Бути поруч і дати надію

Такою є мета діяльності благодійних громадських організацій та волонтерів, які допомагають людям у скруті й іноді роблять це ефективніше, ніж державні служби.

Сумнозвісна приказка стверджує, що «без бумажки ти букашка», і лише з офіційним папірцем людина може вважатись людиною. У такій халепі, без документів та житла, 10 років тому опинився Олександр Зарічанський. Він жив у Кіровограді, посварився зі своїм братом та пішов із дому. Довго блукав Україною, поки не опинився у Вінницькій психлікарні після спроби самогубства – у парку перерізав собі вени. Слава Богу, лікарі встигли врятувати.

Виписавшись із лікарні, Олександр не мав куди йти, і його прихистили в Будинку милосердя, який перебуває під опікою Громадської організації «Центр Промінь надії». Це проста сільська хата в селі Грижинці, в якій живуть і ведуть спільне господарство колишні безпритульні.

– Ми забрали його до себе. Довгі розмови та прийняття в нашу родину повернули безнадійній людині надію, – розповідає лідерка ГО «Центр Промінь надії» Ольга Бобрусь. – У нього було лише «Посвідчення про взяття на облік бездомної особи». Державні служби не змогли відновити паспорт. А ми змогли! Пів року тому ми почали відновлювати документи. Звернулися у державний заклад по допомозі безхатченкам та почали чекати. Коли зрозуміли, що так нічого й не дочекаємось, вирішили самі доробити справу до кінця. Заправили автівку та вирушили в рідне місто Олександра. За десять років змінилась не лише назва міста. Брат продав квартиру та переїхав невідомо куди. Завод, на якому Саша працював 12 років, розвалився, архів заводу не зберігся. Але ми не здавались. Хтось скаже, що це фатум долі нам допоміг. Але ж ми точно знаємо, Хто саме це був. І точно знаємо, що це було Господнє диво. Нас приютили на ніч незнайомі люди. Наступного ранку відбулась доленосна зустріч із дружиною брата. Наразі Олександр вже має паспорт та всі інші документи. Він тепер не «букашка», а людина!

А ще в цьому Будинку надії живе Павло, якого було офіційно визнано недієздатним і держава призначила йому опікуна. Так званий опікун мав би піклуватися про хлопця, але не робив цього. І Павло залишився просто неба без даху над головою та без грошей, адже пенсію, яку йому щомісяця виділяла держава, отримував і використовував «опікун».

– Пашу привезли в наш Будинок надії з переходу київського метро, де хлопець жив декілька місяців. Ми пробували вийти на зв’язок з опікуном, але у відповідь чули лише матюки, – каже пані Ольга. – Були вимушені звернутися до органів соціального захисту Гніванської міськради та розповіли про цю ситуацію. Працівники інформаційного відділу міськради написали заяву до органів опіки в Київ за місцем проживання Павла. Маємо відповідь. Наразі опікуна за невиконання обов’язків позбавили прав та призупинили соціальні виплати. Працюємо далі…

У згаданому будинку для колишніх безпритульних під опікою ГО «Центр Помінь надії» мешкають ще кілька чоловіків, яких небайдужі помічники фактично витягли з того світу і повернули до гідного людського життя. Допомогти їм можна, переказавши благодійну пожетву на картку «ПриватБанку» 5169330522779724 (призначення платежу: для статутних потреб громадської організації).

Подібні випробування – втрата рідних людей і домівки – випали також на долю 14-річної дівчинки, якій зараз допомагає волонтерка Юлія Дякун і очолюваний нею Кризовий центр «Ми поруч».

– Я вмикаю гучніше музику, щоб сконцентруватись на роботі. У сусідній кімнаті голосно граються мої діти: біологічні і прийомні. Не пам’ятаю, щоб я колись робила між ними різницю. А в цьому випадку люди зробили… – розповідає Юлія Дякун. – Майже 2 роки тому 12-річна дівчинка Таня (ім’я змінено) залишилась сиротою, у неї померла мама. Під опіку її оформила дуже далека родичка. Півтора року без претензій до дитини дівчинка жила у родині, і одного ранку опікун просто написала відмову від неї і залишила дитину в сільській раді. Просто викреслила зі свого життя і поїхала у своїх справах… Я розпитала всіх, кого можливо, – може, дівчинка пила, курила, вела поганий спосіб життя, не вчилась чи ще щось?.. Я шукала причину, через яку можна просто викинути 14-річну дитину на вулицю! Поки що не знайшла. Всі у її селі в шоці, відповідні структури в курсі, але вони не змогли швидко влаштувати дитину в якийсь заклад. Тому працівники сільради почали обзвонювати приватні притулки і потрапили на мене.

Таню привезли до Кризового центру «Ми поруч» на 5 днів, потім їй знайшли санаторій на три тижні. А далі? Скоріш за все, знову повернеться до цього ж Центру, хоча тут уже 30 підопічних при нормальному завантаженні у 25 осіб.

– Боже, навіть якщо вона і сильно провинилась, невже не можна було це зробити нормально? Дівчинку привезли, в чому була, і малесенький пакетик речей. Дякую працівникам сільради за те, що вони виявились дійсно небайждужими до долі дитини, купили набір засобів гігієни для дівчинки. Але навіть нижню білизну ми їй видавали. Невже за півтора року вона не мала свого одягу вдосталь? Так, я вже бачила багато, але звикнути до такого неможливо, – продовжує пані Юлія. – Дівчинка спокійна, виважена, спортсменка, мріє стати військовою. І не розуміє, чому в один момент її залишили на вулиці й закрили перед нею двері будинку. Вона не плакала, стрималась, але там у душі все перевернуто, цього не сховати ні під якою маскою… Я щиро хочу, щоб знайшлась родина – мама і тато – які б подарували цій ще дитині родинне тепло, якого вона не мала дуже довго. Щоб повірили у неї так, як ніхто не вірив до цього. Щоб вона мала те місце, яке зветься Дім, куди можна прийти зі своїми страхами і радістю, сісти за стіл і сказати: «Мам, у мене…». І щоб там її вислухали і допомогли.

До речі, Юлія Дякун разом із чоловіком Дмитром виховують, окрім двох власних, іще троє прийомних дітей. А четверта (тобто перша, найстарша) прийомна донька вже доросла й заміжня. Крім цього, волонтерка щодня переймається скаліченими долями, адже більшість підопічних Центру – жінки з дітьми, що опинились у складних обставинах і зазнали сімейного насильства.

Також майже щодня Юлія Дякун пише на своїй фейсбук-сторінці: «На наших рахунках «мінус» і ми дуже потребуємо вашої підтримки!». Допомогу підопічним Кризового центру «Ми поруч» можна переказати на картки 4149439316213820 («ПриватБанк») або 4441114452698952 (Монобанк). Також ця благодійна установа час від часу приймає допомогу продуктами, одягом та побутовою хімією – тоді, коли виникає потреба. Дізнатись про потреби, запропонувати підтримку або попросити допомоги можна за телефоном 067-838-55-79.

Юрій СЕГЕДА