26 Лютого | 2020 | 14:50

«Порізали» завод – занепало село

Назва населеного пункту: Тростянець Ямпільського району.

Рік заснування: початок XVIII століття.

Площа: 3,91кмІ.

Населення: Тростянець - 1078 осіб (по сільській раді - 1836).

Інфраструктура: адмінбудівля сільської ради, дитячий садочок, клуб, магазин.

Відстань до обласного центру: 130 км

Історія Тростянецької громади нерозривно пов’язана з будівництвом по сусідству Гонорівського цукрового заводу. Зводити завод розпочали ще у 1873 році, а поруч з ним розросталося й робітниче поселення. Тоді цими землями володів поміщик Горохівський, який проживав у Бушанському маєтку. Після смерті поміщика його дружина продала завод іноземцям, що приїхали на подільську землю аж із Франції та Німеччини. Новим власником заводу тоді став німець Карл Брендель. За його господарювання підприємство обслуговувало 370 найманців, які за рік виробляли понад 400 тис. пудів цукру. Ні залізниці, ні хорошої дороги до заводу не було, цукор транспортували у Вапнярку кіньми. Лише тростянчани за один раз відвозили із заводу стільки цукру на підводах, об’єму якого вистачило б на три вантажні вагони.

В архівах зберігся протокол загальних зборів власників акцій товариства Гонорівського цукрового заводу від 1894 року, в якому значиться, що його акціями володіли 17 чоловік, і майже всі вони були іноземцями. Задля розподілення прибутку акціонери щорічно з’їжджалися до Києва, а збори проводили у фешенебельному готелі «Савой».

«Чорноробочі» заводу тоді жили в напівземлянках, на нарах в тісноті й антисанітарії. Перед Першою світовою війною цукровим бізнесом керував Брендель-молодший (син) але за вимогою незадоволених умовами праці робітників та нової влади, німець змушений був залишити Гонорівку. Після вигнання багатія робітники організували касу взаємодопомоги та зібрались на мітинг, де пред’явили адміністрації заводу вимоги про збільшення заробітної плати і скорочення робочого дня. Кинуте напризволяще керівництво спочатку відмовилось виконати вимоги людей, але згодом все ж пішло їм на поступки.

У 1917 році працівники організували Робітничу раду і прибрали завод до своїх рук. Ще за кілька років його націоналізували та включили до вінницького цукротресту. В роки перших п’ятирічок підприємство поповнювалося новими машинами та устаткуванням, а сировиною його забезпечували колгоспи району. В роки окупації завод зупинили, а після звільнення Гонорівки від фашистів провели капітальну реконструкцію. На початку 60-х років за три доби тут вироблялось стільки цукру, скільки отримували за весь 1917 рік.

Тоді завод виглядав красивим і величним, його цехи були світлі, чисті і просторі. Поруч «виросли» два нових електрифікованих робітничих поселення з водопостачанням та каналізаційною системою. Працював радіовузол на 900 точок, майже в кожній квартирі були телевізори та пральні машини. Робітників обслуговувала лікарня на 30 ліжок, в якій працювало 3 лікарі та 20 медпрацівників. Був також сільський будинок культури з кіноустановкою, бібліотекою та активною гуртковою діяльністю. В дитячому садку виховувалася понад сотня дітей, а в новенькій загальноосвітній школі навчалось 370 учнів. В селі також працювали два магазини, їдальня, буфет, двоповерхова баня і навіть спортивний стадіон. Тоді на території Тростянецької сільської ради були розташовані два колгоспи, і проживало майже 5 тисяч населення.

Наприкінці 90-х Гонорівський завод почав «чахнути»: періодично зупиняв свою роботу в очікуванні то мазуту, то сировини. А через погіршення погодних умов завод взагалі не змогли запустити - устаткування замерзло. У 2000 році у місцевих з’явилася надія на відродження підприємства. Завод продали столичній фірмі та відремонтували. Ще на протязі двох років намагалися налагодити безперервну роботу, але через брак ресурсів цього зробити так і не вдалося. Далі події розгорталися ще гірше. Виявилось, що власник заборгував банку велику суму коштів, а цукрозавод став заставою і мусив покрити всі збитки горе-бізнесменів. Підприємство пустили з молотка. У 2003 новий власник почав «різати» неперспективний завод, майно розпродувати та вивозити весь метал. Людям же заборгували заробітну плату, яку не виплатили й досі.

Нині від цукрового заводу залишились самі руїни – страшний післявоєнний пейзаж. Тростянчани, які «жили» з підприємства, залишились покинутими і безпорадними без можливості щось змінити чи бодай якось вплинути на ситуацію. Старші люди сяк-так призвичаїлися, а молодь змушена була виїздити із села в пошуках кращої долі. Періодично до сіл приїздять ймовірні орендарі спустошеного заводу, але походять, подивляться і повертаються назад «подумати», і більше до села ні ногою.

Наші дні. У підпорядкуванні Тростянецької сільської ради знаходяться: Вітрівка, Лаврівка, Репляшинці та Гонорівка. Майже 15 років тут головує Федір Маркітан. Він корінний тростянчанин, який народився, виріс і вивчився в місцевій школі. Довгий час чоловік працював бурильником на крайній півночі, а коли повернувся додому, то зголосився взяти на себе відповідальність за громаду. Люди довірилися йому і не прогадали. За його каденцію повністю освітили населені пункти, майже всі вуличні ліхтарі перевели на енергозберігання.

Газопровід у селах відсутній (як і в усьому Ямпільському районі), і з водою також щороку наростає проблема. Криниці висихають, а нові свердловини, які бурять в пошуках води аж до 40 м, не дають потрібного результату. Медичну ланку в громаді обслуговує два сімейних лікарі. Поміж тим у Гонорівці є амбулаторія, де пацієнтам можуть зробити кардіограму, провести лабораторні дослідження тощо. Аби отримати консультацію профільних лікарів, хворі мають самотужки подолати 16 км до Ямпільської опорної лікарні. Транспортне сполучення з Вінницею щоденне, з районом – тричі на тиждень.

У Тростянці є дитячий садок, в якому опікуються 24 малюками, сільська рада. Школа «дев’ятирічка» знаходиться в Гонорівці, де навчаються понад 100 учнів. Хто з дітей хоче продовжувати навчання, то може скористатися шкільним автобусом, який доставить їх до Дзигівської опорної школи. Голова Тростянецької громади запевняє, що транспорт для перевезення дітей комфортний, але добиратися до школи важко через незадовільний стан доріг.

Бюджет сільської ради на сьогодні складає 1 млн 600 тис. грн, який здебільшого формується з земельного податку. Керівництво ПОП «Рідний край», яке орендує місцеві землі, завжди відгукується на прохання голови допомогти в покращенні благоустрою населених пунктів. Працевлаштування а селі обмежене, тож аби заробити копійчину, люди мігрують за кордон.

Сільські та районні дороги «вбиті» - яма на ямі. І найперше, що проситиме Федір Маркітан, коли відбудеться об’єднання з Ямполем в одну ОТГ, - покращення дорожньої інфраструктури на місцях, адже від цього страждають як діти (підвіз до школи), так і люди похилого віку (поїздки до Пенсійного фонду чи лікарні).

У Тростянці активно пишуть проєкти для соціально-культурного відродження місцевої громади. Декілька років тому в селі виграли конкурс на відновлення джерела. Завдяки отриманим коштам вимурували паркан, зробили експозицію-бочку, з якої й витікає вода, поставили лавки та облагородили прилеглу територію.

Вже двічі подавали проєкти з реконструкції меморіалу загиблим воїнам у Другій світовій, але поки не отримали для цих цілей фінансової підтримки від влади. Щодо культури, то Тростянецька громада має свій жіночий співочий колектив «Калинонька», який є «родзинкою» кожного сільського свята.

- У мене серце болить за наш Тростянець, стільки всього хочеться зробити, але ж де взяти гроші, - каже Федір Якович. – На території сільської ради немає ні заправок, ні культурно-історичної спадщини, як от в Буші, ні потужного бізнесу, який би сплачував податки до місцевого бюджету і давав нам впевненість у завтрашньому дні. До того ж підтримується нездорова тенденція: люди виїздять цілими сім’ями, хати залишаються пустками. Пам’ятаю, коли в 1992 я повернувся до рідного села, то не міг придбати пристойного житла. Тоді працював завод, у місцевих була робота і стабільна зарплатня - ніхто й не думав залишати насидженого місця. Але за майже три десятиліття ситуація кардинально змінилася. Доводиться лише сподіватися на позитивні зміни після об’єднання, на які я і мої земляки покладаємо неабиякі надії.

Автор: Вікторія МЕЛЬНИК
Розповісти друзям: