15 Січня | 2020 | 15:46

«Я здав півтора бідона… крові», - каже Почесний донор України Володимир Антонюк

Він жертовно служив сільській медицині більше тридцяти восьми років у своєму рідному селі Лучинчик, де його шанобливо називають «наш Антонюк». Саме так, за прізвищем і величають, а не по імені й батькові, бо ця звичка бере початок з тридцятих років, коли в сусідній Глибокій Долині працював лісником його тато. І відтоді все добре, що робилося й робиться заради блага земляків, пов’язують з батьком і сином Антонюками. Старший, кажуть, нікому не відмовляв у «дарах лісу», а молодший ще й досі стоїть на варті їхнього здоров’я.

Нинішнього літа виповниться шістдесят років, як новоспечений випускник Вінницького медучилища переступив поріг сільського медпункту, що «квартирував» у старій хатині якраз навпроти колгоспної лазні. Щоправда, того самого приміщення вже давно немає, зате є світлий, теплий і чистий ФАП із сучасним обладнанням, компактно вписаний в адміністративну споруду в центрі села, де знаходяться сільрада, пошта і офіс місцевого господарства «Дружба народів». Там уже новий завідувач – Тетяна Петрівна Медвідь, яка прийняла естафету від подружжя Антонюків – Володимира Петровича і його дружини Галини Василівни, сільської акушерки.

– Коли я почав працювати в медпункті, з «ходового» інструментарію у ньому числився дерев’яний стетоскоп і два градусники, – згадує Володимир Петрович. – А жителів у селі було три тисячі двісті душ, з яких майже півсотня дітей до року. Природній баланс населення тримався приблизно на одному рівні десь до середини сімдесятих. Люди тоді менше хворіли і ростили здорових нащадків у багатодітних сім’ях, а малі діти – це завжди клопіт для медиків. Згодом на фермі відкрили ще й окремий медичний профілакторій, у якому обслуговували більше двохсот тваринників і механізаторів. Тодішній голова колгоспу Микола Базюк не скупився коштами заради здоров’я людей. Офіційно ФАП села вважався районною структурою, а фактично перебував на матеріальному утриманні господарства. Зважаючи на майже 40-кілометрову віддаленість від райцентру, ми всі тоді питання старалися вирішувати на місці. До того ж у сусідньому Лучинці ефективно функціонувала дільнична лікарня…

З дня в день, з року в рік «заробляв» свій авторитет у земляків фельдшер Володимир Антонюк, а вершиною визнання стало обрання його у вересні 1991 року головою сільської ради.

– Пропозиція очолити громаду була для мене несподіваною, хоча в ті часи вже все налаштовувалося на зміни. Я не боявся нової роботи з людьми, тільки переживав за ФАП. Підказку дало саме життя – тимчасово я передав керівні повноваження дружині, а в дійсності – залишався на своєму професійному посту. Знаєте, на моє тверде переконання, сільський фельдшер ніколи не йде у відставку – він завжди в строю. Я не «перебиваю» хліб своїй молодшій колезі Тетяні Петрівні, але якщо й тепер до мене звертається людина за допомогою, то не виженеш же її з хати без поради…

– Нам не раз довелося пересвідчуватися на практиці, якщо Володимир Петрович поставить діагноз, то до лікаря вузької спеціалізації можна й не їхати, – додає сільський голова Лучинчика Віктор Медвідь. – А інколи, бувало, і часу на ті поїздки не вистачало – рахунок йшов на хвилини життя. Зараз важко порахувати, скільком людям повернув здоров’я наш фельдшер! Він і донині безвідмовний в будь-яку пору дня і ночі, навіть при поважних своїх літах. Днями йому виповнилося вісімдесят п’ять! Серед багатьох відомих вихідців із села Володимир Антонюк належить у нас до особливої категорії знаменитостей – він «Відмінник охорони здоров’я СРСР», «Відмінник санітарної оборони СРСР», «Почесний донор України», заслужений працівник охорони здоров’я України. Дуже шкода, що всі документи і самі нагородні знаки Володимира Петровича знищила пожежа, яка забрала життя і його дружини…

Ця трагедія сталася в листопаді 2016 року. Того дня він пішов на сільський ярмарок. Відлучився буквально на півгодини, залишивши в хаті хвору дружину, яка після перенесеного інсульту була прикутою до ліжка. Через що виникло займання, ніхто вже ніколи не дізнається, але жінку застав в коридорі в обгорілому синтетичному халаті та з обпеченими руками й ногами…

Горе Антонюка розділили тоді жителі Лучинчика і довколишніх сіл. Вони підтримали його морально і допомогли коштами на ремонт будинку. Але біль втрати ятрить його душу і до сьогодні.

– Ми прожили в парі п’ятдесят п’ять років і завжди були в людей на виду. Я бачив чужу біду, але своєї не міг уявити навіть у страшному сні. Ми виховали двох чудових дітей – сина Валерія і дочку Тетяну, дочекалися внуків і правнуків. Не раз, коли виникала потреба, здавав донорську кров – всього шістдесят літрів, а це – півтора бідона… Вона пульсує у жилах десятків моїх земляків. Рятував чуже життя, а дорогої для мене людини не зумів вберегти. Це мій важкий хрест до останнього подиху…

 

З висоти прожитих років і користуючись нагодою, хочу через газету звернутися до сьогоднішнього молодого покоління – не бійтеся, люди, ставати донорами! Це ж так благородно отримувати моральне задоволення від того, що ти комусь допоміг! Пам’ятаймо, що донорська кров завжди була і залишається цінним ресурсом як при плановому лікуванні, так і у невідкладній медичній практиці.

Розповісти друзям: