15 Січня | 2020 | 15:51

«Включаю» молитву і беру нерви в кулак…»

Сапер Артур Теперчук знешкодив сотні вибухонебезпечних предметів

У їхньому роду не було кадрових військових. Батько, дядьки і діди служили строкову, але щоб в «армії на хліб заробляти», то до такого точно не доходило. Артуру першому випало порушити звичний уклад цивільного життя Теперчуків. Із своїх тридцяти – шість останніх років він солдат-контрактник Збройних сил України.

У ряди воїнів військової частини А0853, що дислокується в Бару, Артур Теперчук влився на хвилі першої мобілізації – навесні 2014 року. А до того він встиг здобути спеціальність електромонтера у Козятинському вищому професійному училищі залізничного транспорту, відслужити в армії, створити сім’ю і стати батьком сина Артура.

– Можливо, й до цього часу ми б з дружиною Танею тягнули заробітчанську лямку в Києві, куди поїхали з Гармак в пошуках роботи, – розповідає Артур. – Я працював в охоронній фірмі, а вона – продавцем продовольчих товарів. Ще поки не народився хлопчик, нас ніби все влаштовувало і двох зарплат вистачало на прожиття. Але з кожним наступним днем доводилися тугіше затягувати пасок сімейного бюджету. За найману квартиру і комунальні послуги платили більше семи тисяч гривень, не кажучи вже про витрати на транспорт і харчування. А коли на Україну насунулася навала неоголошеної війни, я без зайвих оглядок став на її захист…

На сімейній раді Теперчуків не було двох думок – на службу його благословила мамина мама, бабуня Люба, яка ще в дитинстві долучила онука до Бога. Чудодійну силу молитов Артур вже не раз перевіряв у складних життєвих моментах. Він каже: «Я з «Отче Наш» на вустах дивлюся в очі смерті, бо сапер завжди на крок ближче до неї…».

– До сьогоднішньої служби за контрактом я не вникав у зміст слів «безстрашний солдат». Тепер уже знаю їм ціну. Так от, на моє переконання, немає людини, котра б не відчувала страху перед небезпекою. У кожного він виражається по-різному. Я, наприклад, йду на завдання з надією, що все буде добре, але коли чую писк міношукача, то враз настає такий душевний стан, який важко описати словами… Знаю одне – я не маю права помилятися і відступати немає куди, тільки вперед! Підсвідомо «включаю» молитву і беру нерви в кулак… Тоді час, здається, зупиняється, секунди тягнуться, як години. Дуже переживаю, щоб не натрапити на міну-сюрприз, яку окупанти часто маскують глибше в землі під протитанковими мінами. Але, слава Богу, до цього часу все миналося. Отут тобі і душа в п’ятках, і холодний піт, і волосся дибки на голові… За дві останні ротації, у складі групи розмінування, ми знешкодили майже чотири тисячі одиниць вибухонебезпечних предметів. Страшно навіть уявити, скільки вони могли принести біди…

Старший солдат роти зв’язку Артур Теперчук сапером став не зразу. Його спочатку зачислили в штат водієм-електриком, а через рік служби направили на спеціальне навчання. В зоні бойових дій на Сході України побував чотири рази. У складі понтонного батальйону брав участь у зведенні переправи через річку Сєвєрний Донець в районі міста Щастя Луганської області. Там тоді гатили з обох сторін, а їхньому підрозділу довелося під кулями й снарядами максимально оперативно налагоджувати понтонний міст.

– З поставленим завданням ми справилися швидше, аніж за навчальними нормативами, й передали об’єкт групі охорони, а через два місяці повернулися і вночі демонтували переправу. Наскільки мені відомо, вона зіграла важливу роль в ході тактичних дій наших військ, за що воїни-понтонери отримали подяки від командування. Наступні мої відрядження на війну були вже пов’язані з розмінуванням територій для нових позицій українських захисників рідної землі. Свою першу знешкоджену ворожу міну я «перетворив на металобрухт» у квітні 2015 року під Маріуполем. А трохи раніше до цього моменту мене включили до групи саперів, які підірвали злітну смугу Донецького аеропорту.

Командири старшого солдата Теперчука характеризують як старанного та ініціативного воїна. Це надійний бойовий побратим, з яким можна йти в розвідку.

Артуру личить військовий однострій, він у ньому наче «вилитий» – підтягнутий, акуратний, із зосередженим поглядом. За час нашого нетривалого спілкування воїн виважено висловлював свої думки, і не було навіть натяку на власні вихваляння бойовими заслугами. «Я служу Україні так, як і мої друзі – совісно й людяно. І це – головне. Інакше й не повинно бути, бо армія зробила мене справжнім патріотом. Я зріднився з нею уже назавжди, тому й підпишу зовсім скоро третій контракт на продовження служби. Ми з дружиною вже б ніколи не повернулися у Київ, тинятися по найманих квартирах, хоч і зараз не розкошуємо у хоромах. Недавно прикупили ще одну кімнатку в сімейному гуртожитку, і нам того поки що вистачає…».

Минулий рік для Артура Теперчука був насичений знаковими подіями, які вже відклали свій відбиток на його життєписі. На початку серпня у них з Тетяною народилася донечка Єва, через два тижні раптово помер батько Василь, а у вересні  відійшла у вічність бабка Люба.

Така вона реальність нашого буття – і радісне, і сумне поряд йдуть. Втрати рідних людей не вибили з колії Артура Теперчука, він продовжує з гідністю виконувати військовий обов’язок там, де найбільш потрібний Україні.

 

Віктор Зеленюк

Розповісти друзям: