28 Листопада | 2019 | 16:27

«Поймите и учтите, что я мать и человек…»

69 життів – стількох врятувала Лідія Постоловська (на фото ліворуч). Українка, яка мастила зеленкою єврейських дітей, ховала в діжках у коморі дитбудинку, аби гестапівці не викрили… Фашисти її не розстріляли, у 45-му - «наші» відправили на каторгу.

Її ім’ям могли б назвати вулицю на Старому місті. Можливо, колись дитячому будинку у Вінниці присвоять ім’я Лідії Постоловської…

Вона мала б ненавидіти усе радянське. І мати вічний страх – дружина «ворога народу»… Але вона не ділила дітей і людей. Бо вибрала Життя… Не за «лайки» у Фейсбуці. Аби дивитись людям в очі – в живі очі.

 

«Дві сорочки Толі» викопали з могили окупанти

У 1937 році її чоловіка - Анатолія Постоловського, головного бухгалтера Вінницького лісгоспу, заарештували і визнали винним у проведенні «активної антирадянської роботи». Його назвали «учасником бойового загону Української повстанської організації». Того ж 37-го року народилася у Постоловських донечка Інна, старшій Аллі було уже 10 - саме настільки засудили їхнього батька: 10 років суворої ізоляції без права листування...

У 43-му році окупанти провели у Вінниці розкопки масових могил жертв НКВС. В’язні тюрми в трьох місцях розкопали 91 могилу, з яких добули 9432 трупи. Сюди їхали зі всієї України в надії, що пощастить знайти бодай якусь відповідь на те, де знайти своїх рідних. Лідія Іванівна теж, як і багато інших жінок, разом із свекрухою пішла туди і... побачила серед викопаного дві сорочки свого чоловіка Толі...

- Про це йшлося у липневому номері газети «Вінницькі вісті», яка виходила за сприяння «нової» влади: серед упізнаних родичів під номером 73 - Постоловський і речі, які впізнала дружина, - розповідає заступник директора Держархіву Вінницької області Фаїна Винокурова. - А після звільнення Вінниці радянська влада розправлялася з тими, хто ходив на німецькі розкопки шукати «ворогів народу», деякі люди просто щезали...

Родина Постоловських - Лідія із донечками та своєю мамою - жила на Старому місті. З окупованої Вінниці втекти не змогли - не мали на це грошей. Мама, якій уже було 67 років, важко хворіла, крім неї, на руках у Ліди двоє дітей... Тому Лідія Іванівна у вересні 41-го року, коли у місті панувала німецька влада, мусила йти працювати. Її взяли у міську управу агентом з постачання, а згодом вона й очолила відділ постачання. Мине два роки, і ця посада допоможе вижити не лише її донькам, а й дітям із дитбудинку. Умови для «державних дітей» Лідія Іванівна знала, адже до війни працювала інспектором у дитячих будинках Вінницького облвно. І коли в міській управі доручили зробити обстеження дитбудинку на Старому місті, Постоловська вирішила очолити дитячий заклад. Вона бачила майже зруйноване приміщення, опухлих від голоду дітей...

 

Фальшива реєстрація для німців

Було літо 43-го. Дітей у будинку - 69… Нова завідувачка скористалася своїми зв’язками із постачання - спілкувалася із директорами молочного заводу, плодоконсервного, хлібокомбінату і змогла переконати, що треба допомогти дітям. Значну роль зіграв у виживанні дитбудинку і бургомістр міста Савостьянов - колишній професор медінституту, відомий вчений, який жив по сусідству.

- Завдяки Савостьянову дитбудинок закріпили за консервним заводом, молоком забезпечувала вихованців молочна ферма психлікарні, - розповідає Фаїна Аврамівна. - Про це турбувалася Постоловська, але підпис під усім мав бути бургомістра. Він знав усе, що відбувається у дитбудинку, і за його порадою Лідія Іванівна вела подвійну реєстрацію дітей: фальшиву - для німців, справжню - для себе... А ховати їй було кого. 

«Среди детей было 15 еврейских, среди сотрудников были также евреи - старший воспитатель и прачка с двумя детьми, то есть всего в детдоме их было 19 человек. Как ни пытались немцы и их ставленники узнать, есть ли евреи, я их укрыла, частично изменив записи, и все 19 человек были сохранены. Все они живы, многие живут и сейчас в Виннице и могут это подтвердить... Из русских и украинских детей также ни один не был угнан в Германию, так как я скрывала их подлинный возраст, когда приходила проверочная комиссия» – це цитата Лідії Постоловської, з її справи.

 

«У діжках я ховалася рідко - частіше у каструлях»

«Дітей Постоловської» доля розкидала по світу. Але у Вінниці жила Галина Олександрівна Соловйова. У дитбудинку, за її словами, вона тоді була найменшою - 3 роки. Як згадувала Галина Олександрівна, всі єврейські діти були трохи ізольовані, їх мастили зеленкою, ніби вони хворі, замотували у хустки...

«На все життя залишилися у пам’яті величезні діжки у коморі. Ми в них ховалися. Правда, я частіше залазила у каструлю... Ніби маленький фрагмент із дитячої пам’яті, та тільки забути його ніколи не зможу».

«Мы жили жизнью, полной напряженности, опасности и страха, так как знали, что если бы кто из наших воспитанников попался, или немцы узнали, что у нас скрываются евреи, то суд и расправа над нами были бы короткие - нас бы истребили поголовно...» 

- А діти ж були одягнені і нагодовані, «поправились и пополнели», як писала сама Постоловська, - зауважує Фаїна Винокурова. - За рахунок чого? Це одяг розстріляних євреїв, є документи про те, що за наказом Савостьянова, дитбудинок отримав цей одяг. Бургомістр знав, що там діється, і чим міг, тим допомагав дітям. Можливо, він став іншим, бо був уже 43-й рік. А можливо, були певні сподівання на початку приходу нацистів, адже його дружина Алла Гоф - фольксдойч начебто мала німецьке походження. Але її ж брат працював з підпіллям, до нього приходили зв’язкові з іллінецьких лісів, де базувалася 2-а партизанська бригада імені Сталіна, і передавав туди медикаменти. І саме доктор Гоф сприяв тому, щоб у дитбудинку не було спалаху інфекційних хвороб. Наприкінці 90-х років один із вихователів дитбудинку - колишній викладач педінституту Мирон Захарович Жук - підтверджував покровительство Савостьянова. Під час одного візиту у дитбудинок у 43-му бургомістр відвів вихователя і сказав: «Робіть усе, щоб діти не сварилися між собою, не обзивали євреїв образливими словами. Бо це може погубити усіх: і дітей, і вас... Якомога менше бувайте на очах людей, бо люди є різні: добрі і злі. Уникайте тих, які вистежують, цікавляться, хто тут живе, на які кошти, за чий рахунок...»

А для усіх у Вінниці бургомістр залишався тоді в образі пособника нацистів... Власне, Лідія Постоловська теж.

 

4 роки каторги і заслання в Казахстані 

Востаннє вихователь Мирон Жук бачив Лідію Іванівну влітку 44-го. Його колишня шефиня сказала, що, напевно, більше не побачаться, її уже кілька разів викликали на допит. Причиною всього став такий собі Іларіон Маслов. Його підселили у її будинок ще до окупації. Він працював каменярем, прославився як п’яниця і скандаліст. Через суд Постоловська його виселила за хуліганські дії, але Маслов це запам’ятав і згадав про їхню очну ставку у гестапо, коли у місто прийшли наші.

«Во время допроса я действительно сказала Маслову, сидевшему напротив меня: «Как тебе не стыдно? Что ты меня таскаешь по гестапо, ведь ты красный партизан». При этом присутствовал немецкий следователь, но переводчика не было. Следовательно, немец не мог понять мною сказанное Маслову...»

Уже коли Лідія Постоловська відчинила двері виходити, перекладач сказав їй, що вона повинна допомагати їм, - виявляти і передавати комуністів і євреїв. Вона відповіла «Добре» і вийшла. Не погодитися вона не могла. У гестапо її більше не викликали. Але це не завадило Маслову заявити радянській владі, що завідуюча дитбудинком працювала на фашистів. 

Помер Маслов у 49-му... А в 1945 році Лідію Постовловську засудили на чотири роки каторжних робіт. Її звинуватили у тому, що на очній ставці в «СС» вона викрила Маслова як колишнього червоного партизана, а сама була завербована таємним агентом із виявлення комуністів і радянських громадян єврейської національності. Півтора року відбувала покарання на Вінницькому суперфосфатному заводі (потім хімзавод), а згодом - у Архангельській області у таборі - медсестрою. Але й цього було замало - після закінчення строку її відправляють у заслання в Казахстан...

Старша донька померла у Вінниці - хворіла на туберкульоз кісток, молодша Інна згодом поїхала до мами, там і залишилася... 4 квітня 1949 року Лідія Іванівна відправила прохання про помилування на ім’я Голови Президії Верховної Ради СРСР Шверника: «...Поймите и учтите, что я мать и человек, и мои дети тоже будущие строители новой жизни, продолжатели дела Ленина-Сталина. Мы люди, а товарищ Сталин сказал, что люди - самый ценный капитал во всем мире. Дайте же мне возможность вернуться к детям в Винницу, где у меня есть свой угол, жить с детьми и воспитывать их в духе любви и преданности нашей Великой Родине. Проситель Постоловская.»

У Вінницю вона так і не повернулася. Але їй повернули чесне ім’я - у 1957 році Лідію Постоловську реабілітували. Поруч із її прізвищем у списку реабілітованих є ще два директори дитячих будинків воєнного часу. Степан Андрійович Мілюков - завідувач Янівського дитбудинку у Калинівському районі. Це він своє приміщення оформив у нацистському дусі, розвішав портрети Гітлера. Старших дівчаток заставляв обслуговувати німецьких офіцерів (у його справі є факти про зґвалтування). Він відправив 50 дітей у Німеччину на каторгу. Йому дали 20 років... Вищу міру покарання дав радянський суд завідуючій дитбудинком с. Котюжани Мурованокуриловецького району Ользі Феодосіївні Інжиєвській. У її справі свідчення однієї сторінки суперечать іншій. Але є там і про бали у дитбудинку, влаштовані для окупантів (діти дарували вишиті подушки нацистським офіцерам), і про те, що вона добровільно видала шестеро єврейських дітей... Фаїна Аврамівна називає справу Інжиєвської «незакінченою». Міру покарання їй змінили одразу на 20 років, але у тому ж 45-му році Інжиєвська померла у вінницькій тюрмі.

У житті чимало протиріч та несправедливості. Історію переписують різні люди… Але важко не вірити у сталість людської природи... Хтось здавав євреїв, а хтось рятував. Українка за національністю – Лідія Постоловська розуміла, на що наражається. Але інакше не могла. Вона вибрала життя. Життя чужих дітей…

 

Замість післямови

У 2008 році у вінницький архів зателефонувала з Росії донька Лідії Постоловської - Інна. За стільки років дізналася, хто здав її маму. Маму, яка хотіла подарувати не лише своїм дітям долю кращу за свою.

Згодом про «вінницьку маму» Фаїна Винокурова зняла фільм «Реквієм берегині» і звернулась до музею Яд Вашем (Ізраїль) із пропозицією надати Лідії Постоловській звання Праведника народів світу.

Фото надіслані Фаїні Винокуровій донькою Лідії Постоловської

 
Автор: Оксана Пустовіт
Розповісти друзям: