15 Листопада | 2019 | 12:18

Зачарована спадщина

У шибку редакційного вікна раптом гучно вдарилась птаха. Колеги констатували: «Голуб». Мені здалося, що він загинув. Заперечили: «Полетів». Від цього їхнього «полетів» стало якось легше на душі, бо хотілося, щоби та птаха жила. Зауважую прикмету: - Птиця у вікно - чекаймо гостя. - Зараз буде, - засміялися дружно.

Але сміх сміхом, дивина-дивна: не минуло й півгодини, як двері до кабінету широко розчинилися, і поріг поволі переступив невисокого зросту чоловік. Чепурненький, акуратно одягнений, у старомодному капелюсі та великих литих ботах із пухнастим кантиком. Зупинився посеред кімнати. Допитливо оглянув усіх нас і попрямував до мого столу.

- Присідайте, - запрошую незнайомця і цікавлюся, що його, з вигляду вже надто літнього, привело до нас?

Чоловік називає себе Василем Борисовичем. Каже, що його, 90-річного, пригнала до Вінниці боротьба за справедливість.

Слово за словом, дізнаємося чимало цікавого. Дідусь - учасник Другої світової, інвалід другої групи. У молоді роки закінчив військове училище у Львові, а згодом - ще й інститут залізничного транспорту в Дніпропетровську.

- Був тоді, - усміхається по-молодечому при згадці про ті роки, - найстарішим студентом.

Майже піввіку, а саме 47 літ, відпрацював Василь Борисович на залізниці. Каже, має безліч подяк та грамот за сумлінну роботу. Сподівався на спокійний відпочинок на схилі літ. Однак не так сталося, як гадалося. Хоча доля подарувала йому дві дружини, мав два сини, а тепер ось залишився сам-самісінький із кипою проблем.

- Свого часу прабаба переписала одному моєму синові спадщину, - неквапно веде свою розповідь старий. - Почав він її оформляти на себе і несподівано помер…

Згодом, за словами відвідувача, вже бабуся заповіла свою спадщину другому його синові. Той також майже переоформив її на себе і також несподівано відійшов за Межу. Немає в живих і дружин…

- Якесь зачароване коло, - дивуюся на ці слова чоловіка.

- Еге-е ж, - погоджується. - Адже ось уже п’ятий рік йдуть суди.

- За що? - допитуюся.

- Та за ту ж таки спадщину, - запевняє. - Назбирав ось уже цілих чотирнадцять папок. За цей час із тієї спадщини сільські князьки встигли забрати 58 соток. Запевняють, до комунальної власності. А я вважаю - собі.

- На якій підставі, якщо за неї ви ще судитеся? Як на мене, згідно із законом, не мали права…

- Звісна річ. А їм хіба закони писані?.. Були в мене різні безоплатні адвокати, доводили, що так не можна. Ніякого результату… Я навіть попросив, щоби захищав мої права платний адвокат. Розпочав він свою роботу, - співбесідник на хвилину замовк, перевів подих, а потім знову сповістив про сумну реальність: 

-  Одного дня йому стало зле. Я викликав медиків. Допоки «Швидка» добиралася до села, в мого захисника зупинилося серце...

- Я-як! Отак відразу?

- Еге-ж, - дідусь ствердно закивав сивою головою. - Лікар сказала страшні слова: «Обширний інфаркт».

Після цього повідомлення старого я безапеляційно заявляю йому:

- Навіщо вона вам, та спадщина? Що ви з нею будете робити у ваші роки?

А він швиденько так парирує на те:

- Померти простіше всього. Але треба все-таки боротися. Боротися за справедливість…

Це вже потім, як відвідувач, акуратно склавши усі оті 14 папок, пішов, я подумала: «А старий має рацію. Якби він, маючи отримані оті дві садиби, переписав їх молодим людям, ті, можливо, доглянули б його. І не знав би він лиха. Спокійно порався на городі чи у саду. Адже, видно, любить цю справу. Бо коли дістав величезних два яблука зі свого саквояжу та поклав на стіл, то бачили б ви, яким молодечим вогником заясніли його очі. «Це, - сказав, - я сам прищеплював. Спробуйте, які смачні!».

Та все ж я відверто казала відвідувачеві, що не буду братися за його таку непросту справу. А він тихо дякував. Щиро дякував за те, «що хоч вислухала». І, як отой голуб, що шукав порятунку від шуліки у нашому вікні, нещасний бився об нерозуміння та людську байдужість до його боротьби із несправедливістю, боротьби, як вважає, за свою кровну землю.

Земля… Вона здавна була причиною тяганини та чвар. Невідомо, що буде й тепер, коли нею, ще допоки державною, матимуть право, як обіцяє нова влада, розпоряджатися начебто громади? Чи не приберуть її тихцем спритні ділки до своїх загребущих рук? Адже схема вже відпрацьована. Згадаймо оте гасло більш як двадцятирічної давнини: «Фабрики і заводи передати у розпорядження тамтешнім колективам»! Де вони нині, ті фабрики і заводи? В чиїх руках? Тільки ж не у колективах. Та й колективів тих уже давно і в помині немає: люди давно розбрелися, хто куди, отримавши на руки «цінні папери»-сертифікати, які згодом стали просто фантиками…

Правильно міркує дід: «Померти простіше всього». Треба боротися за справедливість. А вона, як зауважив один поважний юрист, вимагає адвокатів, захисників… Та ж що ми за народ такий, коли змушуємо навіть дуже літніх людей шукати оцієї справедливості по всіх-усюдах, а не даємо їм можливості насолоджуватися дарованими їм Богом роками?

Але повернемось до злополучної спадщини. Якщо ж нею, правдами-неправдами все-таки заволодіють місцеві ділки, то чи матимуть користь? Як вони не розуміють, що вона, зачарована, колись, на старість, сповна «віддячить» бумерангом отакою ж тяганиною і їм, або ж то їхнім нащадкам. Бо як би там не було, а палиця має два кінці: одним б’єш ти, а інший, рано чи пізно, обов’язково влупить по тобі! Це ж як два на два, - прописна істина.

 
Автор: Віра ГАСЮК
Розповісти друзям: