Батько
(Із щоденника війни)
Земля захлиналася од вибухів, і небо горіло. Велетнями, чорними, страшними, як привиди, в душу дивилися багатоповерхівки… Збитими боками, обрубаними руками сіріли дитсадки і школи… А вночі огненні монстри знищили церкву: на землі лежали позолочені голови храму, перемішані з камінням, болотом і кров’ю… Догорав дерев’яний високий хрест із розп’яттям, а дивом уціліла ікона Богородиці плакала…
Степан не впізнавав свого міста. «Привид, – шепотів, – це вже не місто. Господи! За що?». Чоловік не помічав сліз; здавалося, що він і батьківщина його – єдина кривава рана. Та невдовзі Степан опам’ятався: треба води знайти, хоча б склянку, а як пощастить – і хліба (на нього надіється велика сім’я).
Він ішов навмання: нікого не стрічав, тільки хати зруйновані, деінде іграшки дитячі, коробки… «Ні друзів, ні сусідів», – сумно міркував… Аж раптом… щось засвистіло, стиснуло тіло і жбурнуло чоловіка кудись у небуття.
Він опритомнів не швидко, над ним були обгорілі балки, купа каміння, рештки меблів… «Олечко, – думав уголос, – ти ж хвилюєшся, а я тут…». Він спробував поворухнути ногами, руками, головою: нібито все ціле. Але вибратися з пастки руїн не вдавалося. Степан кликав на допомогу – марно. Лише дощ із вітром та ще небо чули його.
Минуло два дні. За цей час десятки разів рвало землю. Чоловік уперше в житті молився – невміло, по-своєму, але щиро: «Боже, врятуй мене. У мене дружина – інвалід, діти, внуки. Їм потрібна їжа і вода. Ми не хотіли війни, ми не творили зла…».
Щось рвонуло зовсім близько, чоловіка трусонуло – і все щезло… Та минуло хтозна-скільки часу, і він знову розплющив очі. Спробував звільнитися з пастки брухту й каміння раз, удруге – і йому пощастило.
Було тихо, так тихо, аж моторошно. Він ішов містом-згарищем зіщулившись і зігнувшись. По дорозі здобув пляшку води і трохи хліба. Ось і рідні ворота, хата: «Слава, Богу! Повернувся».
Степан відчинив високу хвіртку і задеревів: на подвір’ї лежали троє маленьких онуків, Софійка з Галинкою (діти), зяті – Микола й Іван, дружина. Певно, довго лежали… Деінде їх пообгризали безпритульні собаки. В обличчях – жах, у закам’янілих очах онучат – наївна віра і диво-світло, дитяча чистота…
– Боже! Хіба ж ти є? – заревів Степан. – Усі, всі мертві!
Чоловік упав на землю, б’ючи безсилими кулаками бруківку… За мить, обхопивши руками голову, він оббігав круг рідні, нахилявся над дочками, внуками, дружиною:
– Не-лю-ди… За що? За що? Боже! Чому допустив до такого? Чому? Нема тебе! – він божевільно погрозив на небо, якось дико захропів захлинаючись:
– А в тебе вірять… Вірять! А тебе нема, – і повалився на порозі.
Його знайшли волонтери. Виходили. Поховали рідних. Засклили шибки в будинку:
– Дядьку, а є ще хтось у вас? Ну, з рідних.
Чоловік мовчав.
– Ну, нічого. Тримайтесь. Треба жити…
– Дякую, діти, – тихо відказав, – дякую, що допомагаєте.
…За місяць до Степана хтось постукав у вікно. Не глянувши, хто там, чоловік відчинив двері. Перед ним стояв син, якого він три роки не бачив (той працював у Москві):
– Федоре! – заплакав батько, обіймаючи дитину. – Тут таке!..
– Знаю, батя, всьо знаю…
Вони говорили недовго. Син поспішав кудись. Він був холодний і заклопотаний, не помітив, здається, як у батька тремтіли руки, як він, 54-річний чоловік, ледве ходить…
– Бать, у нас била ікона ХVІІІ века. Ти нє помніш, гдє она?
Батько болісно підняв очі на сина. Мовчав. Потім холодно-стримано відповів:
– Шукай, вона була на стіні, з іншими іконами.
По хвилі Федір радісно запищав:
– Так вот гдє она! Упала за шкаф. А я іщу, іщу, – і, завернувши святу в пакет, кинув: – Я возьму єйо, она ж тєбє нє нужна, правда?
– Правда, дитино, це правда…
– Ну, я пошол. Ждут меня. Пока!
І юнак вийшов з хати.
Довго на двері дивився сивий батько… Не плакав. І гніву не було. Нестерпний біль – тупий, глухий… Із нього виринали якісь фрагменти з життя: гарне подружжя шахтарів; веселі діти; важкохворий Федько, біля ліжка якого чергували довжелезні ночі з дружиною, поки подолали недугу; а то він, чоловік, пеленав сина, навчав поважати людей, турбуватися про тварин… Потім – холодні чорнющі очі війни, уся сім’я на подвір’ї… вбита… Та чомусь пригадав колискову для дітей… про котика-вуркотика… Аж раптом – дзвони церкви і молитва між зруйнованими будинками, закривавленими тілами й ним, покинутим батьком… Ніхто тут не молився (його покоління влада навчала вірити в партію, переконувала, що віра – «опіум для народу» і що Бога нема).
Тепер Степан прийшов до Всевишнього – духом, серцем – самотній і покинутий…
Снаряд розірвався неподалік, і з вікон знову вирвало шибки. Та чоловікові то байдуже. Він лише скоса подивився на чорні діри, де ще пів хвилини тому були вікна, і знову перевів погляд на двері, де щез його син.
Десь пізно, уночі, до Степана з вікна наблизилося холодне сяйво зірки, схилилося над ним, поцілувало спрацьовані руки, востаннє торкнулося сріблом потемнілого обличчя і тихо відступило по інший бік, де було життя…
Анжела ВЕРЕМІЙ
м. Хмільник
