Бачив красу дерева очима серця

Наша земля славна своєю історією, прекрасна своїми краєвидами, однак найбільший її скарб – люди, самобутньому таланту та вмінням яких немає меж. Один із таких майстрів-самородків – унікальний різьбяр із Блажіївки (Самгородоцька громада) Микола Дмитрович Шкрабій, що у своїх авторських роботах розкривав красу дерева, демонстрував його пластичність та теплоту.

Протягом свого довгого і насиченого життя (на жаль, минулого року Миколи Дмитровича не стало – доля відвела майстру вісім десятків років) герой нашої публікації спробував себе у різних професіях, які, правда, об’єднувала романтика творчості та побудови: монтажника-висотника, зварника. Пан Микола побував майже на усіх новобудовах України середини ХХ століття. Деякий час працював у німецькому місті Дрезден. У 1986-му довелось Миколі Дмитровичу дві вахти по десять днів відпрацювати на ліквідації аварії на ЧАЕС буквально у перші дні після катастрофи (працював зварником на відновленні водогону електростанції).

Різні ж етапи життя нашого земляка поєднані між собою мистецтвом творення різьбленої краси: де б він не працював, куди б його не закинула доля, він не переставав вдосконалювати свою майстерність, братися за нові витвори, ставити собі нові цікаві мистецькі задачі.

Казкові витвори у побуті та на обійсті

Пан Микола розповідав, що різьблення захопило його ще з дитинства: з років 12-ти вчився цьому незвичному мистецтву у свого сусіда. Вже в юності майстру-початківцю товариш подарував книгу про різьблення, по якій Микола Дмитрович продовжив своє навчання, однак багато секретів роботи із деревом відкривав для себе сам протягом довгого шляху спроб та помилок.

Цікаво, що паралельно з обробкою дерева пан Микола опанував роботу з зовсім непростим матеріалом – органічним склом: клеїв незвичайні шкатулки, робив макети ракет та літаків.

Та дерево, його теплота і податливість манили майстра більше, а тому з часом Микола Дмитрович повністю присвятив себе різьбярству. У доробку його ранніх робіт є цікаві різьблені шкатулки, схожі на казкові скрині, чудернацькі торшери, на підніжках та абажурах яких оживають фантастичні тварини та цвітуть пишні квіти, ексклюзивні підсвічники, підвазонники, настінні підставки для книг тощо. За словами пана Миколи, усі орнаменти та оригінальні візерунки – виключно плід його фантазії, а тому є абсолютно неповторними та нетрафаретними.

Коли вийшов на пенсію, майстер повернувся із Фастова (Київська область), де прожив багато років, на Козятинщину – у рідне село Блажіївка (тепер – Самгородоцька територіальна громада) і став жити у батьківській хаті. Відтоді він не переставав вдосконалювати-оздоблювати інтер’єр помешкання, будинок зовні та прибудинкові будівлі в обійсті. Так, власноруч різьбленими деталями прикрасив віконні рами, обрамив міжкімнатні та вхідні дверні отвори, декорував ворота, побудував та оздобив криницю-будиночок – до всього у господарстві приклав свою творчу фантазію та робочі руки митця.

Пристрасть різьбяра – зменшені храми

Однак, певно, найбільше своїх творчих сил та копіткої праці віддавав майстер створенню копій дерев’яних храмів – пам’яток архітектури часів Київської Русі. Неповторна краса церковних шедеврів середньовіччя просто заполонила Миколу Дмитровича, як тільки вперше він побачив фотографію давніх дерев’яних побудов у історичному журналі. Так почалося захоплення відтворенням цієї рукотворної краси, застиглої архітектурної пісні у мініатюрі. Це сталося у 80-х роках, коли майстер лише тільки перетнув 40-річний рубіж свого життя. «Можливо, прийшов час усвідомленого духовного життя», – посміхаючись, відповідав Микола Дмитрович на запитання: «Чому саме церкви, а не інші історичні пам’ятки архітектури?».

Відтоді Микола Дмитрович усю силу свого творчого потенціалу, оригінальний погляд справжнього самобутнього митця розкривав у точних копіях дерев’яних витворів архітектурної спадщини талановитих будівничих минулого, зменшених у декілька десятків разів. Для точного до деталей відтворення храмів пан Микола розшукував фотографії в журналах, просив своїх молодших помічників віднайти необхідне зображення тієї чи іншої пам’ятки архітектури в інтернеті.

Рукотворна краса – не на продаж!

Як правило, над зменшеною копією храму,  залежно від складності роботи, пан Микола працював від пів року і більше. Тривалою була заготівля деревини. Зі слів майстра, він використовував для виготовлення каркасу споруди фанеру, для вибудовування зрубу – бузину, а черепицю церквам робив зі шпону.

Кожна найменша частинка готового храму промовляє любов’ю та теплотою, яку вклав у неї майстер, оскільки усю роботу виконував тільки вручну без використання будь-яких деревообробних інструментів.

«Я з ними, – розповідав, – душею зрісся. Вони – часточка мого серця. А хіба можна продати серце? Правду кажуть у народі, що церкву та матір не продають», – відповідав Микола Дмитрович усім тим, хто пропонував купити дерев’яні шедеври-копії.

Єдине, чим щедро ділився різьбяр – своїми знаннями та вміннями. В останні роки свого життя цей безцінний скарб пан Микола із задоволенням передавав хлопчакам, що бігали після уроків у школі до майстра на навчання. Таким чином, справа народного умільця Миколи Шкрабія живе й після його відходу.

Творчість же самого Миколи Дмитровича неодноразово визнавалася на обласному та всеукраїнському рівнях. Його роботи демонструвалися на виставках та презентаціях у Козятині й Вінниці, про майстра зняли документальний фільм та часто бали інтерв’ю. Ім’я різьбяра-самоучки увійшло до обласного каталогу-довідника «Народні майстри Вінниччини».

В Антуана де Сент-Екзюпері, відомого французького письменника, є дуже цікавий вислів: «Пильне одне лише серце. Найголовнішого очима не побачиш. Адже лише серцем можна відчути істинну красу, добро у творах народних майстрів. Відчути і відтворити її уже у своїх власних роботах, цим самим примножуючи і даруючи іншим людям». У цих словах – витоки та результат творчості, фундамент майстерності оригінального самобутнього майстра-різьбяра Миколи Дмитровича Шкрабія, який ніби самим серцем створював і таким чином примножував у світі рукотворну красу.

Наталія ЗАЙЧУК