13 Грудня | 2019 | 12:26

Чотири Писарівки області: чим живуть однойменні села

Як і люди, кожне українське село має ім’я, яке склалося історично. Здебільшого назви походять від місця розташування або діяльності жителів, котрі його заснували , від імен перших поселенців чи рельєфних ознак. Інколи ці назви настільки чудернацькі, що годі й додуматись, звідки узялись. Тож усі наші Межиріччя, Гончарівки й Григорівки, Долинкиі Яруги мають свою історію походження й назви, сутність якої інколи криється у сільських легендах, котрі передаються з покоління у покоління. Серед усього розмаю однойменних сільських назв досить поширеною в Україні є Писарівка. Принаймні у Вінницькій області є аж чотири таких села – у Калинівському районі, Вінницькому, Шаргородському та Ямпільському. У нинішньому номера розповідь про кожне з них.

СЕЛО ЧИ ПЕРЕДМІСТЯ?..

Невпинний процес урбанізації і поглинання містами сіл важко зупинити. Вже з кілька десятиліть Вінниця поступово розростається, втягуючи у власну орбіту навколишні дачні масиви та наближені села. Колись заміські території забудовують промисловими парками, будівельними ангарами, оптовими торговельними центрами та новими житловими масивами з багатоповерхівок. Відтак, все менша кількість кілометрів по Немирівському шосе відділяє Писарівку, що у Вінницькому районі, від обласного центру.

Географічна наближеність до Вінниці завжди позначалась на житті цього мальовничого подільського села, роблячи його не зовсім «сільським». Так вже історично склалося, що значна частина місцевого населення мешкала у рідних сільських обійстях, а на роботу вирушала до Вінниці. Коли геть пішки, а згодом – автобусом. Збереглась ця тенденція і сьогодні: в рідній Писарівці роботи не так вже й багато, безпосередньо в агровиробництві задіяно мінімум людей. Постіндустріальне суспільство, в якому живемо, накладає відбитки і на село: на всю Писарівку не більше 50 корів, молокозаготовельників немає, люди тримають худобину для власних потреб.

Хоча ще з кілька десятиліть тому слава про здобутки місцевого радгоспу  сягала далеко за межі – сюжет про високі надої та врожайні поля відзняли для всесоюзної документальної хроніки. Втім, повернемось у сьогодення. А сьогодні Писарівка - це сучасне, ошатне, благоустроєне мальовниче село. А по суті – майже передмістя з усіма його зручностями. Спростовує Писарівка і негативні демографічні тенденції сьогодення – тут не зустрінеш занедбаних хат, що стоять пусткою, та й населення не зменшується, попри не дуже велику народжуваність та виїзд молоді за кордон. Секрет дуже простий: у Писарівці, сільраді якої традиційно підпорядковані й сусідні Щітки, населення «приростає» новоселами, які купують житло. Чимало колишніх городян облюбували для постійного проживання і дачні будинки - великий дачний масив розташований поруч, і приписуються у писарівській сільрад, якій належать землі. Дехто згодом навіть оформляє субсидії. Причому новосели навіть не всі мають автомобілі – міста дістаються чи рейсовим автобусом, чи будь-якими іншим транспортом, що безупинно біжать по Немирівському шосе.

- У нас благословенні місця, і людям подобається тут жити, одна природа, чисте повітря чого варті. Власний будинок, наділ землі, садок, життєвий простір – все це дає можливість відновитись після суєтного дня у сучасному світі. Який поруч, за кілька кілометрів, – розмірковує сільський голова Дмитро Науменко. - Тож на території сільради сьогодні мешкає 3600 людей.

До речі, Дмитро Олександрович - наймолодший голова області. Коли чотири роки тому заступав на посаду, йому виповнився 31 рік. За цей час село цілковито змінилось, засяяло новими фарбами. Найбільший акцент зроблено на благоустрої: для цього найняли троє працівників, придбали спецтехніку, провели 90% освітлення вулиць, встановили два спортивно-ігрових майданчики для молоді та дітей.

Левова частка місцевого бюджету – акцизи з продажу паливо-мастильних матеріалів на заправках, що розташовані на території земель громади, а також від ПП «Ольгопіль і К», що обробляє майже половину сільськогосподарських угідь. До 500 га земель обробляють фермери-одноосібники. Також у Писарівці ще працює завод з виготовлення яблучного повидла (розташований на рештках панського маєтку) і підрозділ Степанівського птахокомбінату. Також є кілька підприємців і цехів на території господарського двору (колишній колгосп).

Екскурс в історичне минуле свідчить, що люди вподобали цю мальовничу місцину для проживання давно. І мова навіть не про століття, хоча перші офіційні письмові згадки про Писарівку свідчать, що їй 300 років. Артефакти – річ вперта. Адже на території села траплялись знахідки, гідні краєзнавчого музею, що підтверджують: перші поселення у цій місцевості сягають кількох тисячоліть. Тут знаходились і матеріальні відголоски трипільської, і скіфської, і ранньослов’янської епохи. А матеріальних доказів часів козаччини – гарматних ядер, шабель, чубуків назбиралася повноцінна колекція. Значна частина їх демонструється у шкільному музеї, який організував місцевий краєзнавець, вчитель історії Василь Кравченко.

- Це рубило, знайдене на території села, датується 2-3 століттям до нашої ери, кам’яний молоток – свідчення трипільської культури А це вже черепки посуду слов’янське поселення – 5-6 століття нового часу - демонструє безцінні знахідки Василь Олексійович, який написав про історію села не одну книгу. Бережно впорядкував факти, згадав трагедії та злети, назвав прізвища героїв та визначних особистостей, односельців, що захищали, прославляли рідну землю, не забув і тих, хто пав жертвами репресій, голодоморів і воєн. З полів Другої світової у Писарівку не повернулось 124 її уродженці.

Окрасою і гордістю кожного більш-менш поважного українського села завжди була церква. Писарівська церква – пам’ятка дерев’яної архітектури другої половини 18 століття, храм зведений у 1770 році. Побудовано його без єдиного цвяшка зі спеціально підготовлених дубових колод, які попередньо витримували не менше 20 років. Щоб деревина була витривалою, вологостійкою, дуби брали тільки з узвишш. Отак, вистоявши під буревіями століть, не точена шашелем, монолітна, височіє вона і сьогодні у центрі села.

Окремої уваги заслуговує і розпис всередині церкви - мистецтвознавці стверджують, що він виконувався богомазами високої майстерності, які дотримувались школи Андрія Рубльова, що сягає візуальної традиції Київської Руси.

Є ще одна цікава історична знахідка, що збереглась до наших днів: виявляється, церква має аж три підземних ходи, якими люди рятувались і тікали під час ворожих навал. Один з підземних шляхів виводить за кілька кілометрів, біля цілющого джерела, яке живить ще одну визначну пам’ятку Писарівки – давню козацьку криницю. Історик вирахував, що цій криниці теж не менше 300 років. Нещодавно силами громади її, найстарішу криницю села, розчистили, облаштували, відродили до життя. І тоді в селі сталося справжнє диво: після кількох місяців посухи пішов життєдайний дощ! Старовинна українське повір’я про те, що молитовна проща і розчищена криниця дарують людям довгоочікуваний дощ, спрацювало і для сучасників.

Школа, медична амбулаторія, клуб – три осередки, які визначають життєздатність будь-якого села, не дають статись соціальному занепаду. Писарівчанам не варто турбуватись – і освітні послуги повноцінної середньої школи, і затишний садочок на більш як 50 дітей, і якісна медична допомога тут доступні.

Цікаво, що освітня традиція у Писарівці нараховує 130 років. Звісно, процес відбувався не в теперішньому приміщенні, але про навчання маленьких селян дбали серйозно. Їм давали не лише цілком пристойну освіту, а документ про її здобуття. Збереглося навіть свідоцтв з гербом про закінчення місцевої церковно-приходської школи, датований 19 століттям!

- Сьогодні у школі навчається 200 учнів, тому ні про яку оптимізацію чи, не дай Боже, закриття не йдеться, - розповів нам директор закладу Сергій Творун. До речі, 25 років тому я пришов директорувати у свою рідну школу, яку свого часу закінчив і яка дала мені путівку у життя. Приємно, що переважна більшість писарівчан віддає своїх дітей на навчання саме до нас, не женучись за престижними освітніми закладами близької Вінниці. І це не дивно: за результатами ЗНО ми тримаємось у міцних середняках, подекуди навіть вириваємось вище. Та й наші випускники безпроблемно вступають в обрані начальні заклади…

Віриться, що незабаром стане реальністю давня мрія і педагогічного колективу, і учнівського населення, та й всієї громади села: з наступного року планують завершувати нове приміщенні школи, «заморожений» 30 років тому довгобуд! Вже виготовлена проектно-кошторисна документація, справа – за виділенням коштів.

Зовсім нещодавно шкільне подвір’я прикрасило бронзове погруддя Тараса Шевченка. І знову Писарівка визначилась неповторністю – тепер лише у них є погруддя Кобзарю з-поміж усіх навчальних закладів району. Така повага до вшанування пам’яті вітчизняного пророка не випакова: вже не раз учні школи перемагали на різноманітних літературних конкурсах, присвячених творчості Тараса Григоровича.

А найбільш знаменною подією, що покращила комунальну інфраструктуру села, стало прокладання водогону. Писарівку не обійшла загальноукраїнська проблема - в криницях катастрофічно падає рівень життєдайної вологи. Для вирішення проблеми знадобилось 2 роки.

На черзі – ремонт і будівництво доріг. Бо саме на їхню якість – найбільше нарікань у селян. До речі, більше претензій до рідного села люди сформулювати не змогли. Воістину, благословенна земля!

Юлія РАЗАНОВА

Вінницький район




ШКОЛА-САД, ЩО МАЄ ВИГЛЯД ЦАРІВНИ

З глибини віків

На жаль, історичних відомостей щодо походження калинівської Писарівки віднайти не вдалося, але без сумніву село отримало свою назву від імені писаря, який тут проживав. І це зрозуміло, адже удавнину освічених людей було мало, тому до писаря сходилися люди з навколишніх поселень: комусьнаписати листа, комусьрозтлумачитиякісь папери. Люди так і говорили: «Іду до писаря Івки», тобто до Писарівки. Через це, мабуть,і закріпилася ця назва за селом - Писарівка. У XVI-XVIII ст. писар не лише складав документи чилисти, але й виконував доручення вельмож, тому був особою важливою і відомою.

Можливий інший варіант легенди. Скажімо, у цьому селі давним-давно жив працьовитий, талановитий писар. Він умів гарно писати писанки, а ще - дуже красиво малювати, або, як кажуть, писати картини з навколишньої колоритної природи. Ось так під впливом краси природи писар творив красу рукотворну, завдяки чому й виникла назва…

Нинішня Писарівка – це напрочуд мальовниче село у Калинівському районі, де якнайкраще прослідковується зв’язок між минулим і сучасним. Тут з глибини століть завжди цінували писарчуків - людей талановитих і письменних, а отже, грамотних, себто, розумних. І не тільки шанували та поважали, а й створювали всі умови, щоб їх було якомога більше. Свідченням цього у наш час є Писарівський НВК ЗОШ І-ІІІ ст. – ДНЗ.

 

Як Фенікс із попелу

Лихо не без добра, каже народна мудрість, і є в цьому певна частка істини. Принаймні писарівська школа пережила її сутність на собі. Років 30 тому тут від пожежі постраждало попереднє приміщення. Стихія настільки позбиткувалась над будівлею, що відновленню вона вже не підлягала. Одразу розпочалось будівництво нової школи з нуля. Учителі та учні пережили тоді чи не найважче десятиліття: працювати й навчатись доводилось у пристосованих приміщеннях, розкиданих по усій території села. І тільки у 2001 році було здано її першу чергу у далеко не повному обсязі. Тоді депутат обласної ради, а нині голова Калинівської районної ради Василь Поліщук доклав чимало зусиль для повноцінного функціонування цього навчального закладу. Загалом завершення будівельних робіт тривало ще з десяток років. Поступово ввели у дію їдальню, спортивний зал, комп’ютерний клас. Років 6 тому утеплили й оздобили фасад, повністю замінили усі вікна на енергозберігаючі та перекрили увесь дах металочерепицею.

- За те, що ця школа не поповнила свого часу список багатьох довгобудів, жителі села завдячують саме Василю Кіндратовичу, - каже колишній її директор, а нині завідуючий відділом освіти Калинівської РДА Сергій Ференець. – Тоді він зумів залучити не одного спонсора, підключилися районний відділ освіти і сільська рада, тож завдяки спільним зусиллям школа й постала у нинішньому вигляді.

 

Історія з продовженням

- Сьогодні наш навчальний заклад досить сучасний, тут легко працюється, а головне – задоволені діти й батьки, адже мають всі умови для здобуття справді якісної освіти, - каже директор Руслана Валентинівна Костенко. – Нещодавно завершили капітальний ремонт шкільної їдальні, тож обладнаний за сучасними вимогами харчоблок дає можливість двом кухарям забезпечувати повноцінним триразовим харчуванням дошкільнят та обідом учнів старшого віку. У меню щоразу м’ясо-молочні вироби, сезонні овочі й фрукти, каші і свіжий хліб власного виробництва. Борошном і крупами забезпечують спонсори, при цьому дошкільнята і пільгові категорії учнів харчуються безкоштовно.

Гордістю школи є спортзал і єдиний на увесь район туристичний гурток, де діти освоюють ази скелелазіння. Для цього тут є відповідне оснащення й обладнання, до речі, досить вартісне. Адміністрація школи постійно дбає про його поповнення й оновлення. У пошані і настільний теніс, свідченням чого є декілька тенісних столів у коридорах. Словом, спорт є невід’ємною часткою у гармонійному розвитку місцевих дітей.

- Кожен з учнів має якісь особисті досягнення, - каже директор. – У когось гарні результати у навчанні, хтось їх має у спорті, а дехто неперевершений у художній чи творчій самодіяльності.

 

Перший крок до майбутньої професії

Років два тому знову ж таки за ініціативи й підтримки Василя Поліщука взялися за реконструкцію ще й просторого підвального приміщення, котре, попри усі шкільні ремонти, залишалося незайманим.

- У той час сюди було страшно зайти: лише пил і голі стіни, - розповідає сільський голова Вадим Гайдай. – Сьогодні тут діє навчальна швейна майстерня, котра дає можливість освоювати у позашкільний час навички крою та шиття. Для дівчаток це великий плюс і шанс, адже таке заняття може перерости для декого з них у справу дорослого життя.

Не відомо, чи є де в області щось подібне, мабуть, і у Вінниці немає. Можливо, існують схожі гуртки, але не в таких масштабах.

- Увесь курс побудований на принципі від простого – до складного, а це дає можливість залучати до творчості дітей різних вікових груп, - пояснює вихователь позашкільного навчання Мар’яна Гах. – Скажімо, ось ця зала призначена для дитячого рукоділля, тут працюють учні 2-6 класів. Частину готових робіт можна бачити тут же на імпровізованій виставці. Чимало аплікацій виготовлено з натуральних матеріалів - листочків чи польових квітів. Для їх заготівлі ходимо разом на екскурсії до лісу або річки.

У наступних класах вихователь презентує спрощений технологічний цикл виготовлення швейних виробів. Тут працюють уже учні старших класів.

- Спочатку робимо креслення деталей майбутнього виробу, виготовляємо лекала, далі переносимо їх на тканину, розкроюємо. Потім усе зшиваємо і прасуємо. Ось готові костюмчики наших дошкільнят із садочка для виступів, а ось сорочки, блузки й плаття. Є вже дві весняні колекції для дівчат, котрі демонстрували у будинку культури на 8 Березня, - резюмує вихователь.

І штрих наостанок. Родзинкою школи стало її перепрофілювання у навчально-виховний комплекс, де нині компактно поєднуються шкільний та дошкільний заклади. Реконструкція й облаштування садочка обійшлося у кілька сотень тисяч гривень, половина з яких теж спонсорські. І тоді також не обійшлося без підтримки Василя Поліщука, на той час голови РДА.

Старші малюки відвідують підготовчий клас, який за програмою нової української школи має забезпечити плавний перехід із садочка до школи. Тут є все необхідне, щоб малеча набиралась розуму в ігровій формі, а заодно – бавилась і відпочивала. Цьому сприяє відповідно оформлений у барвах та аплікаціях інтер’єр, дитячі меблі, телевізор і навіть килимок для повзання.

- Сутність наших занять у тому, щоб навчити дитину вчитися, зацікавити й викликати бажання до цього, - пояснює вихователь Майя Кравчук.

 

До хепі-енду ще далеко…

Місцеве самоврядування бере активну участь у щорічних обласних конкурсах з розвитку територіальних громад і щоразу є переможцем у тій чи іншій номінації. Цього року два таких конкурси виграла школа, що дало можливість утеплити стелю під дахом мінеральною ватою та осучаснити шкільне подвір’я тротуарною плиткою. Робота поки що триває, адже у планах облаштування тут розкішної клумби і навіть фонтана. Яким буде порядок денний через рік-два – час покаже. Але те, що тут не зупиняться на досягнутому – не підлягає жодному сумніву.

Відроджена фактично з попелу Писарівська школа-сад сьогодні дійсно має вигляд царівни. Дива не сталось, просто місцева громада об’єдналась у єдиному пориві мати у селі саме такий чудовий храм освіти й знань. Що ж, можемо, коли хочемо.

Юрій ЧОРНИЙ

Калинівський район

 

 



«ПИСАРІВКА, ПИСАНОЧКА, РІДНЕ МОЄ СЕЛО…»

Ямпільська Писарівка досить велике село, адже з теперішніми мірками, якщо в сільській громаді проживає понад тисяча мешканців, які мають свою школу, садок, клуб та амбулаторію - то це вже справжнє громадище,  думку якого ігнорувати не можна.

Василь Мельник, голова Писарівської сільської ради Ямпільського району, до обрання на посаду чверть століття пропрацював у районній дитячій спортивній школі тренером з футболу. Місцеві люди відгукуються про нього як про відповідального господаря, який багато зробив для села, завжди реагує на пропозиції та поради писарівчан, щодо покращення життя в громаді. Секретар виконкому Писарівської сільської ради Анна Наньєва жартує, що «в голови кожен день - прийомний день, а як дуже людям треба, то знайдуть його й вдома – і завжди він безвідмовний».

Назва Писарівка має декілька версій свого походження. Кажуть, що в цих місцях колись жив шанований в околицях писар, а інша легенда натякає на те, що тут розфарбовували найкращі писанки завдяки чому село знали, й так величали. У Писарівки є навіть своя пісня-гімн, в якій співається: «Писарівка, писаночка, рідне моє село…» і знає її кожен мешканець громади. Стара назва населеного пункту носила приставку Волоська, від якої утворювалася подвійна назва, яку використовували в побуті до початку минулого століття.

Щодо дорожньої інфраструктури, то в сільській раді самостійно своїми силами проводять поточний ремонт шляхового покриття на місцевих вулицях. Не на руку писарівчанам й горбиста місцевість, де розташувалося їхнє село, оскільки в короткі терміни змиває дорожнє покриття, і кожного наступного року доводиться починати «підсипку» доріг майже з нуля.

- Через село йде дорога, яка знаходиться в комунальній власності Райавтодору. Її капітально ремонтували ще в 80-х роках минулого століття. Останні чотири роки навіть ямкового ремонту не проводилося, дорога знаходиться в жахливому стані, - зазначив сільський голова. – В громаді гостро стоїть проблема з вивезенням сміття. Люди «викручуються» самостійно, домовляються один з одним та централізовано вивозять побутові відходи використовуючи причеп до машини або конячку. Благо, в цьому питанні громаді допомагає місцеве агропідприємство СТОВ «Писарівка», на чолі з директором Віт В.О., яке надає свою техніку для упорядкування сміттєзвалища. Щодо вуличного освітлення, то понад половина опор - старі дерев’яні, встановити нічне освітлення для нас є величезною проблемою. Ніхто не хоче вилазити на опори, так ліхтарі й доживають свої останні дні, ледь блимають. Районний РЕС каже, що за них відповідальності не несе, а я особисто також не можу їх ремонтувати.  Добре, що хоч наш інструктор по спорту, який закріплений за сільською радою, погодився суміщати дві посади (за сумісництвом ще й роботу електрика виконує).

Керівники сільських закладів освіти й культури пишуть і подають розвиткові проєкти, адже вони, як ніхто інший, знають нагальні проблеми своїх дітищ. До прикладу в Писарівському БК замінили підлогу, вікна, двері. Цю модернізацію вдалося здійснити завдяки співфінансування проєкту 50:50 (в рівних долях тут вкладені кошти з місцевого бюджету сільської ради та кошти обласної субвенції).

Нещодавно в громаді долучилися до процесу реформування освітньої ланки, під який підпадають маленькі сільські школи. Місцеву школу вже перевели у статус філії від опорної школи та створили заклад загальної середньої освіти з навчанням І-ІІ ступенів (тобто «дев’ятирічка»). Зазначимо, що в ЗЗСО нині навчається майже 80 школярів, а дитячий садочок «Сонечко» має на вихованні чотири десятки малюків.

Цьогоріч навчальному закладу загальної середньої освіти виповнилося 50 років. На масове святкування були запрошені випускники всіх минулих років, колишні директори, всі працюючі закладу та вчителі пенсіонери, з них Редченко Г.С., заслужений вчитель України, які зібравшись разом, утворили велику дружну шкільну родину, адже поговорити та згадати дійсно було про що - зустріч старих «однокашників» затягнулася до глибокої ночі. Крім того, до нинішніх здобутків сільського закладу загальної середньої освіти можна віднести її найкращих учнів: переможців обласних олімпіад з базових предметів Едуарда Коржука та Максима Химича, який також став переможцем міжнародного конкурсу знавців української мови ім. Петра Яцика та до недавнього часу навчався в місцевій школі.

В сільській амбулаторії (заклад первинної санітарної медицини) є свій сімейний лікар, який приїздить до села тричі на тиждень для прийому пацієнтів і має вже 1200 підписаних декларацій. До профільних лікарів писарівчани їздять в районний центр.

- Наше село славиться своїми трудолюбивими людьми, які працюють на землі, тримають худобу  і виготовляють з домашніх молочних продуктів бринзу та різноманітні сири, - розповіла Анна Наньєва. - В цьому році ми вперше вирішили провести пробний гастрофестиваль для своїх і сусідніх громад. Попередньо поділивши село на «магали» (вулиці) місцеві господиньки, заклади та установи села, місцеве господарство СТОВ «Писарівка» та представники від сільської ради презентували свої найсмачніші наїдки та пригощали гостей районного фестивалю. Завершили все дійство святковим концертом.

Писарівський будинок культури без діла не стоїть, щойно відзначили одне свято, вже починають підготовку до наступного. Найбільш масово проходять святкування Дня села, новорічних та різдвяних свят, Дня незалежності України. На День села вшановують найстаріше подружжя, сім’ї, де народився малюк, найкраще подвір’я та новостворені подружні пари. Традиційно День села завершується урочистим концертом та сільським фестивалем вуличної їжі з приготуванням та частуванням куліша та юшки.

Меценат, підприємець та екс-депутат Юрій Македон багато допоміг Писарівці в покращенні благоустрою та облаштування комфортних умов відпочинку місцевого люду. Посприяв реалізації дуже потрібного для громади починання: площі-зони відпочинку та дитячого майданчика. Проєкт коштував в межах 350 тис. грн. та поступово реалізовувався протягом року. Місцеве аграрне підприємство СТОВ «Писарівка» також долучається до розвитку села, забезпечує людей роботою, допомагає в покращенні інфраструктурних складових для продуктивної роботи сільської ради. Зокрема, сприяє в благоустрої населеного пункту: «зачищанню» прибудинкових площ, великого весняного прибирання із залученням жителів села та техніки, яку надає агропідприємство.

Населення громади складає майже 1400 осіб. Щодо децентралізації, то в районі планують створити велику Ямпільську ОТГ, слухання з цього приводу в Писарівці вже проводилися, і люди схвально сприйняли дану пропозицію. До Ямполя писарівчанам всього 18 км - відстань прийнятна і  сусідство з усього почутого є бажаним.

Василь Мельник вважає, що децентралізація може допомогти у вирішенні найболючіших питань в селі, але, на його думку, передусім потрібно найперше провести децентралізацію земельного банку.

- Писарівська громада одна з найбагатших в районі, в неї є цілий каскад кам’яних кар’єрів каменя-пісковика, який, на жаль, не належить громаді. В кар’єра є свій хазяїн, який сплачує громаді лише за оренду землі, а за надра – ні. Якби громада отримала у своє розпорядження ці землі, які знаходяться за межами населеного пункту, ми б могли «закрити» чи не всі наші проблемні питання, - переконаний сільський голова.

Вікторія МЕЛЬНИК

Ямпільський район



ІЗ КРАЮ, ДЕ «ВІЧНІСТЬ ПРОПЛИВА»

Колись, за переказами, село називали Баланівкою. Начебто прізвище власника було Балан. Але з часом поселення перейменували. За тією ж таки легендою, ховалося воно у дрімучому лісі, де хазяйнував лісник Глоба, який тримав пасіку та хутір. До слова, і нині в цій місцині збереглось урочище «Глова пасіка». Так от, знав той чоловік непогано грамоту: писати і читати умів. То ж люди, і не лише хуторяни, а й з довколишніх сіл, часто зверталися до нього, щоби допоміг написати яке звернення чи заяву. А зустрічним так і повідомляли: йду, мовляв, до писаря…

Згодом ліс вирубували, поселення розросталося. Його почали називати Писарівкою-Руською. Адже два століття тому належало воно роду князів Любомирських, які в 1760-тих роках спорудили тут дерев’яну красуню-церкву. Як свідчать документи, у 1765 році князь довірив володіти церковними землями священнику Маньковському. Як свого часу згадував писарівчанин Ілля Мельник, «був він депутатом Державної Думи царської Росії, доброю, віруючою людиною, гарно ставився до селян». Коли цей храм згорів, на його місці встановили кам’яний хрест. А незабаром силами вірян неподалік спорудили і кам’яницю, яку 1 жовтня 1817 року (за старим стилем) й освятили на честь Покрови Пресвятої Богородиці. Три роки тому в Писарівці відсвяткували 200-річчя церкви, будівлі якої силами місцевих меценатів гарно відремонтували.

Чого тільки не перебачив та не зазнав сільський храм, як і його прихожани, на цьому довгому віку! Вирували ж війни і революції… Якби каміння могло говорити, повідало б чимало різних історій. Із них ми дізналися б про розквіт і занепад храму та самого поселення. Маньковські правили тут до 1917 року. А потім, як постало питання про приміщення для школи, за спогадами старожилів, біля церкви зібралося всеньке село. Святий отець Вацлав Маньковський став на стілець і сказав, «для того, аби діти вчилися, віддаю свою хату». А сам оселився у престарілої Палагни Звірук. Після колективізації в церкві зробили склад, усе з неї «порозбирали». Пощастило лише двом іконам, які приховав Маньковський і передав бабці Палагні. Люди запевняють: були ті ікони чудотворними…

Село наприкінці 19-го сторіччя, за переписом, мало більш ніж півтори тисячі осіб. Нині, як зауважив голова села Володимир Сауляк, є до шестисот. Селяни вели тоді осілий спосіб життя, сім’ї були багатодітними: від чотирьох до десяти їх нараховувалось у кожній родині. Дітей змалечку привчали до роботи. Тож виростали вони працьовитими, дбайливими господарями рідної землі, котрі цінували кожну крихту хліба, вирощеного на ній. А ще були вони закоханими у свою, таку мальовничу місцину, краєвиди якої також можна назвати чудотворними.

Погляньте ж бо, яка там краса!.. Душа радується і, здається, піднімається у вись, почуваючись мов у Раю. Так-так. Як пише подвижник-краєзнавецьАнатолій Нагребецький, село розташоване на горбистій рівнині Подільської височини. Із західної сторони його омиває річечка Мурашка - притока річки Мурафи, яка, в свою чергу, впадає у Дністер. Русло річки звивається між виступами над поверхнею гранітів. Місцями ті виступи утворюють прямовисні скелі висотою 15-20 метрів. Такі виступи є в трьох місцях на правому та у двох - на лівому березі. Особливо високими, стрімкими над самою течією є виступи навпроти центральної частини села та на південній окраїні. А майже протягом усього правого берега між руслом річки та виступами гранітів простягнулася долина. У цій мальовничості до 30-тих років минулого сторіччя мешкали селяни, яких називали «зарічні». Але тепер від їхніх дворів сумною згадкою залишилися тільки два погреби, бо господарів «совєцький режим» вислав у краї далекі на «освоєння вічної мерзлоти». Звідти вони, нещасні, додому так і не повернули…

Жаль, багатьох трудолюбивих писарівчан знищив той режим «розкуркуленням» та голодом, який забрав кожного третього мешканця. Сто п’ятнадцять чоловік поклали голови і на фронтах Другої світової. А скількох просто із села забрали до Вінниці і без суду та слідства масово розстріляли!..

Слухаєш, читаєш спогади очевидців, і кров застигає у жилах! Боже, як Ти міг допустити такі жахіття в цій райській стороні у двадцятому сторіччі?.. Адже люди називають чудодійними тут не лише краєвиди, а й джерела, які наповнюють невеличку притоку Мурашки - річечку Вільшанку. Вона оперізує село з північного боку.

Славиться Писарівка і працьовитими, творчими людьми. Сільський голова Володимир Васильович Сауляк та секретар Олександр Іванович Дуба старанно розповідають мені про тих, хто своєю працею та духовною звитягою примножували і примножують її красу та міць. І серед них виділяють Василя Гринчака, котрий сорокарічним очолив місцевий колгосп ще в далекому 1968-му. На цій посаді Василь Гаврилович був майже три десятки літ. За його керівництва було відновлено старі господарські будівлі, споруджено типову майстерню, гаражі: автопарк уже мав 12 вантажівок та автобус. Зміцніла й соціальна сфера. Кажуть, при ньому Писарівка справді «розквітла»: було прокладено асфальтівку вздовж селом та за його межами, з’явилися прекрасний дитячий садок, лазня, школа-клуб, житлові будинки для спеціалістів. Люди будували й собі добротні хати зі всіма зручностями. Молодь, завдяки місцевому господарству, здобувала освіту у вищих та середніх спеціальних закладах…

Не оминули співрозмовники і свого земляка професора Івана Кальмушевського. Іван Гнатович народився у важкому 1942-му, ріс без батька. Зазнав холоду й голоду. Після семирічки закінчив середню школу в Чернівцях. Вступив на фізичний факультет Одеського педагогічного, де його залишили викладати вищу математику. Потім, із 1976 і до кінця свого життя в 2001-му, завідував кафедрою в Одеській академії зв’язку. Має десять кандидатів наук, а І. М.Поліщук та О. Л. Сахнович захистили докторські. Втішався Іван Гнатович і тим, що один із «його» докторів нині член-кор Нью-Йоркської академії.

Не могли Володимир Васильович та Олександр Іванович не згадати і свого самобутнього художника Федора Гуліватого. Хоч Федір Олексійович і не мав за плечима якихось художніх шкіл та академій, але зачарований красою рідної місцини, змальовував її райськими кольорами, які підказував Всевишній таланту митця. Його картини - дар Божий, запевняють очевидці тих полотен.

Миру й добробуту, вам, шановні писарівчани. Хай оберіг панночки, котра свого часу, за легендою, оборала землі довкола вашого села, і надалі не дозволяє хазяйнувати в цій місцині ніяким природнім катаклізмам, хай відводить від вас усі нещастя та негаразди. Примножуйте добру славу своїх талановитих земляків!                                                                            Віра ГАСЮК

Шаргородський район

 

 

 

 

Автор: Юлія Разанова, Юрій Чорний, Вікторія Мельник, Віра Гасюк
Розповісти друзям: