«Боюся загинути під руїнами хати»,
або Яке воно життя на… пливуні?
Того далекого вже червня 1972 року, коли молоде подружжя Анатолій і Галина Лебеді розпочинали будівництво своєї хати, їхні серця переповнювала незбагненна раніше радість – нарешті вони вирвуться з побутових злиднів і залишать отих дві маленькі кімнатки з кухнею в коридорі, пристосовані з колишнього хімскладу під відомче житло. Та вже й престиж зобов’язував мати власний будинок. Чоловік працював головним інженером міжколгоспного відділу капітального будівництва Мурованокуриловецького сільгоспуправління, а дружина – старшим економістом районного відділення банку СРСР. У сім’ї підростало двоє дітей – Алла і Сергій.
Вільну ділянку під забудову їм та іншим тодішнім спеціалістам районного рівня виділив галайковецький колгосп «Наша перемога», якому належала земля в межах Мурованих Куриловець. На той час це була окраїна селища, що примикала до автобази сільгосптехніки. Місце тихе, спокійне, але таке сусідство у певній мірі вплинуло на весь хід подальших непередбачуваних подій із сумними наслідками. До сьогодні не залишилося в живих багатьох людей, на життя яких випала гірка доля вигнанців з другого мікрорайону колишнього провулку Кірова…
Будівництво тривало п’ять років, і коли настала мить новосілля, ніхто й у страшному сні не міг уявити, на які моральні муки перетвориться проживання Лебедів у новій хаті. Дуже коротким було їхнє захоплення омріяним переселенням, бо знову ж таки, років через п’ять, вони помітили тріщини по кутках хати, особливо велика борозна пролягла тильною від городу стіною.
– Спочатку ми не надали цьому значення, подумали, це звичний процес, під час якого фундамент «всідається» на своє місце, – розповідає 81-річна Галина Дмитрівна Лебідь. – Але дальше – більше, чуємо, що і в сусідів така ж біда. Тоді мій чоловік укріпив нашу стіну швелерним металом, а сусід Сергій Онуфрійчук заклав під фундамент широкі та глибокі кам’яні бики на міцному цементному розчині. На якийсь маленький проміжок часу руйнування будинків спинилося, але після чергового дощу відновилося з більшою інтенсивністю. Дійшло і до наскрізних тріщин від стелі й вікон до підлоги. Що ми тільки не робили! Нічого не допомагало…
– Коли ми перейшли у нову хату, я навчався у другому класі, а з дванадцяти років став постійним підсобником тата, який щороку розпочинав капітальний ремонт всіх п’яти кімнат, – згадує син Галини Лебідь Сергій. – За все життя мої батьки ні разу не їздили на море чи на курорт, бо всі їхні гроші йшли на підтримку хати. Батько привозив по машині глини і білого піску, брав кельму в руку й всю відпустку штукатурив, а мама із сестрою обдирали стіни та виносили сміття. Людей не наймали, не було звідки, розраховували тільки на себе… А ще гірше тяготило усвідомлення того, що все це – марна праця, бо пливун на нашому кутку раз-по-раз пробивався озерцями з-під землі у різних місцях. Ходімо, я вам покажу, де зараз стоїть вода…
Це було незвичне ходіння густими непролазними хащами, у яких, чого доброго, можна було й загубитися. Але відчувалося, що мій супроводжуючий знав місцевість, тому йшов, обминаючи сплетіння диких заростей з попередженням – ступати слід у слід. Довкола все гнітило пусткою, навіть співу пташок не було чутно…
– Тут жили наші сусіди Сергій та Еміля Онуфрійчуки разом з дітьми Людою і Сашком. Батьки ще встигли у 1987 році зробити Люді весілля, і десь зразу ж після того вибралися з хати, бо під тяжкістю шиферного даху, що посунувся у бік ярка, впала бокова стіна. Не зупинили її й надміцні підпорні бики, бачите, вони стоять і дотепер, а стін немає. Підмитий фундамент розсунувся, як купка піску на потічку – проти природної стихії нічим не попреш, вона завжди сильніша за людину… А там, трохи нижче, стоїть зарослий бур’янами город, яким ніхто не користується. Та й навряд чи хто його вже оживить, як і відновить зруйновану хату – господарі повмирали, а діти роз’їхалися…
Чіпляючись за колючі кущі глоду і шипшини, поволі пробираємося до колишнього обійстя Григорія Романовича і Галини Антонівни Демидів.
– З їхнім сином Сергієм я товаришував і провів дитячі роки. Наші хати стояли межа в межу, і ми не мали поміж собою ніяких таємниць, а тим паче, коли нас об’єднувала спільна біда – дуже переживали за все, що коїлося вдома… Григорій Романович першим із сусідів взявся рятувати свій добротний, обкладений плиткою будинок. Він викопав вздовж фундаменту траншеї та залив їх армованим бетоном, але й це не зупинило руйнівний процес. Хата продовжувала тріщати, і згодом впала стіна з нашого боку, хоча це вже була власність іншого господаря, бо Демиди виїхали у Вінницю і продали її Юрію Романовському. А ось і те, заради чого ми, власне, тиняємося цими заростями – не висихаюча калюжа стоячої води за півметра від тильного лівого кутка хати. Тут треба ходити обережно, щоб, борони Боже, не провалитися в яму невідомої глибини. Такі ж промоїни з’являються після сніжної зими і кожного дощу й на нашому городі, який ми зовсім віддали на поталу природі…
– Ніде у нас толку немає – хата валиться, вхідні сходи разом з площадкою полопали, стіни гаража всипалися тріщинами, воду з криниці не п’ємо, бо вона затягнута маслянистою плівкою й заносить хімікатами, – продовжує бідкатися Галина Дмитрівна. – Такого існування не побажаєш і ворогу своєму. Я живу, як на вулкані, боячись загинути під руїнами власної хати… Мушу вже якось дотягнути до кінця днів, відведених мені Богом, і нічого не залишити у спадок дітям своїм та онукам. Боляче і страшно від цієї думки. А що вдієш? До сина на п’ятий поверх не піду, бо хворими ногами я й тут ледве ходжу з паличкою. Отак і мучуся…
Був час, коли пенсіонерка із 41-річним стажем роботи у банківській системі Галина Лебідь намагалася привернути увагу місцевої влади до своєї проблеми. У травні позаминулого року вона звернулася із заявою до тодішнього керівника Мурованокуриловецької селищної ради Галини Цибульської, у якій написала: «…сильні грозові дощі залили мою садибу повністю. Вона натекла у підвал під хату, на розмитій дорозі утворилися півметрові канави. Раніше вода стікала у струмок біля садиби Гусарського Д. П. через відвідну трубу, яку ми всі самі колись чистили. Тепер же вона забилася, і потоки води поглинули вулицю, а на нашому кутку провулку Героїв Майдану залишилися тільки вдови, яким за вісімдесят років.
Крім того, у зв’язку з побудовою двох автомийок на території колишнього Агромашу підшкірна вода тече через садибу Кирилюка М.С. і на своєму шляху руйнує житлові будинки. Повністю зруйновані хати Кирилюка М.С., Онуфрійчука С.І., Кушніра А.І., Демида Г.Р. І моя хата тримається ще на чесному слові… Мене цікавить, хто відповість за таке планування сучасних споруд поряд із людським житлом і хто компенсує нанесені збитки?».
І почалася епопея в епістолярному жанрі. Не дочекавшись відповіді у встановлені законом строки, Галина Дмитрівна написала листи до районної ради, районної та обласної держадміністрацій. Із заявницею погодився тоді перший заступник голови Мурованокуриловецької райдержадміністрації Ярослав Петренко: «…за результатами візуального обстеження встановлено, що внаслідок не належним чином організованого відведення води, яка використовується при мийці автомобілів, проходить підмивання грунтів, що в свою чергу може призвести до руйнування житлового будинку гр. Лебідь Г.Д.
З метою запобігання подальших викидів води від використання мийки автомобілів, власники попереджені про неможливість використання об’єктів за призначенням до виконання всіх заходів, передбачених проектами введення їх в експлуатацію.
На даний час, за рахунок замовників, побудовано окрему каналізаційну мережу, яку підключено до центральної мережі в районі перехрестя вулиць Жовтнева та Соборна, що в свою чергу унеможливить потрапляння води від миття автомобілів у грунт».
А начальник Державної екологічної інспекції у Вінницькій області Юрій Дубовий «порадував» пенсіонерку листом, датованим 21 листопада 2019 року, в якому є запевнення, що «власниками комплексів завершуються роботи з приєднання до централізованої системи. Фактів витікання стічних вод на рельєф місцевості не зафіксовано».
– Так воно насправді чи ні, я не знаю, але біді моїй ніхто не зарадив, будинок продовжує руйнуватися, а про якусь компенсацію я навіть і краєм вуха не чула. Кому потрібні чужі проблеми? Добре, що у них самих все добре, – з розпачем каже Галина Дмитрівна.
Віктор Зеленюк,
власкор «Вінниччини»
Муровані Курилівці
Фото автора
