13 Грудня | 2019 | 12:34

Села, яким не повезло: хто винен і що робити?

Історія замовчує, чим, коли й кому завинило українське село своєю багатостраждальною долею. І монголи з татарами селян гнобили, й польська шляхта глумилась, російський хамовитий пан мав їх за кріпаків. Але найбільше позбиткувалась, мабуть, радянська влада з її кривавою диктатурою, продрозверстками, колективізаціями, двома голодоморами, репресіями, спровокованою війною, що спричинила німецьку окупацію. Убивча «гігантоманія» і її наслідки

Геноцид українського села продовжувався і після війни. У 50-х роках якась дуже мудра кремлівська голова вирішила укрупнити дрібні колгоспи, у результаті чого відбувся поділ сільських населених пунктів на «перспективні» і «неперспективні». Останні перетворилися на колгоспні бригади. Такі села позбавляли асигнувань на культурно-освітні і торговельно-побутові заклади, там закривалися початкові та восьмирічні школи, дитячі ясла й садочки, медичні пункти, клуби, бібліотеки й магазини, скорочувалось будівництво житла, доріг, водогонів. Відтак молодь масово виїздила до сіл «перспективних» та міст. У цей же час більшість хуторів (поселень із числом жителів до 50 осіб) «приписали» до найближчих сіл, решта ліквідовувалися, а їх мешканці були змушені переселятися. Внаслідок цієї партійно-державної кампанії, яка проводилася з комуністичним завзяттям, бездумно  і форсованими темпами, із майже 60 тис. хуторів в Україні на середину 60-х років залишилося лише 8,5 тис. 

Що означало у той час бути «неперспективним»? Малі колгоспи визнавались збитковими, тому навзамін створювалися бригади, а села отримували значно менше державних дотацій. Фінансування їхнього соціального розвитку здійснювалось за залишковим принципом. У примусовому порядку відбувалось злиття сільських рад і ліквідація рад у малих селах. Такі села й хутори, що об’єднувалися з «перспективними» під новою назвою, знімалися зі статистичного обліку. Усі ці дивацтва творилися тоді задля централізації суспільно-політичного життя.

Щось подібне коїться і сьогодні, але вже під іншим соусом, який називається «децентралізація». А перевершать колишніх і попередніх, мабуть, нинішні, які в угоду міжнародним фінансовим аферистам замахнулися на святе – хочуть позбавити українське село ще й землі.

Науковці Інституту аграрної економіки прогнозують, що впродовж найближчого часу кількість сільського населення України буде скорочуватись зі швидкістю 75-85 тисяч осіб щороку. Тому селу загрожує тотальне знелюднення, що неминуче призведе до зникнення сільського укладу життя, як такого. З 1990 по 2018 роки з карти нашої держави пішло у небуття близько тисячі населених пунктів, а на межі виживання перебуває майже 5 тисяч сіл, де станом на 2017 рік проживало менше 50 осіб у кожному.

Dum spiro spero,

що з латинської означає: поки дихаю – сподіваюсь. Село Пісочин у Липовецькому районі поки що теж сподівається, адже з усіх сил бореться за своє виживання. Раніше тут мешкало понад 500 жителів, сьогодні - заледве 13душ. Найстаршою з місцевих жителів є бабуся Ірина, якій вже 93 роки. Усі решта або вже спочили, або давно роз’їхалися у пошуках роботи й кращої долі. Хоча робота могла бути й тут, адже свого часу  колгосп у сусідніх Іваньках був мільйонером з досить розвиненим тваринництвом. Добротні комплекси для відгодівлі ВРХ і свиней мали усі навколишні бригадні села, котрі до нього входили, у тім числі й Пісочин. Але  у час так званої «прихватизації» худобу вивезли на м’ясокомбінати, а ферми розтягнули на майнові паї. На думку місцевих, до мародерства вдавались навіть ті, хто не мав жодного стосунку ні до села, ані до цього господарства. Словом, тоді тут не виявилось нормального керівника, як кажуть, у потрібному місці, у потрібний час.

- Ще кілька років тому з Пісочна до нашої школи ходило 5 діток, - розповідає депутат Іваньківської сільської ради, директор школи Марія Степанкевич, - але навчання закінчилося і вони з батьками звідси подалися. Зараз у селі багато спорожнілих домогосподарств: аж боляче дивитись, що колись добротні будинки й присадибні ділянки нині занепадають і заростають. Деякі колишні їх власники далеко, тож хочуть продати колишнє обійстя. А є і такі старі будиночки, які в силу певних обставин залишилися фактично нічийними, тому сільська рада пропонує їх за чисто символічну плату, але за умови, що нові господарі проживатимуть тут постійно і займатимуться господарством, - наголошує вона.

Нещодавно на одному з центральних телеканалів транслювалась телепередача про Пісочин, тож після цього зацікавленість місцевою нерухомістю поволі починає зростати. Звертались навіть бажаючі займатися тут розведенням нутрій чи садівництвом, вирощуванням екзотичних рослин. Словом, екологічно чистої продукції. Дзвінки з приводу придбання тут хатини місцева влада отримує досить часто, і це вселяє надію, що Пісочин таки не зникне з карти області та України. З її державного реєстру.

Пісочинські робінзони

Йдемо селом у надії поспілкуватися з кимсь із старожилів.

- Я тут народився, тож зараз живу у батьківській хаті, - розповідає перший зустрічний Василь Євгенович Дратований. За мірками тутешніх старожилів, він ще «хлопець», бо має усього 64 роки. - На постійно сюди повернувся 10 літ тому, коли вийшов на пільгову пенсію, як військовослужбовець.

Років 5 тому чоловік серйозно зайнявся бджільництвом. Каже, що осягав цю науку з книжок і досвіду знайомих. Бджолосімей небагато, але меду, аби трішки підсолодити життя, вистачає.

- Наше село усе в акаціях, тож бджілкам є де розгулятися, - розповідає він про нинішнє життя-буття.

Чоловік не вважає себе фермером, бо обробляє лише свою присадибну ділянку для власних продовольчих потреб. Хоча, якби дозволяло здоров’я, міг би обробляти і більше, адже поруч з його житлом є багато покинутих присадибних ділянок, тим паче має тяглову силу – міні-трактор китайського виробництва. Але, каже, що їм з дружиною вистачає того, що мають.

За словами співрозмовника літом жити ще якось можна, а ось взимку важче, бо газу в селі немає, тож доводиться заготовляти дрова для опалення й приготування їжі чи корму для худоби. Єдиний позитив у цій ситуації, що за них не потрібно платити, адже деревини тут хоч відбавляй на кожному кроці. Але щоб її притягнути, порізати й порубати, знову ж таки, потрібне неабияке здоров’я.

Що потрібно для повного щастя

- Маємо корівку, одну-єдину на увесь Пісочин, - продовжує розповідь пан Василь. - Молоко здавати ніде, але тримаємо для себе, і курчатка гарно ростуть на творогу, не хворіють. Для себе ж маємо сир, сметану, за бажання можна збити і вершкове масло. Є кури, то яйця й м’ясо теж водяться. Овочів для борщу  вистачає до нових. У хліві ще одне «м’ясо» бігає, - жартує господар, маючи на увазі кабанчика.

Хліб купують у сусідньому селі одразу на увесь тиждень 6-7 буханців: загорнули в целофан, і - в холодильник. Можна було б пекти свій, але потрібна піч. Не у всіх такі є сьогодні, бо за доби розвинутого соціалізму їх повикидали, як пережиток минулого. Нині хтось і хотів би поставити таку, але майстри пічних справ перевелися, сьогодні їх, практично, вже не існує в природі. Цукру й солі багато не треба, тому закупляють на увесь рік. Ставок поруч, отже і рибою за бажання можна поласувати. Ось так і живуть.

-У свої роки я не можу зрозуміти одного – як так сталося, що в один момент усе, що створювалося багатьма поколіннями українців впродовж десятиліть, десь пропало. І чи буде хтось відповідати за це, адже зникло воно не само собою, хтось же стояв за цим. Скільки ферм було й техніки, і усе це, холера, десь «випарувалось», - обурюється Василь Дратований.

А чом би й ні…

У листопаді у Вінницькій області активно проводилась операція «Мігрант», тож завдяки співробітникам міграційної служби та поліцейським в селі Махнівка Козятинського району затримали двох нелегалів з Китаю. Їх притягнули до адміністративної відповідальності і депортували на історичну батьківщину. Сьогодні таких випадків дуже багато і не тільки у нашій області.

А чому б не передбачити у міграційному законодавстві ще й покарання у вигляді примусових робіт на благо нашої держави? Попався – марш у покинуте, богом забуте українське село, освоюй територію, рубай і корчуй чагарники, обробляй покинуті сотки й гектари здичавілої землі. Саджай цибулю, часник, моркву, буряки й картоплю, щоб ми не завозили все це з Польщі, Китаю чи Туреччини. В обов’язковому порядку ще й зобов’язати їх розводити кіз, овець, свиней та корів. Бо ж м’ясо й молоко (принаймні сухе) уже теж премо з-за кордону. На десять соток землі має утримувати, приміром, корову, або три вівці чи п’ять кіз. Або кабанчика, льошку й десятеро поросяток.

А що, он у Росії китайці освоюють уже пів Сибіру. А потім надати усім їм наше громадянство, хіба шкода. Землі он, скільки багато. Ще й дешевої – гектар чорнозему за «штуку баксів». У них там каміння й болото, де рис вирощують, коштує набагато дорожче.

Заодно можна запровадити ще й легальну міграцію та запросити в усі зникаючі села ще й в’єтнамців і корейців та віддати їм покинуті й зруйновані колишні селянські обійстя за копійки. Дивись, років через 5 українське село оживе й розквітне, мов калина в лузі. І кепські демографічні показники враз поліпшаться, бо цей народ множиться нівроку. Ось тоді заживемо. На своїй чужій землі…

Юрій ЧОРНИЙ

Фото Віктора ПОПИКА

 
Автор: Юрій Чорний
Розповісти друзям: