Анатолію Колісниченку нині виповнилося б 80
Народився в селі Косанове тодішнього Ситковецького району. Середню школу закінчив у сусідніх Кузьминцях, а педучилище – в Немирові. Після перших вчительських кроків у Запорізькій області повернувся в рідні краї, де став інструктором райкому комсомолу в Гайсині. І в тому нічого дивного: в ті роки практично всі опирались на комсомолію у своєму кар’єрному старті, а інші думки закрадались хіба що до одиниць…
Як бачимо, названо чимало населених пунктів нашої області, пов’язаних з початком життєвого і трудового шляху Анатолія Іларіоновича. Але сталось так, що більшою мірою він прожив «одеське» життя. У рідному селі близьких родичів не залишилось, тому навіть далеко не всі книги популярного прозаїка й літературознавця тут можна знайти.
Що ж стосується доволі русифікованої Одеси, то вона все-таки гостинно прийняла подолянина Колісниченка у свої обійми. Закінчивши 1968 року філологічний факультет тамтешнього університету і тоді ж ставши членом СПУ з єдиною попереднього року виданою збіркою новел і повістей «Дві притчі одного дерева», він опинився у сценарному відділі Одеської кіностудії, а потім – серед викладачів медичного інституту та на посаді завідувача відділу обласного телебачення.
Видавши іще чотири збірки переважно малої прози, Анатолій Колісниченко очолив правління обласної організації Спілки письменників України. Серед книг особливий успіх мала «Далекий голос зозулі», високо оцінена також подільського походження прозаїком і сценаристом Василем Земляком. Її згодом екранізували, притому зйомки відбувалися у нас на Вінниччині… російською мовою, від якої аж верне, коли захочете «загуглити» й подивитися той телефільм, де прізвища артистів чомусь здебільшого закінчуються на -ов, -єв, -ін.
Згодом Анатолій Іларіонович став і романістом, окремими виданнями вийшли чотири його романи, а два – опубліковані в періодиці. Друкувався як публіцист, займався перекладацькою практикою, виступав як критик. Все-таки основу творчості складала його проза. Серед найпомітніших відзнак земляка – премії «За кращу книгу молодого письменника СРСР» (1975 р.), імені Юрія Яновського (1990) та Міжнародна недержавна україно-німецька літературна премія імені Олеся Гончара (2003).
Цікавий факт наводить і колишній директор видавництва «Маяк» Анатолій Глущак. Книгу Колісниченка «Птахи у відкритому морі» видали 15-тисячним накладом, але потім книгарні буквально засипали додатковими замовленнями, внаслідок чого довелось додруковувати 50 тисяч!
Через роки й десятиліття письменник повернеться до рідного університету вже в ролі викладача. Видав монографію про Миколу Хвильового «Феноменологія генія і катастрофа кентавра». Саме дослідження творчості його й стане основою захисту нашим земляком кандидатської дисертації. Хвильового називали пристрасним полемістом й організатором літературного процесу в Україні, одним із найвідоміших представників розстріляного відродження. Він став чи не першою помітною українською жертвою Голодомору і масових репресій водночас. Тоді, коли налякані реальністю письменники перетворювались у партійних сурмачів чи в кращому разі замовкали, як це зробив ще один наш земляк Аркадій Любченко, з яким вони разом побачили жахливо вимерлі полтавські села, Хвильовий пішов на гучний протест. Сподівався, що його самогубство підніме українську націю, але вона виявилась украй знесиленою.
Тобто, завершуючи свій творчий шлях як літературознавець, Колісниченко допомагав значною мірою зросійщеній Одесі прозріти і в майбутньому побачити фашистське нутро тих, хто нині її безбожно обстрілює. Але Анатолій Іларіонович того вже не побачить. Його хворе серце раптово зупиниться за рік після російського вторгнення в Україну 12 квітня 2015 року. В Міжнародний день польоту людини в космос – і в цьому може бути щось символічне.
80-річчя світлої пам’яті Анатолія Колісниченка на Гайсинщині не пройшло непоміченим. На сьогодні вже відомо, що в рідному Косановому сільською бібліотекою спільно з педагогами місцевої школи проведено історико-пізнавальний захід, присвячений йому, в райцентрі підготували книжкову виставку. Особливо активно в ці дні в районі переглядають фільми за сценаріями земляка і морщаться від дурниці на екрані, коли в українському селі масово «говорять» чужою російською, яка, за деякими даними, бідніша од нашої, на десятки тисяч слів. Єдина втіха: старожили стверджують, що за основу автор узяв реальні місцеві факти.
Микола КАВУН
