4 Березня | 2020 | 12:15

«Картопля по-уланівськи» прославила Вінниччину завдяки… партійній критиці. І Глафірі Василівні Дорош – сільська кухарка врятувала кар’єру обласного начальства

«Картопля по-уланівськи» сьогодні є у меню ресторанів всього світу. Її їдять в Америці, Ізраїлі, Канаді… Ніби нічого складного: порізана начетверо велика картопля, обсмажена у великій кількості олії (1 кг картоплі на 500 г олії) і полита соусом – потовчений часник, олія і сіль. І все. Але саме за цей рецепт 5 листопада 1965 року вінничанку Глафіру Василівну Дорош нагородили орденом Трудового Червоного Прапора. Мабуть, єдиний випадок у СРСР, коли такою високою нагородою відзначили не того, хто вирощував багаті врожаї картоплі, а хто її просто і смачно приготував. Слава до кулінарної майстрині з Вінниччини прийшла настільки раптово, що досі про це ходять легенди. Глафіра Василівна залишилася у своєму рідному селі Уланів, а не переїхала до Москви, куди її запрошували працювати в ресторани…

На «Минуточку» і «на коня»

Як усе було насправді, уже мало хто знає. Розповідають, що з Москви прислали журналіста газети «Известия» із партійним завданням: написати критичний матеріал про Вінницьку область. Тоді погане слово у центральній пресі було рівноцінне звільненню. Розуміло це й місцеве керівництво, адже від зустрічі столичного журналіста залежала кар’єра.

Начальство старалося: гостя зустріли так, що він навіть не пам’ятав як. Потім повезли у показовий колгосп в Уланів, неподалік від курортного Хмільника, де і пригощала газетяра Глафіра Дорош. Тепер кажуть, що це, напевно, було єдиним яскравим спогадом у журналіста…

В «Известиях» про Вінниччину вийшла лише невелика замітка про «картоплю по-уланівськи». Наскільки вона змінить життя сільської кухарки і самого Уланова, тоді ніхто не здогадувався...

Чим ще, окрім картоплі, пригощали кореспондента, Глафіра Василівна у 2007 не пам’ятала (саме тоді ми з нею зустрічались у неї вдома):

- Стільки років пройшло… Мені вже стільки, що навіть встидно казати – 86 років, стажу – 55… Ось подивіться, скільки про мене писали, бачте, як я ціную вашу роботу – всі статті зберігаю...

А про вінничанку Глафіру Василівну писали багато. До того ж у радянські часи обов’язковими були влаштування шикарних прийомів на честь високих гостей. Писали, що часто гарно обідали у Хмільнику – ресторанах чи санаторіях, а потім ще їхали «на лісову дачу» - на межі із Літинським районом в альтанці, за спеціально обнесеним парканом із хмизу, пили «на коня». Але після паломництва на «картоплю по-уланівськи» тодішній голова селища Мечислав Білоус вирішив розвантажити центр, і при в’їзді збудували кафе «Минуточка».

Зі словами вдячності згадувала Глафіра Василівна про цю людину, бо переконана, якби не його заслуга, якби до нього не приїжджали люди, зацікавлені його новаціями, то ніхто не знав би їхньої фірмової картоплі.

Коли вона востаннє її готувала, легендарна бабуся тоді не згадала, але розповіла, як було вперше:

- Це було після війни. В їдальні готувала фаршировану м’ясом картоплю, але фаршу не вистачило, то кинула в олію смажити картоплю, а потім вирішила полити часниковим соусом для пиріжків з горохом. Таку страву возили трактористам в поле, бо картопля ріжеться величенькими шматочками, які швидко не вистигали…

Возили поважних гостей до Глафіри Дорош - шеф-кухаря в уланівському кафе «Українка». Вона не запитувала: «Що будете їсти?». І цікавилася тільки: «Скільки вас?» і «Що будете пити?». Після того офіціанти приносили домашню ковбасу, буженину, свіжину, засмажену курку, коропів, фаршированих рисом із родзинками, молочних поросят, кров’янку… і обов’язково «картоплю по-уланівськи».

Як номенклатурні гості у сільському кафе пережили «сухий закон», Глафіра Василівна не розповідала, мовляв, її справа – кухня. Вона й 13 років тому не одразу наважилася сказати, що «на книжці» у неї «згоріло» 20 тисяч рублів. Згадувала, як «в Радянському Союзі їздила на виставки в Москву, в Київ», як її портрет прикрашав дошку пошани у Вінниці…

- А скільки мені писали – зі всього Союзу, просили вислати рецепт. Я не встигала всім відписувати, просила в селі надрукувати мені по 150 рецептів. У відповідь присилали відрізи тканини, сувеніри…  Та подарунків мені не треба – досить спасибі від людей.

«Картопля по-німецьки»

«Картоплю по-уланівськи» Глафіра Василівна у ресторані жодного разу не їла. Хоча й була переконана: «Всяк готує, як знає». Уланівська кухарка придумала чимало рецептів, їх свого часу публікували у журналах, календарях…

Про таке вона не мріяла у 14 років, коли пішла на роботу в колгосп. У 37-му році заарештували батька – «ворога народу». Потім була війна. Глафіру вивезли у Німеччину – працювати на військовому заводі…

- У моєї мами померло з голоду п’ятеро дітей. Вона попросила сусіда, який мав роботу в Уланові, знайти і для мене там роботу. Так я переїхала із Рибчинців в сусідній Уланів. Там працювала у чайній, звідти мене відправили на кухарські курси в Київ… Пам’ятаю, як обід коштував 12 копійок, і було все – 4-5 перших страв, стільки ж других, бо мали підсобне господарство – свої свині, кури, гуси… А з картоплі скільки готували страв…

На все життя залишився у пам’яті Глафіри Василівни один рецепт приготування – «картопля по-німецьки». Вона розповідала про нього в інтерв’ю одній газеті:

- Серед німкень було багато милосердних. Вони покрадьки носили нам бараболю. Контроль на військовому заводі був пильним настільки, що нас при вході роздягали догола – нічого з собою не пронесеш. То німкені віддавали картоплю французам, до яких варта ставилася лояльно, і вони могли пронести. А потім цю картоплю на мотузках опускали на перший поверх. Кожна з нас мала при собі якусь ганчірку на дротику чи ниточці, зав’язували картоплину, опускали її в котел з киплячою водою, перш ніж у неї завантажували наш одяг для виварювання. Це була «картопля по-німецьки», яка врятувала мені здоров’я.

В останні роки життя тішили Глафіру Василівну зовсім не ордени, а її правнуки.

- У мене зять – педагог, але любить сам готувати. І поїсти теж.

- А ви самі, що любите?

 

- Картоплю в мундирах!

Автор: Оксана Пустовіт
Розповісти друзям: