4 Березня | 2020 | 12:01

«Я «замовив» у Бога… 110 років життя»,

- зізнається Микола Щерба з Мурованокуриловецького району

Своє незвичне прохання до Всевишнього Микола Романович аргументовано підтверджує фактами. «Я, - каже, - з роду довгожителів. Мій тато відійшов за межу вічності у 93 роки, мама – у вісімдесят сім, сестра Надя має сімдесят вісім, дід Дмитро по маминій лінії топтав ряст на цьому світі сто два роки, а я купив хату в нащадків баби Степаниди Сауляк, яка дотягнула аж до ста чотирьох… На цьому обійсті у мене така благодатна аура, що й ніби років не відчуваю, все хочеться встигнути зробити…».

Цей добродушний чоловік проживає в Обухові, де місцеві жителі уже звикли до його дивацтв. Він тут особистість відома й надзвичайно потрібна громаді. Ну як, скажіть, селу обійтися без електрика і до того ж такого, що ніколи й нікому не відмовляє в послугах?

Два місяці тому Миколі Романовичу виповнилося 83 роки, а ще торік він вправно «підкорював» електроопору – десь щось перемкнуло і терміново треба було лізти на стовпа. Помічників у нього немає, та й він не при штатній посаді – просто працює з власного бажання за спасибі. І коли в кого щось не «контачить», всі спішать до дяді Колі – той у всьому розбереться…

Ніхто толком в Обухові уже й не знає, коли Микола Щерба з’явився в їхньому селі. Одне відомо – він не місцевий, а його сприймають за свого, сільського. У далекому вже 1961 році почав трудитися електриком в колективі заготзерна на залізничній станції Котюжани, а до цього встиг пройти свою школу життя.

У гості до Миколи Романовича я прийшов разом з його сусідами через город Василем Гуком та Василем Грабов’яком. Вони, власне, і підказали тему розповіді про нього.

– Народився я на хуторі Діброва, що біля Котюжан, – згадує господар хати. – Після семи класів поїхав у Станіслав, тепер це Івано-Франківськ, вчитися на електрика в ремісному училищі. І відтоді, куди б не закидала мене доля, я не змінював професії. Був і слюсарем, і зварником, і машиністом електровоза в шахті, але завжди залишався при своєму дипломі. Навіть в армії служив акумуляторником-електриком. З усього трудового стажу маю два роки «підземних робіт». Міг і довше працювати на шахті №1 Новогродівки на Донбасі, але страх переборов моє бажання заробляти «великі гроші». Я тоді отримував чотири рублі з копійками  за спуск  в забій. За місяць набігало більше сотні. На той час це було дуже круто. Писав батькам, хвалився, а вони все кликали повертатися додому, бо там, чого доброго, лякали, можна й життям поплатися. А я й сам бачив майже щотижня каліцтва, і одного разу самого ледь не привалило породою. Відбувся таким переляком, що й в шахту боявся спускатися, а роботи на поверхні не знайшлося для мене, то відпустило начальство на всі чотири сторони… Приїхав на хутір, а там злидні на злиднях, ну, думаю, пропав ти, Миколо, впхаєш шию в ярмо колгоспне і будеш до скону тягнути того воза. Та знайшовся в ту мить якийсь добрий чоловік, який нараяв податися на заготзерно, бо там, він чув, їм якраз потрібен був електрик. Рівно тридцять шість років «відслужив» я коло хліба, робота була неважка, але дуже відповідальна. Не доведи Боже, щоб з моєї вини та й пропало зерно – вважай, що тюрма на довгі роки…

Та все минулося благополучно. Микола Щерба виростив двох доньок, дочекався онуків, а потім через сорок три роки подружнього життя взяв та й офіційно розлучився з дружиною. Це був грім серед ясного неба в селі. Всім, хто настирливо цікавився причиною такого повороту долі, спокійно відповідав – «не витримав, ніхто печінку не їсть…». Для нього і зараз це закрита тема – не любить тормошити в душі минуле…

В Обухові Микола Щерба знаний як майстер на всі руки. Є у нього своя кузня, циркулярка, млинок, стругальний і заточувальний верстати, а ще – низькооборотна трифазна електрична дрель, яку часто позичають не тільки сусіди, але й працівники ремонтних майстерень довколишніх господарств. Торік купив електропилку, бо вона легша в роботі і економніша у використанні.

До недавнього часу Микола Романович сам обходив корову, табун курей-гусей, виводок кролів, а тепер з усього господарства залишився тільки пес-охоронець. Попри те, що до хати підведений центральний водогін, він викопав на обійсті ще й криницю, а у ванній кімнаті  облаштував санвузол.

– Нашого земляка глибока старість вдома не застане – він завжди серед людей, – додає голова Обухівської громади Тетяна Кретюк. – Осідлає старенького велосипеда і гайда в дорогу. Це ніби про нього той відомий дитячий віршик: – через поле, через гай ходить хлопчик Помагай… Мені здається, що він знає, які є в кожній хаті проблеми з електроживленням і не чекає, поки його покличуть, а сам туди їде.     Особливо старається для одиноких і немічних людей, бо на власному досвіді пересвідчився, як непросто самому ведеться…

Наостанок нашої розмови Василь Гук на правах далекого родича похвалив Миколу Романовича за його вміння виготовляти міцні тертки і унікальний пристрій для подрібнення хрону. «А «посадка» на коліщатка диванів, тумбочок, шаф і холодильника цілком заслуговує на оформлення побутового винаходу. Це ж як зручно пересувати меблі, коли дружина займається побілкою в хаті…».

 

 

Автор: Віктор Зеленюк
Розповісти друзям: