5 Лютого | 2020 | 14:44

Забуті Богом і людьми…

Назва – Лука Мовчанська Площа – 268,8 га Рік заснування – 1375 Населення – приписано 422, мешкає не більше 300 Відстань до обласного центру – 80 км

Забуті Богом і людьми…

- Нашому селу залишилося жити років з п’ять, а за найбільш оптимістичними прогнозами – десять. Все. Кінець. Село помирає - не варто себе тішити якимись ілюзіями, - не приховує гнітючих думок сільський голова Луки-Мовчанської Юрій Глушко. – Я на цій посаді чотирнадцять років, і в мене жодної надії не залишилось, і перспектив не бачу – що б не робили, але демографію не перехитриш: торік померло чотирнадцять селян, натомість народилося лише одне маля. А були роки, що й більше двадцяти ховали. Старі відходять, молоді тікають, тим, кому за п’ятдесят, – спиваються, а немічні доживають віка в убозтві...

А красива, поетична легенда свідчить, що у часи сивої давнини з різних берегів чистоводої річки Мурашки два брати, один – Лука, другий – Мовчан, заснували села, приростаючи родинами та нащадками. І було це, за свідченням першої згадки… 1375 року! То хіба дурно понад шість століть жили у цій місцевості на рідних обійстях люди, плекаючи землю і виховуючи дітей, відроджуючись після спопеляючих навал, війн та геноцидів?

- До нашої сільради ще відноситься і Гута-Мовчанська – звідси кілька кілометрів, нині там мешкає  кілька десятків людей. І я впевнений, що навіть не всі керівники району знають, що є на карті таке село! Хтозна, можливо, в наших бідах винувате «невигідне» розташування Луки – можна сказати, що ми у географічному тупику. Адже Лука-Мовчанська – найвіддаленіше від райцентру село, загублене між Жмеринським, Барським та Шаргородським районами. До Жмеринки нам – 31 кілометр, - продовжує голова. 

Густонаселеним це село не було ніколи, але рамки цивілізації не втрачалися. Були школа, ФАП, пошта, клуб, бібліотека, магазини, лазня, а головне – колгосп з робочими місцями – не згірше, як скрізь. І хоча нині зареєстровано 422 людей, понад 100 мешканців фактично не проживає, ще не менше сотні, переважно чоловіки, – на заробітках за кордоном. Значна частина літніх людей на осінньо-зимовий період перебирається до дітей. Є цілі вулиці та квартали, де хати стоять пусткою, лякаючи вибитими зіницями шибок і оголеними до штукатурки напівзруйнованими стінами. Місцеві мародери настільки ретельно дослідили усі закинуті хати, що, подейкують, ні шматка зайвого заліза не залишилося, ні чогось більш-менш цінного. Усе вкрадене, продане чи потрощене заради глуму.

Золотою епохою Луки-Мовчанської місцеві називають середину вісімдесятих-початок дев’яностих. Тоді, на цих, до правди сказати, не дуже родючих землях, працював успішний колгосп-мільйонер «Союз», який спеціалізувався на вирощуванні цукрових буряків і зернових. 240 працюючих виходило на роботу щодня; бурякова ланка, трактори, комбайни, стельмашня, кузня, величезне поголів’я ВРХ, свиней та овець, потужний парк машин та техніки… А далі настала смуга безнадії та депресії. Замисліться лише: зарплати в колгоспі, куди на роботу по інерції приходили люди, не платили 10 років, тикаючи трудівникам натомість то мішок цукру, то центнер збіжжя! Зароблене люди так і не отримали – що взяти з банкрута?

Селяни вважають, що крапку на благополуччі поставило розпаювання, саме його і вважають початком кінця. Адже одиниці захотіли і змогли обробляти землю без засобів виробництва. Простоявши пусткою, земля дочекалась орендарів, які тепер вирощують врожаї на майже 900 га, справно сплачуючи за пай. Але обходяться власними силами, не залучаючи до роботи місцевих людей. Ті, хто не виїхав, обробляють городи, тримають трохи худоби, здаючи молоко за несправедливі 6 гривень за літр, пенсіонери скніють на пенсію.

- Біда нашого села в тому, що тут зовсім немає роботи, тому і їдуть всі світ за очі. Більшість чоловіків працездатного віку – усі за кордоном, жінки і діти бачать їх раз-два на рік. А де в нас робота? В сільраді четверо людей працює, дві – на «культурі», один продавець в магазині, одна медсестра. І все!!! – констатує Наталя. – Вже й самі думаємо, куди б податися…

 - Мені ще більш-менш пощастило, - приєднується до розмови ще одна Наталя. – В мене є робота, я працюю в магазині (єдиному в селі) продавцем. Скільки покупців за день? Буває 15, а буває і 5 нема… Тримаємо корову, господарство, щоб вивчити дітей. А за ліками найближче до Жмеринки, тому завжди за нагоди закуповуємо цілу коробку препаратів, про всяк випадок… Не життя, а існування… Але куди я маю їхати з рідної хати? 

Школу тут закрили два з половиною роки тому, щоб не витрачати бюджетні мільйони на два десятки учнів. Тепер у сусідній Кацмазів їх возить холодний шкільний автобус, до зупинки якого ще місити кілометр багнюки.  А дітлахів, дошкільнят в селі мешкає не більше 11. Місцева школа була розташована у колишньому панському маєтку, обсадженому реліктовими 30-метровими соснами. Подейкують, що ці розкішні півторастолітні дерева видно аж зі Жмеринки. Порожньо в панському маєтку, не видно школярів, лише рипають дверцята господарських споруд – комусь не ліньки було зірвати клямку і потрощити приміщення. 

- Чи не щодня патроную, обдивляюся, але вандали, п’янички встигають вперед мене, - розводить руками Юрій Васильович.

Рушаємо селом далі. Замилувавшись чи то густими садами, чи далеким переліском, запитую: що за насадження?

- Та це покинуті обійстя, які позаростали деревами та чагарниками вище стріхи, - махає рукою співрозмовник. – Не вірите? 

Вірю, але з цікавістю роздивляюся, як крізь хащі верболозу з два людських зрости, який лишив вузьку стежину, проглядають завалені тини та самотні будинки. Такими «джунглями» проходимо в центр села. Старовинна дерев’яна церква, пам’ятник загиблим воїнам, зачинений магазин, зачинений клуб. Осередок культури зустрів вибитими шибками та  зламаними дверима… 

Велика рідкість – людина на вулиці. Тому зраділи, коли зустріли молоду жінку з дитиною.

25-річна Вікторія, яка гуляла з чотирирічною донечкою, розповіла, що в селі серед усіх однокласників лишилась одна. Допомагає батькам вести підсобне господарство, виховує дитину, поки чоловік на заробітках у Литві. Незабаром родина планує об’єднатися, залишивши рідні береги. Адже дівчинці елементарно нема з ким гратися – щоб побавитись з дітками і погойдатись на гойдалках, треба їхати до Жмеринки. І найближчий садочок теж там.

Окрема катастрофа в селі з медициною. Тут не амбулаторія, не медпункт і не ФАП – його давно скоротили. Увага, тут: медичний пункт тимчасового базування! Тричі на тиждень на півдня опікуватися хворими приїжджає медсестра Людмила Миколайчук. Вона бігає по викликах, збиває людям тиск і робить уколи. Комусь вислуховує легені. Як бачить, що справа серйозна – усіх відправляє до сімейного лікаря, адже не має права ні ставити діагнозів, ні лікувати. А лікувати нема чим – нема тут ні таблеток, ні засобів для невідкладної допомоги. Кажуть, незабаром виділять... Відноситься заклад до Жмеринського ЦПМСД. Селяни уклали угоди з двома сімейними лікарями: один у Носківцях за 16 км, інший – у Жмеринці. Жоден з них в село не приїжджає, приймають тільки на місцях. Дорога до Жмеринки – 30 гривень в один бік. Звісно, в разі потреби вирушають… 

Пошта сюди приїздить двічі на тиждень, хутко розносять пенсію, листи-газети. Листоноші працюють на якісь убогі чвертьставки.

Не вірять люди й у перспективи створення ОТГ. Куди їх тільки вже не «ліпили» у перспективному плані – і до Жмеринки, і до Шаргорода, тепер ніби до Станіславчика. І ніби фінансово це вигідно, але прямого сполучення з цим селом нема. А в об’їзд – 50 км. Наближення?

Хтозна, може, це просто сіра віха, а подальше життя виверне на кращу дорогу. Можливо, ціною цього стане розчинення в інших народах, в еміграції, у нових поселенцях? А яких людей це непримітне село подарувало світу! Найбільше лучани пишаються місцевим Данком - Володимиром Карпенчуком, який у роки Другої світової ціною свого життя порятував десятки інших – підпаливши себе, кинувся на ворожий танк. Не так давно в село телефонувала професор музики з Парижа, Луїза Соріна. Вона мешкає точнісінько навпроти Лувра. Жінка впорядковувала генеалогію і дізналася, з якого села походить її мама, в дівоцтві Брана Дахман. Є тут перекази і легенди, чимало з них пов’язані з колишньою пані Ольшевською. Кілька років тому приїздили її багатющі нащадки з Польщі, розпитували, роздивлялись колишні володіння прабабусі. Подейкують, що шукали горщик із золотом, який пані замурували в стіну одного підсобного приміщення. Дуже по карті звірялися. Але старожили кажуть, що нема вже того скарбу…

Але це зовсім інша історія. І їх чимало – павутинки минулого вперто чіпляються за сучасність, натякаючи, що переплетіння доль, доріг, історії народів триває…

Щоб не закінчувати на мінорі, наостанок залишили оптимістичний факт: за два роки тут спромоглися прокласти 6 км водогону і підключили усіх охочих. 

Жмеринський район

 
Автор: Юлія РАЗАНОВА
Розповісти друзям: