«А де наша, українська, пропаганда?..»

Якщо порівнювати попередню фазу війни (2014-2022) з теперішньою (лютий 2022-???), то хочу вам сказати, що її, як пропаганди і контрпропаганди з нашого боку, немає як такої. Від слова «зовсім».

На фронті, де я зараз знаходжусь, можна слухати через мобільний лише радіо ДНР. Іншого немає. Безпосередньо в окопах Інтернету теж немає ніякого. Адже  «Старлінки», які у масовому порядку почали прибувати на фронт, проблему не вирішують. Оскільки для того, щоб вони безперебійно працювали, потрібні електричні генератори, забезпечені достатньою кількістю пального. А пального у нас якраз і нема.

Крім цього, це «чудо техніки» достатньо помітно «фонить». Відтак, на передовій його краще не використовувати, аби не наражатись на ворожий обстріл.

Що ж до застосування мобільних телефонів, то від них на «передку» теж користь невелика.

По-перше, вороги доволі ефективно глушать будь-який наш зв’язок, зокрема й мобільний. А, по-друге, з метою безпеки бійці самі намагаються тримати свої телефони вимкненими, оскільки московити швидко виявляють місця скупчення цих пристроїв і завдають туди артилерійських ударів. Так що коли постає питання: отримати хоч якусь інформацію чи вціліти, то люди із зрозумілих причин обирають друге.

У результаті –  вакуум інформації. Солдати живуть чутками і переповідками новин, десь випадково почутими з Інтернету чи від рідних.

Ні про яку «інформаційну гігієну» немає і мови. Буває, що панічні чутки ширяться миттєво, і це є причиною залишання позицій та самовільного відходу цілих підрозділів.

Під час першої фази війни (з 2014 року), особливо на початку, все ж була можливість навіть у бліндажах дивитись телевізор. Коли-не-коли якісь волонтери привозили газетну та навіть журнальну продукцію пропагандистського змісту.

Тоді ж волонтери взяли на себе місію підтримки морального духу військових у вигляді листівок. Деякі з них – «Солдате, ми молимось за тебе», «Донбас – це Україна» – зберігаються в мене до цього часу. Тоді ж на фронт привозились національні прапори і зародилась традиція серед солдатів робити надписи від побратимів на «дембель».

 Тобто, люди максимально залучились туди, де держава самоусунулась…

Зараз ще раз кажу – нуль. За цих кілька місяців війни я вперше побачив (як пропаганду) газетку «Східний форпост». І то лиш тому, що її привезли «політруки».  Вони приїхали розбиратись до нас, чому ми «філонимо» (їх слова) і «не виконуємо накази».

Сама газета виготовлена на дорогому крейдованому папері і кольорова. За інфу промовчу, просто дилетантство. Краще б на ці гроші сучасних карт місцевості надрукували.

Окремо потрібно сказати про дитячі листівки, малюнки, мотиваційно-підтримуючі листи. Щира дяка батькам/ вчителям/ викладачам/ вихователям, що є «моторами» цього дійства. Це реально допомагає зібратись із силами, коли бачиш їх на стінках бліндажів. Але… Якщо в першій фазі їх було, наприклад, у мене, десятками (і я їх по можливості потім використав в агітаційній брошурці «Країна Ведмежандія»), то зараз одиниці. На жаль…

Під час першої фази (2014-2015 роки) нехай хоч слабко, але відчувалась якась перспектива війни – встояти, втриматись, не дати захопити більше… А там потім розберемось…

Формувалась думка, що ось закінчиться АТО, повернуться атошники з війни і вже наведуть порядок та лад у державі. Оцю «позицію скелі» формували всі держмедіа, приватні канали та практично всі друковані ЗМІ.

Зараз же якась порожнеча. Особливо щодо наших цілей. Зрозуміло, що вистояти, перемогти, скинути путіна і зруйнувати росію.

Але при цьому сформовані якісь примарні очікування на закордонну зброю, і що їх поява кардинально змінить ситуацію та дасть перемогу…

Ну ось, біля нас з’явились «три сокири» (гармати «777»). Так, гарно та незвично бухкають.

І??? І ми здаємо Северодонецьк…

А потім, через «сарафанне радіо» чи «солдатську морзянку» дізнаємось, що рукожопі москалі ще якось зуміли погнути імпортну техніку.

Немає кінцевої мети – що робити далі після перемоги? Відбудовувати?

То показуйте вже проєкти нового Маріуполя! Варіанти від архітектурних бюро до цілих проєктних інститутів…

Де дискусії і «гризня» про фонтани з водними атракціонами чи парки з лавочками-білочками на цьому місці?

Що далі?.. Я вас питаю…

Така невпевненість сприяє створенню панічних настроїв серед «хліборобів». Їх ще якось стримують «козаки» – так умовно можна ділити українське піхотне військо.

Цю тенденцію я помітив ще на самому початку 2014 року, але тоді «хліборобів» вдалось втихомирити обіцянками ротацій та перспективою демобілізації через рік служби.

Зараз взагалі незрозуміло, що і як. Отже, «хлібороби» – це теперішні солдати, насильно загнані в бойові частини військкоматами, або добровольці, що пішли в ТрО охороняти Чернівеччину, Тернопільщину, Хмельниччину, Вінниччину, Франківщину і т. д., а їх загнали в харківські ліси, донецькі терекони та херсонські степи. Сказавши перед цим, що вони їдуть на Запоріжжя, Миколаївщину чи Київщину.

Саме вони більше за всіх кричать та горлають, як їм чогось бракує – підтримки броні чи арти, харчів, сигарет, інфи.

Особливо шокуюче на них діють «200» та «300». Тоді їм дуже часто стає «по цимбалах», коли щось треба терміново робити або переміщатись.

Хто такі «козаки», думаю, це зрозуміло. Ті, хто по духу воїни. Вони теж бурчать, але роблять, що потрібно. Їм дуже важко потрапити у військо, і вони докладають чимало зусиль, щоб здолати бюрократичні перепони, аби отримати в руки автомат.

Тобто, уже зараз потрібно шукати «ключики» до цих категорій військовослужбовців, а не клепати всяку хрінь для загальної солдатської маси.

Де мемасики, присвячені «денацифікації», «демілітаризації», «спеціальній військовій операції»,  символу «Z»  тощо?

Для мене стало здивуванням архаїчне засипання наших позицій москальськими листівками з пропозиціями здатись, тоді як мої пошуки наших аналогів не увінчались успіхом. Поки що… Але боюсь, що і не увінчаються. Ми не віримо в свою перемогу. Я не бачу жодних посилів у цю віру…

Як на мене, пропаганду потрібно розгорнути в кількох напрямках. Путіна, як керівника, як альфа-самця для багатьох слов’ян, потрібно перетворити в «нічтожество».

Так, він вписав себе в історію. Але історія повинна його запам’ятати як «карлика, котрому заважали глисти», чи просто «гнусавого карлика в.в. путіна».

Буча та Ірпінь створили амплуа москалям як гвалтівникам та вбивцям. Вони тішаться від цього. Такий народ. Тоді акцентуйте увагу на унітазах та пральних машинках. Саму «спецоперацію» назвіть «унітазною».

І точкові вливання. Приміром, захопили на нашій ділянці фронту 9 чоловік полоненими бурятів. Всі хлопці 18-20 років. Так обіграйте це, мовляв, «за унітази гинуть кращі сини бурятських степів. Нам точно нада вот ето?». Та так, щоб аж у Бурятії про це почули.

Тут ось вичитав інформацію про ставлення до цієї війни рашиків. Зараз фактом є те, що рашики знаходяться в стані шокового глибокого інформаційно-пропагандистського передозу.

Масові фокус-групи, проведені по всій території рашки і серед усіх соціальних та вікових груп, свідчать, що рашисти загалом так і не зрозуміли, які ж цілі ставить влада в ході так званої спеціальної військової операції, яка в їх очах невиправдано затягнулася. Відсутність розуміння цілей призводить до розривів та конфліктів суспільної думки від того, що СВО треба «вести до кінця» (до повної чи часткової капітуляції) і до тих, хто вважає що операцію варто якнайшвидше закінчувати і бажано переговорами.

Остання думка починає набирати популярності в провінції, де кількість загиблих у СВО особливо велика, і її неможливо приховати. Масована пропаганда суспільної свідомості рашистів (навіть без доступу альтернативної думки) дала неочікуваний результат – сформоване фрагментарне несистемне конфліктне розуміння цілей СВО.

Це призвело до небаченого для раші падіння довіри до всіх джерел інформації, передусім державних. Усі учасники опитувань відповіли, що не довіряють чи не повністю довіряють інформації, яку отримують зі ЗМІ про хід СВО. Це формує конфлікт між цілями, очікуваннями та реальністю.

Конфлікт сприйняття може породити реальний суспільний конфлікт. Над цим нам варто вже працювати. Сам вогонь не розгориться…

Але я допоки не бачив аналогічних «зрізів» по нас. І дуже боюсь, що «втомлені від війни» візьмуть гору, і повернення до Мінських угод 2014 року буде для нас просто щастям…

Свого часу газета «Дзеркало тижня» провела подібне дослідження, і тоді виявилась потужна тенденція «стояти до кінця». Можливо, вона виявилась реальним шоком для керманичів рашки, і вони не наважились на проведення СВО ще тоді. А за ці 8 років знову зробили ставки на медведчуків, рабіновичів і покидьків у вигляді ківи. Акцентували на «взять і перєстать стрєлять…».

Полізли й – обламались. Щоб ви зрозуміли рівень пропаганди тоді і зараз, можу навести приклад по собі. В 2014 році я дав 2 інтерв’ю газетам, потрапив у кадри фільму «Без права на відчай» (вінницькі журналісти приїхали безпосередньо на фронт) та одну телепередачу як спеціальний гість. Тут за 5 місяців «нуль».

Журналісти, друзі, думаймо, що ми маємо робити по закінченні війни, вже зараз. Ви повинні задавати тон дискусії. В нас вже мають бути варіанти з репараціями. Максимальними і не дуже. А то й без них, але з правом приймати рішення планетарного масштабу, бо переможців не судять…

Перефразовуючи одного персонажа нашої історії, скажу так: «Покажіть нам Україну, яку ми матимемо в майбутньому, і ми здобудемо для неї ПЕРЕМОГУ».

Сашко Де МОН-ЧАК

На фото: такими листівками рашисти засипають позиції українських бійців