Бобри-диверсанти
Понад десяток років тому, під час відпустки, мені випало з вудками в руках утрапити до глухої місцини, в точку, де Старокостянтинівський і Полонський райони Хмельниччини межують з Житомирщиною. Там хтось колись займався меліорацією, в результаті чого між струмками залишились невеличкі ковбані, де разом із карасиками, окунчиками та пліточками можна було впіймати і, звісно, відпустити назад ротанів чи надто вибагливих до чистоти води пічкурів, яких до того вже не бачив десятиліттями.
Потрапивши туди ж років за два після того, розлогої долини вже не впізнав: її заполонив величенький ставок. Де він узявся? Роздивившись гребельку, здогадався, що спорудили її бобри, прийшовши звідкілясь понад річкою. Бо неподалік підструганими олівцями біліли дерева м’якої породи без кори. Того ж дня вперше побачив бобра в природному середовищі.
Закинувши вудки до самою природою створеного ставу, почав ловити доволі непогану аборигенну рибу, як раптом помітив цього красеня. Він пересікав водойму стрімко, ніби катер. Але побачив мене, плеснув своїм великим хвостом по поверхні, що аж луна пішла, і вмить зник під водою. Як потім дізнався з літератури, головним його «гвинтом» є не той потужний веслоподібний хвіст, що сягає розмірів 35×15 сантиметрів, а задні лапки з перетинками, як у водоплавної птиці. Та й легені і печінка в нього таких розмірів, що може не виринати до 15 хвилин!
Згадав ці історії після того, як кілька років тому з Човновиці Оратівської територіальної громади повідомили, що на ставку між нею і сусіднім Закриниччям поселилось сімейство бобрів. Оскільки надійних для житлових нір високих затишних берегів там не виявилось (спроби робити їх усе-таки були), спорудили на ставу й обжили хатку. Цікава вона тим, що вхід у неї завжди нижче поверхні, а сама вона над водою, і в ній завдяки товстому шару скріплених намулом гілок, листя, трави доволі тепло навіть у найлютіший мороз. Позаяк бобри у сплячку не впадають, то заготовляють багато їжі на зиму.
Постійно надгризені дерева засвідчували, що у цих напівводяних звірів усе гаразд. Вчителька, депутат селищної ради Надія Мельничук час від часу фотографувала й поширювала результати їхньої роботи, а ось зафіксувати самих бобрів виявилось справою непростою, бо вони переважно нічні будівельники.
Але якщо новосели з’явилися у північному куточку району, то мали б поширитися і в інші місця. Чи сталося це, поцікавився в очільника Оратівської районної організації УТМР Сергія Перепьолкіна. Він розповів, що бобрів уже побачили в Якимівці з боку Бугаївки. За деякими даними, є вони і в Сологубівці. Це тим паче цікаво, оскільки саме в ставку під тим селом прижилась екзотична водяна рослина лотос, найбільше поширена в таких всесвітньо відомих тропічних ріках як єгипетський Ніл та індійський Ганг.
Якщо ж повертатись до нашої історії, то в древні часи бобри на території сучасної України були доволі поширеними. Але потім спершу внаслідок полювання через популярне в народі хутро і м’ясо, а в середині минулого століття внаслідок надмірної меліорації їх винищили майже повністю. Лише окремі колонії збереглися на Житомирщині, Київщині, Чернігівщині, Рівненщині… Тобто на Поліссі.
Та згодом вони почали відроджуватись, просуватися не лише українським Лісостепом, а й Степом, включно з Луганською областю. Щоправда, сподіватись на те, що бобри після Перемоги там залишаться, не доводиться: ненажерлива голодна кацапня, напевне, вже їх винищила. А ось, наприклад, у Рівненській області «бойові бобри» своїми гребельками допомагають нашим захисникам робити непрохідною місцевість для ворога, який знову брязкає зброєю з півночі. Що ж стосується Вінниччини, то ці найбільші в нас гризуни продовжують просуватися на південь. Як розповів голова Іллінецької районної організації УТМР Микола Харицький, однозначно виявлено поселення на річці Соб між Паріївкою і Сорокою. А його колега з Липівця (місто дещо північніше, а тому до Житомирщини ближче) Володимир Притула назвав ще ширшу географію розселення бобрів: Пісочин, Іваньки, Сиваківці, Турбів та й сам Липовець. А в Улянівці вони навіть устигли збитків наробити: пошкодили людям фруктові дерева.
Загалом ці звірки доволі своєрідні. Будучи дуже спритними у воді, вони почуваються кволо на суші. Тому й не відходять від водойм більше двохсот метрів. Цікаво й те, що винятковому вмінню будувати греблі і хатки вони не навчають своє потомство, а такі здібності вчені виявили на генетичному рівні. Маючи маленькі очі, бобри на суші бачать погано, а у воді – відмінно. За рахунок чого? Мають на очах прозорі перетинки, які відіграють роль окулярів. Цікаві заслінки є у них і в роті: коли гризуть дерева у воді, не захлинаються нею.
Загалом на сімейство припадає до трьох квадратних кілометрів. Межі цього ареалу обов’язково позначаються пахучим секретом, який називається бобровим струменем і в парфумерній промисловості є надзвичайно цінною сировиною.
З одного боку, темпи збагачення нашої фауни не можуть не радувати. А з іншого – історія знає гіркий досвід Аргентини і Чилі, де через відсутність природних ворогів щойно завезені бобри дуже швидко почали загрожувати лісам. Один із моїх співбесідників наголосив:
– Чи не стануть раптом бобри для нашої флори тим, ким стали лиси для нашої фауни? Рознесеного ними сказу – море. Селянським курям не втриматися, і зайців винищують до останнього хвоста… Обов’язково напишіть про це!
Микола КАВУН,
власкор «Вінниччини»
Фото Надії МЕЛЬНИЧУК і з відкритих джерел
