19 Лютого | 2020 | 13:24

Де народився, там і згодився

 

Олександр Видавський родом з села Яришівка Вінницького району. Народився чоловік у багатодітній родині, де, окрім нього, підростало ще четверо хлопців. Мати сама опікувалася дітьми. Велика сім’я Видавських була незаможною, мешкала в тісній сільській мазанці, але, незважаючи на це, брати росли однією дружньою та працьовитою командою. Коли ж їхні життєві шляхи розійшлися, то хлопці заприсяглися не втрачати зв’язку і за першого поклику допомагати один одному (втім, не всі з братів дожили до цих днів).

На дванадцять років Олександр залишив Яришівку. Вчився, працював, набирався досвіду, а коли в чергове навідався до села, то вирішив, що досить шукати деінде щастя, пора осісти і повертати із забуття історію рідного села. Тож Олександр, який добре знається на ландшафтному дизайні, заручившись підтримкою старости Яришівської сільської ради Ніни Веніамінівни, вирішив зайнятися благоустроєм рідного населеного пункту.

- У селі є освітлення, газопостачання, освітні заклади, медицина, - розповідає сільський голова. – Не вистачає лише благоустрою. До клумб, зелених насаджень та загального облагородження територій руки в нас все ніяк не доходили. Коли ж Олександр запропонував мені ідею відродження нашого парку слави, створення музею витворів народних митців та приведення до ладу клумб біля адмінбудівель – одразу відгукнулася. Почали з того, що поїхали до Калинівського розплідника декоративних рослин та дерев, де взяли  в борг декілька багаторічних рослин (самшит, шаровидну тую, ялівець). До висадження декоративної клумби долучилися місцеві вчителі та працівники сільської ради.

Біля Яришівського пам’ятника воїнам, загиблим у Другій світовій війні, наводили капітальний порядок ще в середині 80-х років минулого століття. Саме тоді на алеї висадили дерева з іменними табличками та ініціалами військових на них. Пройшли роки, і парк слави, м’яко кажучи, занепав. Нині ж Олександр має намір вдихнути в зруйновану алею друге дихання, обсадити її зеленою огорожею, облаштувати паркову зону з лавками, посадити квіти та встановити арку на  центральному вході.

Не менш цікавою є місцина поблизу сільського парку слави. Колись, в 30-х роках минулого століття, там була церква. Згодом її розібрали, а священника вигнали. Приміщення храму пустувало недовго: його віддали під школу.

- Ми знайшли архівне фото з церквою в її первозданному вигляді й захотіли увічнити пам’ять тих літ на великих стендах з описом та світлинами самого храму, школи та старого ясена, якому, за свідченнями біологів, вже 170 років, - розповідає Олександр. – Зі старої водокачки, яка знаходиться в долині, плануємо зробити музей. Я давно колекціоную глиняний посуд, вишиті рушники та сорочки. На жаль, місця для експозиції вдома не залишилося. А через те, що це була приватна колекція, побачити її могли лише мої знайомі та рідні. Маю надію, що відновлене приміщення водокачки та трансформація його у виставкову залу притягуватиме до нашої громади людей, які полюбляють етнокультуру та є шанувальниками народної творчості. Якщо вдасться зробити все, що напланували, то згодом зможемо «розвернутися» до організації місцевих ярмарків та залучити на свою територію організаторів, які спеціалізуються на проведенні обласних та всеукраїнських фестивалів.

Окрім ландшафтного дизайну та колекціонування старовинних речей, Олександр Видавський захоплюється дослідженням історії рідного краю. Був час, коли наш герой працював на Сабарові, де познайомився зі стареньким дідусем, який назвався правнуком сім’ї Гедройц, шляхтичів німецького походження, які колись володіли маєтком у селищі. Випадковий співрозмовник розповів Олександру, нібито має всю інформацію про Сабарів, ексклюзивні фото, датовані кінцем XIX століття, та купу документів, які підтверджують, що його родина збиралася будувати на цій місцевості базу відпочинку, але революційні хвилювання завадили здійсненню їхніх планів.

- Історія Сабарова сягає сивої давнини. 6 тис. років тому тут проживали трипільці, які залишили по собі багато археологічних пам’яток культури. На жаль, усі знахідки з давніх трипільських поселень під час Другої світової війни були втрачені. Сучасна назва мікрорайону походить від городища Сабар, яке заснували на цих землях ще у Середньовіччі. Пізніше тут побудувалися литовські князі, а згодом у їхньому маєтку проживали шляхтичі Гедройд, - розповідає про свої дослідження пан Олександр. – Привабливим туристичним місцем Сабарова є одна з найстаріших в Україні гідроелектростанцій, яка скоро перетне свій столітній рубіж. Раніше писали, нібито Сабарівську ГЕС побудували одразу після Другої світової, насправді ж, її тоді лише відремонтували. З нуля її зводили австрійці в далекому 1924 році. Цікаво, що всі привезені генератори були дуже високої якості, адже до того, як приїхати «на роботу» в Сабарів, їх довгий час експлуатували за кордоном. І зносу їм немає й по сьогоднішній день.

Мальовничі пейзажі Сабарова надихали багатьох відомих митців на генерування нової творчості. Саме тут знаходиться відомий «камінь Коцюбинського», поблизу якого колись любив гуляти видатний письменник. Ці місця неабияк надихали автора на написання його літературних шедеврів. І зараз на камені можна прочитати викарбувані цитати з найвідоміших робіт літератора.

Ще багато реальних оповідок про історичне минуле є в екскурсійній валізі Олександра Видавського. Він не займається самоосвітою задля власного задоволення, а щедро ділиться своїми знаннями з вихованцями обласної станції юних натуралістів. Двічі безкоштовно проводив екскурсійні прогулянки сабарівськими просторами, де спільно з дітьми досліджує лісові масиви та скельні печери, проходить шляхами активних бойових дій, що велися тут під час війни, вишуковує рідкісні рослини тощо. З походів юні натуралісти повертаються втомленими, але досвідченими і щасливими мандрівниками з фотоапаратами, повними яскравих світлин, та авантюрними спогадами на все життя.

Автор: Вікторія Мельник
Розповісти друзям: