26 Лютого | 2020 | 14:43

У відблисках минулої слави зі сподіванням на день завтрашній

Як у великому історичному дзеркалі відбилась доля села Тростянець на Тиврівщині, яке своїм заснуванням сягає далекого 15 століття. Все, як скрізь по Україні: право жити і господарювати на своїй землі хлібороби відстоювали у кровопролитних війнах, зупиняючи і скидаючи загарбницькі орди на цих просторах.

Назва населеного пункту – Тростянець Тиврівського району

Кількість населення – 1300 чоловік

Площа – 65 га

Рік заснування – 1430 р.

Відстань до Вінниці – 18 км, до Тиврова – 15 км.

Інфраструктура: загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, дитячий садочок, амбулаторія сімейної медицини, поштове відділення, будинок культури, бібліотека.

За свідченням істориків, перші поселення (а в селі відбувались серйозні археологічні розкопки) сягають часів трипільської культури. Про це залишились матеріальні артефакти раннього та середнього трипілля (4-3 тис. до н.е.). В іншому урочищі знайшли знахідки ранньослов’янської епохи та періоду Київської Руси. Пізніші нащадки були змушені неодноразово відбиватись від орд половців та інших степчаків, село вигорало, а люд змушений був перебиватися в тимчасових помешканнях, побудованих з тростини. Звідти, подейкують, і пішла назва.

Литовське князівство, польська шляхта, часи козаччини, російська знать – різного бачило українське село на своєму віку. Зі швидкістю калейдоскопа змінювались власники доби польського володарювання – налічується не менше 26 прізвищ. А за часів визвольної війни під орудою Богдана Хмельницького Данило Нечай сформував Брацлавський полк. Тростянецький курінь входив до Вороновицької сотні. Один із магнатів Четвертинський програв село в карти графу Грохольському, той продав Тростянець графу Гейдену – людині, що багато зробила для тодішнього розвитку земель, більшість яких входить тепер до Тиврівського району. Запам’ятався людям і останній поміщик - Ярошинський. При ньому почався розвиток цукроваріння – сировину переробляли на Степанівському цукрозаводі. Власне, відтоді про Тростянець можна навіть було сказати, що це і не зовсім село – швидше, містечко з розвиненою інфраструктурою. 

Буревій жовтневого перевороту, жахи колективізації, репресій та Голодомору мешканці Тростянця відчули сповна. Аби приборкати козацький дух і незалежність метикуватих газд, більшовикам довелось постаратися. Від штучно створеного голоду в тридцяті роки загинуло 300 людей, про що нагадує тепер хрест у центрі села. Не щадили ні селян, ні інтелігенцію: тут є історія свого «розстріляного відродження». Це коли після літніх канікул 37-38 навчального року з усього вчительського колективу до роботи повернувся лише один піонервожатий. Дивом вдалося вистояти перед бездушною машиною репресивного молоха уродженцю села, талановитому поету Кесарю Андрійчуку. 

Наступним випробуванням стали роки Другої світової. Ціною власного життя визволяли рідну землю та й простори всієї Європи від фашистської навали тростянчани. Страшні, запеклі бої точились і довкола цієї маленької крапки на карті. Земля стогнала і просоталась кров’ю – в Латанцях (у 1958 р. два села об’єднали), досі вклоняються пам’яті загиблих біля братської могили. Усі події далекого та не дуже минулого впорядковані і систематизовані в двох музеях. Один працює при місцевій школі, інший розташований у клубі.

Знову мир і знову радість від можливості просто жити і працювати. У другій половині ХХ століття найвищої точки розвитку село сягнуло в 70-80 роки, коли місцевий колгосп очолював Герой Соціалістичної Праці Віктор Беліченко. Величезний тваринницький комплекс, тракторний стан, гараж, навіть готель та профілакторій були побудовані тоді коштом колгоспу. Це на додачу до добудови до школи, дитячого садочка, контори. Великі врожаї, успіхи у тваринництві дозволяли розвивати й інфраструктуру села, скрізь асфальтували дороги. За трудові звитяги чимало з тростянчан отримали тоді високі нагороди. Та й кількість населення саме тоді досягнула максимуму – понад 3 тисячі чоловік. А далі? А далі ви знаєте долю українського села в період нескінченної нашої кризи, реформування, а часом і перманентного хаосу. 

Втім, на тлі інших сіл Тростянець спромігся вберегти гідне лице та зберегти умови для людського життя. Адже тут працюють школа, дитячий садочок та повноцінна амбулаторія сімейної медицини. Й навіть лікар сімейний приймає – Дмитро Григорович Туз. Те, що тростянчанам пощастило – вони знають. Тому що в навколишніх 5 селах, що обслуговуються амбулаторією (Марківка, Федорівка, Шендерів, Потуш, Кальнишівка), колишні ФАПи стоять пусткою – без фельдшерів та медсестер. Сімейний лікар разом з медсестрою виїжджають туди раз на кілька тижнів, коли закінчать прийом у Тростянці. Коли ми навідались в амбулаторію, прийом вела медична сестра Наталя Заверуха – лікар був у відпустці.

- З Дмитром Григоровичем уклали угоди 160 чоловік. Звісно, є в районі і більші цифри, але в реформу не врахували «розкиданість» сіл. Добре, що є машина та водій – можемо обслуговувати виклики, за графіком їздити на прийом в сусідні села. Але одного лікаря на всі ці населені пункти мало. Хоча б зо два! Адже телефон у Дмитра Григоровича не замовкає ні вдень, ні вночі – люди слабують, просять поради та консультації. Поки що він «тримається», але людські ресурси обмежені… Неправильним вважаю і те, що поскорочували фельдшерів на ФАПах. Хоча б один медичний працівник має бути в селі стаціонарно. Та й пів ставки для санітарки, що маємо нині, – недостатньо, у нас порівняно велике приміщення, - розповіла нам Наталя Миколаївна, уродженка цього села, яка працює в амбулаторії 12 років.

Раніше в цьому приміщенні (рештки панського маєтку!) була досить пристойна лікарня-амбулаторія, з відділенням фізіотерапії, лабораторією, а колись і навіть пологовим! Але дякують Богові, що не скоротили «до ручки». Є навіть маленький аптечний кіоск. Мають можливість люди і «прокапатись» у палаті денного стаціонару. Серце, тиск, діабет – лідирують у літніх людей, застудні захворювання тримають першість серед дітей. Прикро, але останніх народжується все менше. За минулий рік на весь цей «кущ» народилось 11, а відійшло у вічність – більше 40 людей… В дусі загальноукраїнської демографічної кризи на повну силу відбувається іще одна: в пошуках роботи люди їдуть світ за очі. Звісно, в першу чергу це стосується молоді, а також чоловіків працездатного віку з високими робочими кваліфікаціями.

- Село в нас чудове – аби робота була. Приміром, я працюю лише на пів ставки санітаркою. Хіба б відмовилась працювати повноцінно? Адже роботи і клопотів тут вистачає. Хто на Вінницю тікає, хто ще далі. А зарплати, які пропонують місцеві власники сільгосппідприємств, – замалі, родину на них не прогодуєш, - ділиться думками Тетяна Голобородько. 

До розмови приєднується вчитель-мовник Зінаїда Федорівна, яка саме навідалась в амбулаторію.

- Хочу додати, яка в нас чудова школа – в ній пропрацювала 37 років і лише торік вийшла на пенсію. Зараз навчається 140 діток, деякі з довколишніх сіл. Хоча пригадую часи, коли дітвори було в межах 4 сотень! Високі результати ЗНО, призові місця на олімпіадах, конкурсах – пряме підтвердження високого рівня знань. А скільки педагогів повернулось в рідні стіни після інституту – значить, є тут наснага, є прогрес. Та й спортсмени сильні: недавно дівчача збірна посіла перше місце у змаганнях з футболу в Україні. Хочу додати ще цікавий нюанс. Моя бабця, батькова матуся, була привезена паном наймичкою з Томашпільського району. В цьому маєтку і працювала, згодом побралася з місцевим хлопцем, народився мій татусь. То він згадував, як мати брала його на роботу, а добра пані пригощала смаколиками… Тепер ось тут лікуюсь час від часу, - повідала нам поважна вчителька.

Відтік населення в пошуках роботи набуває катастрофічного масштабу. Це підтверджує у розмові і сільський голова Оксана Жук.

- Зовсім безперспективним і безнадійним у цьому плані Тростянець не виглядає. Маємо велику площу орних земель, два потужних агроформування орендує паї і справно все виплачує. Окрім звичайних польових робіт, вони розгорнули велике фруктосховище, зерносушарку, садовий масив, працює тваринницький комплекс. І водночас на ці роботи завозять ще й людей із навколишніх сіл – кваліфіковані тростянчани в пошуках добрих зарплат давно залишили село. Чимало з моїх односельців пішли іншим шляхом – стали одноосібниками, обробляють і свій пай, ще й орендують в сусідів. Тримають люди і корів, хто на власні потреби, хто на заготівлю молока - маємо череду не менше 100 голів. Хоча не так давно було 200 – але у нас вилучили частину пасовища. Звісно, переважна більшість годується присадибним господарством – невеликі статки, особливо пенсіонерські, переважно йдуть на ліки та енергоносії. Субсидії стали мізерні, - розмірковує Оксана Жук, яка головує в селі з 2015 року. 

Подією, великим досягненням останніх років стало прокладання водогону - всього 30 км, освітлення 40% вулиць. Автобусне сполучення з Вінницею, сусідньою Вороновицею тут чудове. А от з рідним райцентром - Тивровом - вже років з 10 як відсутнє! Абсурд, скажете? Як же людям діставатися владних установ, лікарні, газконтори тощо? А на перекладних, з пересадками, бо рейс Тиврів-Тростянець нерентабельний. Такий аргумент наводять усі ці роки в райцентрі.

Можливо, це стало ще одним аргументом, чому село не захотіло до складу Тиврівської ОТГ. До слова, куди Тростянець тільки не «приписували» раніше. Спочатку до Вороновицького району, після його ліквідації - до Немирівського, а за рік вже й до Тиврівського. Втім, не захотіли тростянчани увійти і до складу благополучної, історично та територіально близької Вороновицької ОТГ. А вирішили об’єднатися за принципом «рівний з рівним» і подали документи на приєднання до Сокиринецької ОТГ. За це проголосували всі, окрім одного, депутати на останній сесії сільради.

- Знаю, що частина селян, не менше 20%, тяжіє до приєднання саме до Вороновиці. З повагою ставлюся до їхньої думки, але не можу проігнорувати результат голосування на сесії. Ми нічого не маємо і проти Вороновиці, але вона може нас «поглинути» - що означатиме один наш представницький голос проти їхньої більшості? Чи швидко до нас дійдуть кошти, зглянуться на наші проблеми, якщо до складу Вороновицької ОТГ увійшли бідовіші села, з силою-силенною негараздів, які негайно слід розв’язати? А з Сокиринцями ми на рівних – і за населенням, і за статками, хочемо розвивати аграрну галузь. Якщо зробимо 3 км твердого покриття, щоб було пряме сполучення між селами, шлях до Вінниці скоротиться до 12 км замість існуючих 18. Якщо об’єднаємось, у нас не закриють ні школу, ні садок, ні амбулаторію. Сподіваюся, що зможемо залучити нових інвесторів, і люди повертатимуться жити і працювати в рідне село... Це моя мрія, це біль, але сподіваюсь, що не утопія. Адже сльози навертаються бачити, як порожніють хати, як завмирає життя на обійстях. Не хочеться такого майбутнього для рідного Тростянця! – з щирістю зізналась Оксана Олексіївна. 

Автор: Юлія РАЗАНОВА
Розповісти друзям: