Новини

У даному розділі знаходиться 516 матеріал(ів)
51.
26/02/18
Настоятеля хмільницької церкви Покрови Святої Богородиці, протоієрея Володимира Леванчука знають не тільки як чуйного, турботливого пастиря. Не менше він відомий своїм благоговійним ставлення до краєзнавства та історії. Багато років хмільницький батюшка записує спогади старожилів, збирає легенди й бувальщини, знає походження назв усіх населених пунктів району… А ще любить та вміє писати.
52.
26/02/18
…Тетяна нахилилася над тілом, що здавалося бездиханним. Чоловік лежав горілиць, розвинувши руки. Його обличчя, залите світлом ліхтаря, нагадувало маску. Повагавшись, Тетяна нахилилася ще нижче: він хоч живий? І що їй тепер з ним робити?..
53.
13/02/18
54.
13/02/18
Таке рішення ухвалила комісія з перейменування вулиць, площ, провулків та інших назв. Згідно з її рішенням сквер у центрі міста отримає ім’я Героя України Степана Бандери, а опісля, коли сквер реконструюють, тут встановлять і його погруддя.
56.
13/02/18
Нові біометричні документи стрімко увірвалися в життя українців. Дедалі більше мешканців області замість старих, паперових посвідчень особи прагнуть отримати біометричні паспорти нового зразка. Причому як для виїзду за кордон, так і для внутрішнього використання у вигляді ID–карток.
57.
07/02/18
стверджує засновниця та тренер однієї з найсильніших вінницьких шкіл із художньої гімнастики Дар’я Чернякевич.
58.
07/02/18
Програміст та фахівець із радіоелектроніки з Луганська Андрій Єрмаков одного дня зрозумів, що абсолютно нічого не знає про історію та культуру української автентичної вишивки. Цей факт дуже засмутив чоловіка та змусив дослідити стоси спеціальної літератури, досконало розібратися у глибокій темі народних звичаїв та побуту, тим самим заповнивши велику білу пляму у власній свідомості. А згодом й самому взяти до рук голку з ниткою, вправно виводячи на тканині свої улюблені низинки, мережки та лиштву. Дитинство чоловіка проходило у звичайній середньостатистичній родині, яка мешкала в Олександрівці, невеличкому районному центі Донецької області. Цікаво, що саме в цьому населеному пункті сходяться три великі промислові області: Дніпропетровська, Донецька та Харківська, відкриваючи для молоді безліч можливостей для навчання та працевлаштування. Свій диплом про вищу освіту Андрій Єрмаков здобував довгих 15 років, спробувавши навчання у різних вишах Києва та Харкова. Вчився у три етапи і врешті отримав суто технічну освіту та диплом спеціаліста з радіоелектроніки. Пан Андрій - багатогранна натура, все йому цікаво та доступно. У різні роки чоловік робив кар’єру на освітянській ниві, у гідрошахті «Піонер», працював інженером-програмістом у банківській установі та інспектором у Державній податковій службі. З 2002 і до початку засилля «Руского міра» родина Єрмакових проживала на Луганщині. Дружина Інна, кардинально змінивши сферу діяльності вже у досить зрілому віці, працювала фотохудожником, паралельно обіймаючи декілька посад в управлінні національної спілки фотохудожників України та головуючи у такій же ж спілці на Луганщині. Мала багато друзів-однодумців по всій країні, і, власне, саме вони запропонували Вінницю як спокійне місце для порятунку від сусіда-агресора. Місто одразу сподобалося подружжю. Пані Інна швидко знайшла роботу в переміщеному на Вінниччину Донецькому національному університеті ім. В. Стуса, була обрана головою спілки фотохудожників Вінницької області, постійно організовувала фотовиставки та тематичні презентації робіт своїх спілчан і щодня думками й серцем переймалася буремними подіями на Сході України. - Нині ми живемо на дві резиденції, - жартує Андрій Єрмаков. – Дружина частіше перебуває у Вінниці, а я з сином Олександром все більше у столиці. Ідея створення клубу шанувальників народної української вишивки виникла досить спонтанно. На одній з фотовиставок, які організовувала моя Інна на базі 11-ї міської бібліотеки, у розмові з працівницями закладу я зізнався, що маю досить незвичне для чоловіка хобі – вишивання. Мені запропонували провести заняття для школярок, розказати теорію та приправити її практичним заняттям. Тоді на те перше заняття так ніхто й не прийшов, але коли ми створили Інтернет-спільноту та виклали фото моїх робіт і стислих розповідей про культуру та специфіку народної вишивки, з’явилося чимало бажаючих долучитися до занять «спілкування за вишиванням». До мого від’їзду в Київ заняття вихідного дня у клубі «Своє. Рідне» при бібліотеці проходили щотижня. Майстрині під моїм керівництвом навчалися, творили, ділилися цікавими історіями та життєвим досвідом, а опісля чаювали з принесеними із дому смаколиками. І все не могли наговоритися. Слухали, сперечалися, розмірковували… Нині зустрічі проходять раз на місяць, і мені дуже бракує цих вже рідних облич та нескінченних бесід із ними. Андрій Єрмаков пригадує, що мав одну старанну та відповідальну до навчання «ученицю», котра, перебуваючи в цікавому становищі, не пропустила жодного заняття через хворобу чи лінощі. І врешті подарувала своєму чоловіку здорову дитинку – третю донечку. Шанувальник вишивки каже, що на зустрічах вишивальниць акцент робиться передусім на спілкуванні, яке поєднується з навчальними блоками його, засновника клубу. Власних робіт у чоловіка не так уже й багато. Щось вишивав для себе, щось на подарунок. Щодо персональної виставки робіт, то пан Андрій відмовчується, каже, що непублічна людина й не готовий сприймати надмірну увагу до своєї персони. Цікаво, що подружжя Єрмакових своєю автобіографічною історією прикрасило документальний фільм «Спадок нації», який минулоріч успішно пройшов в українському прокаті. В центрі розповіді: Інна – фотохудожник і викладач фотографії та Андрій – інженер-програміст з нетиповим для чоловіка захопленням: він вишиває, причому не новомодно-гламурно, а традиційними українськими техніками. Єрмакови обоє, у доброму значенні слова, «повернуті» на всьому етнічному, цінують ручну роботу і українські традиції. Андрій на дозвіллі викладає вінничанкам мистецтво української вишивки, причому абсолютно безкоштовно, оскільки йому ніколи не спадало на думку комерціалізувати своє хобі. На Вінниччині Єрмакови почали ретельно досліджувати подільську вишивку. Влаштували кілька експедицій, знайшли однодумців і організували виставку «Код Всесвіту в узорах загадкових». Тоді подільські сорочки просто причарували Андрія, йому було дуже прикро, що така делікатна краса, така неймовірно тонка робота майстринь втрачається, бо всюдисущий «хрестик» (як найпоширеніша техніка вишивки) буквально «з’їдає» низь, мережки, лиштву та інші традиційні, але рідкісні техніки. Особливо боліло йому незаслужене забуття, яке торкнулося подільської низі (низинки), тому на заняттях він агітує своїх вінницьких послідовниць вишивати першу свою сорочку саме цією технікою. В одному з сюжетів документального фільму розповідається про те, що техніка низинка потрохи зникає, і нею на Вінниччині майже ніхто не вишиває. На захист волонтерської роботи Андрія Єрмакова стала вінничанка Наталя Сентемон, яка тривалий час проводила етнографічні дослідження цієї тематики, і взялася відновити справедливість, написавши знімальній групі фільму про те, що не лише майстриня Марія Савчинська (про яку йдеться у «Спадку нації») з Ямпільського району досі вишиває низзю, а є людина, яка навчає цього всіх охочих – «донбасянин», як називає себе сам чоловік, а нині вже столичний мешканець - Андрій Єрмаков.
59.
07/02/18
Зростаючи на багатих природною красою краєвидах Мурованих Куриловець Ірина Олонічева з дитинства звикла помічати і милуватися прихованими, а часом і недосяжними для звичайного людського зору дрібницями, якими щодень наповнюється наш простір, та лиш обрані здатні розгледіти в ньому безмежний всесвіт, що надихає та буквально благає творити. Пішла «в нагрузку». Майбутня дизайнерка, фотограф, скульптор, майстриня з ручної вишивки екстракласу Ірина Олонічева народилася у Львові. У родині чекали на синочка, адже вже мали одну доньку. І для всіх виявилося неабиякою несподіванкою, що за хлопчиком «заховалася» ще й дівчинка. Старша дитина була не в захваті від такого повороту долі, але батько запевняв сміючись: «Ми й самі не очікували, нам цю малючку дали в нагрузку до братика». З часом всі заспокоїлися і змирилися, а старша сестра згодом стала вірним і надійним другом на усе життя. - Мій батько був першим секретарем району, - пригадує своє дитинство пані Ірина. - Саме він навчив мене малювати та вишивати. Пам'ятаю, як під час літніх канікул разом з братом і сестрою вмощувалися на задньому сидінні татового авто і на цілісінький день могли поїхати у поля, спостерігаючи за тим, як працюють люди, як змінюються краєвиди, слухаючи батькові оповідки про диких тварин і рідкісні рослини. Добре, що я мала можливість рости у час без комп’ютерів та телевізорів. Тоді справжню радість і задоволення приносило спілкування не з технікою, а з реальними людьми та природою. Від вчителювання до вишивання. Художньої освіти пані Ірина не здобула, хоч й дуже цього хотіла. На той час у селі просто не було такої можливості. Поза тим, родина майстрині була дуже творчою. Усі діти досконало володіли грою на музичних інструментах: старша сестра на скрипці, брат на баяні, а найменша Іринка опанувала фортепіано. Жодна поїздка на батьковому бобику не обходилася без маминої пісні, яку з охотою підхоплювала решта родини. Дизайнера каже, що в дитинстві мала свій журнал мод, такий собі каталог власно розроблених модельних ескізів. Однак, завжди тяжіючи до творчої професії, для навчання обрала таки педагогічний вуз. На фахом вчителя хімії-біології жінка пропрацювала лише два роки і дуже швидко зрозуміла, що помилилася. Втім, знання, отримані під час навчання, Ірина Олонічева й донині вдало інтерпретує у фотодизайні, а сьогодні подумує перенести набутий досвід й у вишивальну справу. Залишивши школу та маючи двох маленьких доньок, жінка з головою поринула у виховну творчість. Каже, що навіть у цій нелегкій справі досягла відчутного успіху. Старша з дівчат, Марія, професійно займається дизайном, заміжня за американцем, вже три роки проживає в США. Менша, Дарина, має літературний талант, пише вірші та виступає головною моделлю для дефіле та фотосесій матусиних витворів мистецтва. Фотограф, скульптор, лялькар. За часів радянського дефіциту Ірина Олонічева з доньками вважалися найбільшими модницями. А все завдяки ручній вишивці та декоративному оздобленню власно розроблених та відшитих комплектів одягу. Захоплення жінки стало ключовим у виборі подальшого працевлаштування. Спочатку майстриня «набивала» руку вишиваючи скатерки, серветки та постільну білизну. Працювала на приватному підприємстві, а вироби її ручної роботи експортувалися у близьке зарубіжжя, де користувалися шаленою популярністю. Насичений робочий графік поєднувала з постійним пошуком нових захоплень, зокрема фотографією, скульптурою та навіть тренерством у фітнесі. Пані Ірина є членом спілки фотографів України, її авторські роботи у вигляді мікрокосмосу могли споглядати усі бажаючі на фотовиставці під час проведення «Євро 2012». Там же ж вона проводила майстер-класи зі змішування різних за кольором та консистенцією рідин, а бульбашки, що при цьому утворювалися, виконували у її постановках роль космічних планет. Мікрозйомка такого видовища здивувала навіть тодішнього народного депутата Олександра Омельченка, який навідався на виставку, та викликала фурор в уяві глядачів експозиції. Не меншу цікавість для Ірини Олонічевої складали металева скульптура, авторська лялька та заняття фітнесом, з поїздками на міжнародні змагання. - Через те, що чоловік підтримував і допомагав в усіх моїх починаннях, я, власне, й змогла зосередитися на улюбленій справі, - каже з вдячністю пані Ірина. - Мій чоловік за освітою математик, а нині займається бізнесом і мріє та докладає максимум зусиль, аби побити світовий рекорд з армреслінгу. Він завжди цікавився моїми хобі та творчістю, і це зближувало нас, даючи постійні теми для довгих цікавих бесід. «Квітка», намальована нитками. Одного дня Олонічева не змогла втримати у руках улюблений фотоапарат. Довгі пошуки причин привели хвору аж до Ізраїлю, де їй допомогли справитися зі стрімко прогресуючим захворюванням суглобів. Сьогодні жінка проходить тривалий процес реабілітації, каже, що не може дозволити собі далекі поїздки та значні фізичні навантаження. Саме хвороба на деякий час забрала у неї фотоапарат і знову вклала до рук олівець, а згодом голку. Але творити лише для себе та доньок пані Ірині було вже замало. Так утворилася майстерня ексклюзивних виробів ручної роботи «Квітка». Іншої назви й бути не могло, адже на початку діяльності серед замовлень дійсно переважали елементи флори, згодом підключилася й фауна, яка зараз стрімко набирає коло своїх шанувальників. В майстерні працюють із бавовною, батистом, льоном, органзою, обираючи лише натуральні тканини, які оздоблюють багатою ручною вишивкою. Костюми, сорочки, блузи, плаття від Олонічевої можна придбати виключно через Інтернет-магазин. Як не парадоксально, але у Вінниці про «Квітку» знають лише палкі шанувальники ручної вишивки. Клієнтки майстрині розкидані по всьому світу. Замовлення надходять зі Сполучених Штатів, Австралії, Канади, Нової Зеландії та навіть Японії. Китайські постачальники теж висловлювали бажання налагодити ділові контакти, але незнання мови, зокрема китайської, поставило свої бар’єри у подальших переговорах. Дизайнерка вже чотири роки поспіль бере участь у Вінницьких сезонах моди. Каже, що, враховуючи складність «Квіткових» виробів та час, потрібний для їхнього вишивання, показати дві повноцінні колекції на рік стає досить проблематично. Тож вона зосередилася на категорії весняно-літніх виробів і щороку заявляє про себе на фен-подіумі, збираючи нових фанатів та гучні овації залу. - Просто пошити одяг мені не цікаво, я хочу створити шедевр, який викличе вибух емоцій, а його власницю ще довго проводжатимуть захопливими й заздрісними поглядами, - розповідає власниця «Квітки». - Особисто роблю лише перше замовлення, а бажані повтори, які замовляють клієнти, довіряю відтворювати своїм помічницям, а їх у мене понад 20. Якось зіштовхнулася з проблемою відсутності кваліфікованих майстринь вишивки, і відтоді періодично влаштовую безкоштовні навчальні курси, а найкращим з дівчат пропоную високооплачувану роботу. Життєве кредо дизайнерки: навчатися і пізнавати нове. Своїм прикладом вона підкреслює, що навіть проблеми зі здоров’ям не мають стати на заваді здійсненню ваших найзаповітніших мрій. У новому році Ірина Олонічева планує розширення «Квіткового» штату. Каже, що замовлень багато, і їхня кількість зростає з кожним роком (деякі клієнти готові навіть місяць чекати у черзі, аби тільки отримати бажаний лук). Тож, аби справлятися з попитом, потрібно забезпечити достатню пропозицію. З нагоди новорічних та різдвяних свят творча майстерня «Квітка» вітає всіх читачів «Вінниччини» та бажає залишити у старому році всі образи, не пам’ятати лихого, а в новому – рости професійно і духовно. Краще випробувати усі можливості, аніж потім жалкувати за втраченим шансом. Життя, на переконання пані Ірини, дуже цікаве, але яким воно буде у підсумку, залежить виключно від самої людини.
60.
07/02/18
В Заозерному Тульчинського району й досі тривають каруселі з можливими варіантами об’єднання, хоча на переконання сільського голови Ірини Басараби вони й самі спроможні дати собі раду, завдячуючи інвестору та раціональному господарюванню в самій громаді. Минулий рік був особливо успішним для Заозерного. Керівництво села взяло участь в 14 обласному конкурсі розвитку територіальних громад і здобуло перемогу. Заявка стосувалася побудови в селі сучасної паркової зони і для реалізації потребувала фінансового вкладення у розмірі 100 тис.грн. Втім, організатори конкурсу погодилися надати лише 80 тис. грн., а дізнавшись про цікаву ідею та брак коштів на її втілення, до справи долучилися спонсори та меценати. Врешті, вартість заозернянського парку склала майже 1 млн.грн. Парковий комплекс включає фонтан, лавки, вимощені доріжки та загальний благоустрій території довкола сільського будинку культури. Місцина отримала загадкову назву «Чотири століття просто неба», та стала присвятою чотирьохсотрічній історії культурної спадщини села. З такими змінами до місцевого керівництва прийшло усвідомлення, що цією красою можуть милуватися не лише заозерчани, а й приїжджі туристи. Спеціально розроблені пізнавально-розважальні маршрути до села, так принаймні планує керівництво, сприятиме популяризації населеного пункту та можливості підзаробити грошей місцевим жителям. Завдяки виграним конкурсам, оголошеним Ладиженською ТЕС, в Заозерному нещодавно з’явився дитячий майданчик та спортивний стадіон. Дитячий розважальний куточок зробили за 50 тис. грн., а за найкращий проект сільського стадіону громаді надали ще 60 тис. грн. Щодо об’єднання, яке пропагує децентралізація, у сільського голови Заозерного своя чітка позиція. Ірина Басараба розповіла, що ще за юрисдикції колишнього голови люди поділилися на два табори: пенсіонери тяжіли до Ладижина, вважаючи такий союз найбільш ефективним, а молодь тоді проявила пасивність. Поговорили та й забули, а згодом така можливість взагалі себе вичерпала. - Щодо сусідніх з нами населених пунктів, то, наскільки мені відомо, в них «душа лежить» до Кирнасівської громади. Про наше ж об’єднання з Тульчином не може бути й мови, - продовжує Ірина Олександрівна. – Звісно, в районному центрі порядок і благодать. Та чи дійдуть у керівництва ОТГ руки, аби покращити життя в приєднаних до нього маленьких селах? Це питання часу і совісті. Ми подали документи на приєднання до Ладижина, але з різних причин отримали відмову. Загалом вважаю, що примушувати до об’єднання потрібно тоді, коли громада не спроможна сама вижити. Дайте селу мінімальні стартові можливості (нехай не 60% законного прибуткового податку, а хоча б 30% терміном для розкрути до 2020 року). Хай працюють, а якщо вже й тоді не складеться, то доєднайте до вже сформованої ОТГ.
12345678910111213141516