можна, бо вже і мазки не ті, і фарба не так лягає… Мене чудово зрозуміють спортсмени - м’язи розслабляються, техніка погіршується.

Мені важко себе щоразу примусити розкласти фарби, потім скласти. Дуже не люблю біле полотно. На нього погано лягає фарба, і перший шар - це завжди мука. Роблю його швидко, абияк, щоб скоріше закрити голе полотно. А найулюбленіша частина - деталізувати. Волосок до волоска - ця праця дуже клопітка, треба мати багато посидючості. Буває , вже 8-9 година вечора, а робота в самому розпалі і я не можу її полишити.

Якщо виконую олійними фарбами, то працюю паралельно над кількома картинами. Кожному шару потрібно дати час підсохнути. Останні персонажі, над якими працюю акриловими фарбами, мене захопили. В очах темніє, не можу зупинитися і одразу доводжу роботу до завершення. Спершу накладаю фон, потім героїню, одяг, потім «надіваю» їй прикраси і вже потім тварину на руках, - викладає етапність дій, показуючи на прикладі свого бачення Мони Лізи, яка триматиме на руках звіря. Кого саме, поки що не придумала.

- Вам, певно, в дитинстві не казали, що художник - це не «хлібна» професія?

- Спектр роботи художника насправді широкий. Я розписую одяг, куртки, можу розписувати стіни, робити портрети на замовлення. Художнику не так легко продавати свій продукт. Щоб залишатися в творчій колії й при цьому зберігати зв'язок буденними потребами, треба тяжко, багато працювати. Не сісти й чекати, поки прийде слава. Я ніколи не чекала натхнення і не вважала, що це розвага. Ні в батька, ні в мене, ні в сестри, немає художньої освіти. Тато малює, вирізає з дерева, виливає фігури з бетону. Він з пелюшок навчав мене малювати «правильно», професійно.

Мій улюблений жанр - портрет. Дуже люблю малювати обличчя. Пишу з натури, але найбільше подобається створювати власні уявні образи. Перші свої малюнки знаходила від 3 років. І навіть тоді це були лиця. Спершу малювала винятково олівцем. Довго перебудовувала себе на роботу з кольором. Портрети мої бували коричневі, зелені, аж поки я не навчилася змішувати фарби й працювати з кольором. До роботи олійними фарбами перейшла в 13-14 років. Перед тим, як відкрити студію, малювала в своїй кімнаті. Фарби, розчинники - серед них я і спала.

- Які роботи вважаєте своїм найбільшим досягненням?

- Ті, які створювалися на конкурс «Моя Україна: біль і надія». Його минулого року проводив німецький фонд Ганса Зайде. На 8 днів молодих художників з Києва, Львова, Вінниці, Одеси, Полтави, Харкова, Чернівців, Черкас і Тернополя поселили в резиденції в Києві. Ми працювали в одному приміщенні. Творчість – процес інтимний. Мені довелося пересилити себе, щоб готувати їх в режимі «реального часу», в чужому оточенні (хоч це теж художники). Писали, кожен у своєму стилі, на тему болю й надії. Вставали о 7 ранку, йшли до майстерні й працювали увесь день. Зазвичай, коли роблю портрети на замовлення, на одну картину потрібно 5-6 днів. В моїх роботах багато деталізації, тому, щоб устигнути, доводилося трудитися до першої ночі. Влітку цього року копії картин показали у Мюнхені. Нас запросили в серце німецької Баварії і ми провели шалено цікаву подорож!

Звісно, в творах мистецтва кожен бачить щось своє. Автор пояснила задум.

- Біль - це дівчина, Україна. У вінку, на щоках сльози. В руках кухоль із кров’ю, на ньому латинню написано «Жива вода». Недобрі руки тягнуться до кухля. Надія - це підростаюче покоління, немолодий чоловік і сова, що асоціюються з мудрістю, та кинджал як символ того, що ми своє можемо оборонити. 

 

«Працювала моделлю в Таїланді»

- У чому ви встигли себе спробувати, крім живопису? 

- Я працювала моделлю за кордоном. 3 місяці жила в Таїланді. Для мене ця поїздка була періодом усвідомлення своєї жіночності, відлучення від батьківської опіки, переоцінки та осмислення себе і своїх здібностей, цінностей. Зовнішність дозволяла залишитися в модельному бізнесі. Однак я зрозуміла, що витрачаю час, замість того, щоб реалізуватися у творчості.

Хтось, певно, думає, що моделлю бути легко. Зовсім ні! Насправді це невдячна праця. 12-годинний робочий день, недосипання, постійні обмеження в їжі. Перевдягання, макіяжі, зачіски, від яких псується шкіра і волосся. Зйомки, на які треба їхати через усе місто і серед ночі повертатися звідти самій…

Я не скажу, що шукала себе в чомусь іншому. У мене є наставник - батько. Здається, цей шлях був визначений мені ще до народження. Це справа його життя, яку він зміг передати, і яка так само захопила мене. Мама, тато, сестра - випускники вінницького педуніверисету. Я навчалася в коледжі НУХТ, а потім в Київському Національному університеті культури і мистецтв за фахом дизайнера. В педагогічний вступати не хотіла, однак викладацька справа мене все-таки наздогнала. Від долі не втечеш, - усміхається. - В 2016 я викладала живопис для дітей та дорослих як волонтер в міській бібліотеці ім. Н. Крупської. Потім півтора року працювала в художній студії. Коли зрозуміла, що варто йти далі, орендувала приміщення й створила власну майстерню. Тут почала проводити майстер-класи з живопису для дорослих.

- У ваших портретах особливий акцент на очі. Придивившись до автора, стає зрозуміло, звідки цей мотив.

- Справді, я багато разів чула, що дівчата на моїх портретах схожі на мене. Художник в більшій чи меншій мірі зображає себе. Природа і батьки подарували мені виразні очі. Ми найчастіше бачимо себе в дзеркалі, і, можливо, несвідомо намагаємося відтворити на полотні. Мене тягне до цікавих, неординарних облич, родзинки, яка запам’ятовується в персонажах. Кожну картину оцінюю, як частину себе, і люблю по-своєму. Але особливо для мене важлива ось ця (бере до рук портрет дівчини з милою істотою на руках). Я пам’ятаю, як довго виношувала образ цієї фантастичної тварини. В мене кожна зустріти мишей, кроликів, сов, а з цієї почала додавати в роботи специфічних істот. Злякану і добру тваринку, що втиснулася в обійми дівчини, я назвала Вільгельм.

Мені важко розлучатися з оригіналами своїх картин. Особливо тими, де кожен елемент збирався по частинах. Готова картина здається набагато легшою, ніж поневіряння художника над нею.

- Буває, автор постійно доскіпується до себе, безкінечно намагається вдосконалити і не залишається до кінця задоволений. Ви любите свої роботи?

- Так, нарешті я досягла тієї технічної можливості, коли можу створити той образ, який близький до того, що виник в уяві. Хоч працювати ще треба ой як багато! Раніше бувало: почала писати - й закинула, почала - й не знаю, як завершити або технічно не вдається якась деталь. В останні роки стала наближатися до того, що хотіла б від себе бачити і наближатися до очікуваного кінцевого результату. Я малюю все життя. Зараз мені 28, і тільки недавно стала впевненою в тому, що задуманий образ вийде реалізувати на полотні.

- Як виводите себе з періодів застою?

- Тут для мене знову ж таки, взірець батько. Незважаючи на застої й небажання, береш до рук пензель і працюєш. Можна піти прогулятися, особливо біля води, подивитися в небо й зачепитися поглядом за якусь хмарку. Природа справді надихає! Можна мотивувати себе походом в художній музей. Прийти, роздивитися чиюсь роботу, вкотре зрозуміти, що є над чим працювати, зрозуміти, як хочу, і повернутися готовою до роботи.

 
Автор: Антоніна БАСЕНКО
Розповісти друзям: