19 Лютого | 2020 | 13:49

«70 років тому я закінчив Немирівський технікум»

Нещодавно до нашої редакції зайшов Тарас Максимович Маніленко - досить бадьорий чоловік поважного віку, цікавий оповідач. Розповів, зокрема, що в 1950 році він був серед перших випускників Немирівського будівельного технікуму.

На питання, скільки ж йому років, Тарас Максимович лукаво примружився: «А скільки б ви дали?». Ми припустили, що не більше 80-ти. «Ні, мені вже 92-й рік», - здивував відповіддю наш гість і багаторічний читач.

- Сімдесят років тому я закінчив Немирівський будівельний технікум, тоді це був технікум сільського та колгоспного будівництва. Перший набір на навчання був у 1946 році, а через 4 роки нас випускали - в січні 1950-го, - розповідає Тарас Максимович. - І от я недавно був у Немирові й зайшов до них. Цікаво ж - через 70 років! Мене зразу обступили, розпитують… Усе там по-новому, звичайно. Приміщення нове, двоповерхове, збудоване пізніше моїми однокурсниками (Тимофієм Логошею, ще кількома), які там працювали. А ми вчилися фактично на руїнах…

Згадує Тарас Маніленко тодішнього директора Івана Захаровича Сороченка. Саме голод був, а він знаходив для студентів то по пів кілограма хліба, то продукти «варити якусь баланду», то діжку квашених помідорів, то пшоно…

- Нас же треба було не тільки вчити, а й годувати. Перед тим я вже думав, що мені «на вихід», бо вдома у нас нічого не було - хоч шаром покачай. А в технікум прийшов, то там не тільки дали спеціальність, а й врятували від голоду… Одного разу мама за 9 кілометрів принесла з дому (з Чукова, тоді Брацлавського району) горщик борщу тепленького, ганчірочками його обтулила. Ішла в одному німецькому валянкові, а в другому черевикові тульчинському порваному. То вона, бідна, міняла - коли змерзала в ту ногу, що в черевикові, то перезувала її у валянок... І добре, думаю, що принесла борщу, і соромно - затуляю маму від дівчат, щоб не бачили, в чому вона прийшла…

Дипломною роботою юного техніка-технолога Маніленка був проект печі для безперервного випалювання цегли в селі Криківці Немирівського району. Отримавши диплом, поїхав у Жмеринський райвиконком, де його призначили техніком у відділ сільського і колгоспного будівництва. За кілька місяців став інженером. В армії служив у Львові, там же паралельно вступив до Московського будівельного інституту (в місті був навчально-консультаційний пункт того вузу).

І саме цьому чоловікові село Жуківці Жмеринського району завдячує тим, що отримало у свій час нову школу.

- Коли я прийшов у село, там було 360 учнів, а школи нормальної не було - був панський будинок, такий, що розминутися в коридорі неможливо. У дві зміни вчилися. І я задався ціллю побудувати нову школу. Але нове приміщення не можна було будувати, дозволили тільки добудову. То колгосп дав колишній склад, якраз хороше місце. І мені довелося пройти санінспекцію, пожежну інспекцію, всі дозволи оформлювати. Сам зробив проект цієї перебудови, а фактично школа заново будувалася. Я тоді був заввідділом сільського і колгоспного будівництва району, через мене проходили всі будматеріали. А тоді було дуже важко з матеріалами. Тому я направляв їх нібито для колгоспу, а колгосп передавав на школу. Збудували ми її в 1956 році…

А пізніше, каже, з будівельника перекваліфікувався на вчителя, бо дружина Ганна Максимівна - вчителька. Закінчив ще й Черкаський педінститут, приїхав у Жуківці вже вчителем хімії та біології. Там і працював до виходу на пенсію. Відмінник народної освіти, має низку нагород, але з посмішкою розказує, що не всі вони збереглися, бо якось маленька правнучка взяла погратися. Пояснила: «Це я, дідусю, нагороджувала хлопчиків, які мене захищали».

- Із дружиною ми однолітки. Познайомились, коли я ще вчився в технікумі. На практику нас повезли на Вендичанський цегельний завод. То я там практикувався і напрактикувався. Вона з Могилів-Подільського району, мама її в дитсадку працювала, а вона закінчила Чернівецький педагогічний технікум, приїжджала до мами. І я так придивився - вийшло, що доля. Одружилися в 19 років. І на сьогодні ми вже 72 роки разом прожили. Тримались одне одного, не зраджували ніколи…

Показав наш гість і фотографії зі святкування 70-річчя подружнього життя. На цей раз, у 2018-му, вже зробили справжнє весілля, бо в 19 років такої змоги не було. Запросили хор «Надвечіря»зі Жмеринки, ставали з бабусею на рушник, а потім на нього ставили онуків з їхніми дружинами, повязували їх рушниками, бажали такого ж довгого та вірного подружнього життя…

- Троє онуків у мене, четвертий загинув в автокатастрофі. Правнуків не дуже багато, але зараз і праправнук у Франції народився, ще я його не бачив... А з Немирівського будівельного технікуму написали, що в цьому році буде зустріч випускників у другу суботу червня. Запросили, то я готуюся. Ось передам їм фото першого випуску з викладачами. А ще я пишу гуморески, видав кілька книжечок. То для теперішніх студентів написав вірш «Кавуни» - про наше студентське життя…

Гуртожиток НТБ, голодні студенти

Думу думають про те, як втекти від смерті.

За містечком на горі, на полі колгоспнім

Розляглися кавуни великі й солодкі…

У цій віршованій розповіді поєднано сміх і смуток: бажаючи втамувати голод хоча б кавунами, студенти попливли через ставок до баштана, а поки робили там свій «злочин», сторож позбирав їхній одяг. Довелося вертатись голяка, а директор мусив «визволяти» одяг своїх вихованців…

- Моїх товаришів по навчанню майже нікого вже нема. Принаймні, я нікого не можу знайти, - зітхає Тарас Максимович. - Мало надії знайти однокурсників. До того ж, я був там наймолодший на курсі.

Автор: Юрій Сегеда
Розповісти друзям: