24 Грудня | 2019 | 13:47

“Хто ж, як не ти?” -

саме ці слова почула від матері медсестра Марина Колеснік (Мосійчук) перед відбуттям для проходження служби до буремного Сходу ще на початку збройного конфлікту з Росією.

Рішення відпустити юну Марину на війну далося родині дівчини дуже не просто. На одинці з нею батьки намагалися триматися бадьоро, а позаочі мати не справляючись з емоціями впадала в істерики та плачі, батька ж мучили сумні думи про майбутнє його старшої доньки. Втім, знаючи Маринину вдачу та розуміючи незворотність ситуації — батьки з розумінням сприйняли її позицію та підтримали волю доньки.
    Марина родом зі Стрижавки Вінницького району. Дівчина мала звичайне безтурботне дитинство, люблячу родину, друзів, захоплення і мрію. Відчуваючи, як сама каже, “силу в руках” захотіла опанувати професію масажиста, і щоб краще орієнтуватися в цій сфері, вступила до вінницького медичного коледжу. Навчання давалося дівчині легко, рівно так само як і перша робота в обласному клінічному госпіталі ветеранів війни. Спочатку Марина працювала медсестрою у фізіотерапевтичному відділенні медзакладу, а за два місяці до отримання призовної повістки перевелася на функціональну діагностику — робила хворим кардіограми. Марина вважає, що саме це вміння вберегло її від потрапляння до пекла “гарячих точок”, адже таких спеціалістів як вона дуже потребували новосформовані госпіталі на сході.
    - Коли отримала на руки повістку, то в ній зазначалося, що нас направляють в зону для проведення медогляду, - пригадує події п'ятирічної давності медсестра Марина. - Був наказ прийти з речами для відбуття та проходження служби в зону військових дій. Збори відбувалися на базі військово-медичного клінічного центру. Нас, дівчат, переодягнули у камуфляжну форму і повідомили про відбуття найближчим часом нашої військової колони до Луганська. Ми до останнього моменту не знали всіх подробиць майбутньої поїздки, але намагалися триматися на позитиві й не падати духом.
    За декілька днів в напрямку Луганська вирушила велика транспортна колона, в кількості чотирьох десятків машин. Процесія добиралася до кінцевої точки призначення понад три доби. В той час від нервових зривів людей рятувала дружня атмосфера, яка панувала в колективі ново призваних. У ВАЗах разом їхали військові, досвідчені лікарі, водії та молодший медперсонал — всі як одна сім'я. Наближення війни стирало всі умовності в спілкуванні. Старші віком дбали про менших, наше рідні батьки, а однолітки були одне одному братами й сестрами. А найбільше загальну напруженість “розряджали” жарти та гумор, який допомагав справлятися з хвилюваннями навіть у найстресовіших ситуаціях.
    - Коли доїхали до першого блокпосту в Куп'янську, Харківської області, то нас попередили про в'їзд у зону та попросили вдягнути бронежилети, - розповідає Марина. - До нас направили провожатого на машині, який і вивів колону до госпіталю. Тоді, на початку 2014, ми змінили першу ротацію військових медиків та зайнялися розгортанням та налагодженням роботи госпіталю, який і став моїм домом на довгих три роки без змінних ротацій.
    Хоробра дівчина розповідає, що страху за власне життя майже не відчувала. Благо розташування медзакладу, де вона несла службу, мало захищене місце розташування — в центрі та оточене з усіх боків військовими частинами, що вселяло впевненість у безпеці.
    В перший вечір у Луганську хлопці влаштували для новоприбулих бойове хрещення. Збили “тунгускою” (зенітною самохідною установкою) ворожий безпілотник. Операція відбувалася за два кілометр від намету молодих медсестер, але гул стояв такий, ніби це відбувалося зовсім поряд. Опісля вибуху до дівчачого намету забіг командир та поцікавився ”чи всі живі?”, та жартома додав, “а чи всі сухі?”. Після такого перфомансу дівчатам стало зрозуміло, що нудьгувати, чи “розкисати” їм не доведеться.
    За час роботи в госпіталі Марина встигла попрацювати в усіх його відділеннях. Згодом вбулася та підписала контракт із ЗСУ. Батьки потроху звиклися із думкою, що їхня донька далеко, але дає собі раду і в неї все добре. На службі склався дружній колектив і повертатися додому де ніхто, окрім рідних, на тебе не чекав, дівчина не вбачала потреби. Вже два роки минуло, як сержант Марина Колеснік (Мосійчук) повернулася зі Сходу, але таке відчуття, що це було вчора.
    Той час врізався молодій дівчина глибоко в пам'ять, змінив її світогляд, виховав витривалість та моральну стійкість. Каже, що бачила і чула в цьому житті все. Війна навчила співчуттю, самоконтролю, підтримці та співпереживанню чужого горя.
    - Найважче було казати хлопцям, що вони втратили на бойовому завданні кінцівку, або що була проведена вимушена ампутація, бачити їхні скупі сльози та відчувати весь біль, який вони тримали у собі, намагаючись навіть у такій ситуації здаватися сильними та незламними, - пригадує військова медсестра. - Пам'ятаю випадок, коли цілу ніч, разом з дівчатами зі зміни, слухали “душевний біль” вісімнадцятирічного морально зламаного юнака, який бачив смерть свого друга-побратима. Зарадити нічим йому не могли, хіба що вислухати. В перервах пили чай, мовчали й знову говорили... Такі собі госпітальні психологині. Загалом ми забороняли собі проявляти на роботі свої справжні емоції. Щодня жартували, налаштовували хлопців на позитив, сміялися, говорили з військовими про плани на майбутнє, аби лише ті не падали духом. Коли ж поверталися до свого намету, чи кімнати відпочинку — давали волю відчуттям та досхочу виплескували емоції й сльози, які накопичилися на важкій роботі.
    Коли Марина залишала “сірий”, незалежно від пори року, Луганськ, то повернувшись, перш за все, хотіла влаштували своє особисте життя. Втомилась бути одинокою, але в товаристві військових та медиків шукати пару собі не бажала. Вважає, що в сім'ї має бути тільки один військовий, і це буде вона.
    За кілька місяців вродлива стрижавчанка таки зустріла свою долю. Нині вона заміжня і не так давно стала мамою. Свою маленьку донечку наша героїня назвала Анастасією. Декретну відпустку дівчина поєднує з навчанням в педагогічному університеті, де отримує кваліфікацію реабілітолога.
    - Мій військовий квиток більше “розмальований” ніж в мого батька та чоловіка разом узятих, - жартує молода мама. - І що дивно, ця справа мені дійсно до душі, тож я й надалі хочу рости професійно у цій сфері. Піду вчитись на офіцера. Добре, що чоловік підтримує мій вибір та з розумінням ставиться до специфіки військової служби.
    Марині всього 25, але за свою самовіддану працю вона вже нагороджена двома пам'ятними медалями та нагрудним знаком пошани. Дівчина добре стріляє та має за плечима багатий життєвий досвід. Втім війна не зробила її жорстокою і безсердечною, а дала впевненість у собі та визначила пріоритети у житті.
Вікторія МЕЛЬНИК

Автор: Вікторія Мельник
Розповісти друзям: